di_k
in
ztaburetom
моя кохана...Маґдалена
Коли Маґдалена народилася, мені, як, я впевнена всім мамам з першими дітьми, незважаючи на вік, було непросто. У малого інопланетянина інший, паралельний світ.
Потрібно адаптуватися до невербального спілкування, кардинально іншого темпоритму і того, що тепер є цілодобова відповідальність, без вихідних, яку треба нести, за своє колись романтично-ніжне бажання стати мамою симпатичної малявки.
За два з половиною роки наших з Маґдаленою стосунків багато всього було. Начитавшись розумних книжок, наспілкувавшись з друзями, серед яких протягом двох років більшість стало папіками, дійшовши до багатьох речей власними відчуттями, в голові і серці випрацювалася певна філософія, чи яким ще дурацьким словом можна назвати певну абстракцію, щодо дітей.
Ця подорож була для мене абсолютно логічним етапом в пізнанні світу моєї доньки. Я не знаю чи хтось отак з такими малюками таскається по світу, і що з того виходить, але сумнівів - їхати чи не їхати, у мене взагалі не виникало.
Я дуже добре пам’ятаю, як у мене вперше в свідомості виріс мій світ, з маленького кола: університет (перед тим, дитсадок і школа, в двох хв від дому) - дім - університет, в велику кулю планети Земля, невідому мені. Насправді невідому. Теоретичні знання з географії чи історії, ТВ і Інтернет разом взяті, не можуть так розширити свідомість, як власний досвід.
Я не знала, як вплине на доньку постійна зміна місць, часом незручні умови для денного сну, екзотична їжа, автостоп та інші радості життя «волоцюг». Та я була абсолютно впевнена, що в її свідомості з самого малечку реальність не буде закільцьованою щоденно однаковими декораціями і людьми, вона буде безмірно велика, безкінечна, різноманітна, різномовна, пам’ятаючи, свій власний досвід неймовірного щастя, цікавості (рос. «любопытства») і закоханості в світ, який виявився за парканом мого будинку.
Трохи заздрю (ясно, по-доброму), що вона бачить Гранд Каньйон, Ніагарський водоспад, як ростуть кактуси, банани і кокоси на пальмах, тропічних папуг і мавп на деревах, а не в зоопарку, острови в океані, в два роки, коли я вже в 22.
що сталося?
Дивуюся, коли вона видає фрази іспанською чи англійською, яких я її не вчила, і часом сама не знаю.
от що!
Співпереживаю, коли чорношкірі діти починають душити її - маленьку білу людину, своєю гіперувагою.
Багато чому вчуся у неї, і розумію саме завдяки їй.
Після мовчазливо-спокійної хвороби раптом дуже стали помітні зміни, які відбулися за півроку. Маґдалена перестала плакати, як немовля. Замість цього тепер попереджає, коли щось не по її: «Я буду плакати» або кривляє малявок: «Ве-ве».
Після моїх пояснень, чому не треба ТАК робити, каже: «Добле, мама, я розумію».
Вона стала ще веселішою і винахідливішою, з дуже класним почуттям гумору. Не буду детально описувати, але я бачу, як реагують на неї нові знайомі, їм справді з нею цікаво. Маґдалена швидко розрізняє «хороших» і «поганих». Часом я у малявки перепитую чи подобається їй людина, якщо не впевнена чи варто їй довіряти.
Будь-який будинок, де ми зупиняємося, називає домом. Знаходить багато друзів серед дорослих.
І вперше за два з половиною роки я відчула стовідсоткову цікавість до того, що робить моя дитина. Останні кілька тижнів мені хочеться бути з нею в усіх її справах. Само собою, до кінця дня виснажившись, хочеться разом бухнути спати. Сил на всі дорослі діла не лишається.
Я не маю і не хочу ні з ким порівнювати, але тепер я ще більше, ніж раніше впевнена, що зробила півроку тому правильно, коли поїхала подорожувати через два Американські континенти з дворічною дитиною.
А ще коли мрія втілюється, часом приходить відчай, що більше нема чого хотіти, що нічого вже понад це не вдається уявити, хіба в космос злітати. І коли відчуваєш себе повним нулем, то виступає те, що справді дуже важливо.
І тут мала Маґдалена затьмарює все. І стає шкода, що вона вже спить, а ми ще не малювали сьогодні і забули порахувати камінці іспанською. Тоді лишається зацілувати її сплячу і, покинувши всю писанину, заснути поряд, щоб завтра мати достатньо енергії жити з нею день.
За два з половиною роки я вперше усвідомила аж до кісток, як впливає моє самопочуття на малу доню.
Сьогодні ми поїхали з сонячного тихоокеанського містечка Хако в гори, де Сан Хосе. Чи то зміна клімату, чи вібрації землі, яку часто здригають землетруси, чи заглибленість у власні думки, але мені було складно перелаштувати себе з байдужості, бажання поспати і побути в тиші, на веселі ноти гри з дитиною. До вечора Маґдалена стала хникати від кожного мого «не хочу» і врешті-решт розревілася неадекватними реакціями на відсутність ложки чи невчасне какао. Заснула, сьорбаючи ображеним носом.
А мені щось так сумно стало, що сьогодні такий нещасливий день у неї вийшов, аж з’явилося безглузде бажання написати, як я її люблю.
Дай, Земле енергії мені і всім папікам, бути вчасно зі своїми дітьми.
Атпру.
Всім на Американському континенті добраніч, а на Євразійському, доброго ранку!
Потрібно адаптуватися до невербального спілкування, кардинально іншого темпоритму і того, що тепер є цілодобова відповідальність, без вихідних, яку треба нести, за своє колись романтично-ніжне бажання стати мамою симпатичної малявки.
За два з половиною роки наших з Маґдаленою стосунків багато всього було. Начитавшись розумних книжок, наспілкувавшись з друзями, серед яких протягом двох років більшість стало папіками, дійшовши до багатьох речей власними відчуттями, в голові і серці випрацювалася певна філософія, чи яким ще дурацьким словом можна назвати певну абстракцію, щодо дітей.
Ця подорож була для мене абсолютно логічним етапом в пізнанні світу моєї доньки. Я не знаю чи хтось отак з такими малюками таскається по світу, і що з того виходить, але сумнівів - їхати чи не їхати, у мене взагалі не виникало.
Я дуже добре пам’ятаю, як у мене вперше в свідомості виріс мій світ, з маленького кола: університет (перед тим, дитсадок і школа, в двох хв від дому) - дім - університет, в велику кулю планети Земля, невідому мені. Насправді невідому. Теоретичні знання з географії чи історії, ТВ і Інтернет разом взяті, не можуть так розширити свідомість, як власний досвід.
Я не знала, як вплине на доньку постійна зміна місць, часом незручні умови для денного сну, екзотична їжа, автостоп та інші радості життя «волоцюг». Та я була абсолютно впевнена, що в її свідомості з самого малечку реальність не буде закільцьованою щоденно однаковими декораціями і людьми, вона буде безмірно велика, безкінечна, різноманітна, різномовна, пам’ятаючи, свій власний досвід неймовірного щастя, цікавості (рос. «любопытства») і закоханості в світ, який виявився за парканом мого будинку.
Трохи заздрю (ясно, по-доброму), що вона бачить Гранд Каньйон, Ніагарський водоспад, як ростуть кактуси, банани і кокоси на пальмах, тропічних папуг і мавп на деревах, а не в зоопарку, острови в океані, в два роки, коли я вже в 22.
що сталося?
Дивуюся, коли вона видає фрази іспанською чи англійською, яких я її не вчила, і часом сама не знаю.
от що!
Співпереживаю, коли чорношкірі діти починають душити її - маленьку білу людину, своєю гіперувагою.
Багато чому вчуся у неї, і розумію саме завдяки їй.
Після мовчазливо-спокійної хвороби раптом дуже стали помітні зміни, які відбулися за півроку. Маґдалена перестала плакати, як немовля. Замість цього тепер попереджає, коли щось не по її: «Я буду плакати» або кривляє малявок: «Ве-ве».
Після моїх пояснень, чому не треба ТАК робити, каже: «Добле, мама, я розумію».
Вона стала ще веселішою і винахідливішою, з дуже класним почуттям гумору. Не буду детально описувати, але я бачу, як реагують на неї нові знайомі, їм справді з нею цікаво. Маґдалена швидко розрізняє «хороших» і «поганих». Часом я у малявки перепитую чи подобається їй людина, якщо не впевнена чи варто їй довіряти.
Будь-який будинок, де ми зупиняємося, називає домом. Знаходить багато друзів серед дорослих.
І вперше за два з половиною роки я відчула стовідсоткову цікавість до того, що робить моя дитина. Останні кілька тижнів мені хочеться бути з нею в усіх її справах. Само собою, до кінця дня виснажившись, хочеться разом бухнути спати. Сил на всі дорослі діла не лишається.
Я не маю і не хочу ні з ким порівнювати, але тепер я ще більше, ніж раніше впевнена, що зробила півроку тому правильно, коли поїхала подорожувати через два Американські континенти з дворічною дитиною.
А ще коли мрія втілюється, часом приходить відчай, що більше нема чого хотіти, що нічого вже понад це не вдається уявити, хіба в космос злітати. І коли відчуваєш себе повним нулем, то виступає те, що справді дуже важливо.
І тут мала Маґдалена затьмарює все. І стає шкода, що вона вже спить, а ми ще не малювали сьогодні і забули порахувати камінці іспанською. Тоді лишається зацілувати її сплячу і, покинувши всю писанину, заснути поряд, щоб завтра мати достатньо енергії жити з нею день.
За два з половиною роки я вперше усвідомила аж до кісток, як впливає моє самопочуття на малу доню.
Сьогодні ми поїхали з сонячного тихоокеанського містечка Хако в гори, де Сан Хосе. Чи то зміна клімату, чи вібрації землі, яку часто здригають землетруси, чи заглибленість у власні думки, але мені було складно перелаштувати себе з байдужості, бажання поспати і побути в тиші, на веселі ноти гри з дитиною. До вечора Маґдалена стала хникати від кожного мого «не хочу» і врешті-решт розревілася неадекватними реакціями на відсутність ложки чи невчасне какао. Заснула, сьорбаючи ображеним носом.
А мені щось так сумно стало, що сьогодні такий нещасливий день у неї вийшов, аж з’явилося безглузде бажання написати, як я її люблю.
Дай, Земле енергії мені і всім папікам, бути вчасно зі своїми дітьми.
Атпру.
Всім на Американському континенті добраніч, а на Євразійському, доброго ранку!