di_k
in
ztaburetom
Про шмарклі, чарівний острів і фінансові романси
фото Кіріла Кравцова
В Гондурасі я захворіла. Спершу боліла голова, потім стандартний набір горло-ніс.
Ми провели ніч на Карибському морі в селі чорношкірих гаріфуна, а наступного дня збиралися на острови. Але мене так накрило, що від головного болю було важко розплющити очі. Тому Льонька поїхав з Магдою засмагати на пляжах з білим пісочком, а я в найближче місто - відсипатися.
За два дні, продираючись крізь безперервні дощі і шмарклі, ми всі разом були вже на протилежному узбережжі Гондурасу, на острові Тигрів, де російська команда задумала організувати фестиваль. Сідаючи на човен під зливою, ми в три голоси просили всіх гондураських богів припинити поливати хоча б на час фестивалю.
Але вони, здавалося, не чули.
Поставили намет на веранді казкового палацу, про які я читала в дитячих книжках і стали дивитися на воду до ночі: вода прибувала і прибувала. До заходу сонця хвильки океану вже плюхкалися на кам’яні сходи палацу. Дощ лив і лив, часом крапав. В маленьку паузу до палацу прорвалися Марсель і Оля. Ми розмовляли тихенько, поїдаючи апельсини з солодким домашнім печивом. І попередні неприємні думки, що нам, сопливим, з Магдою, після острівних пригод доведеться тиждень відлежуватися, змінилися спокоєм і повною тишею в голові.
В темряві під сходами у воді з’явилися зірки. Тропічні птахи заспівали колискову. Мала Магда, закутана в усі наші теплі кофти і спальник, нарешті припинила кашляти і заснула.
Зранку прокинулися під матюки - мікроскопічні мошки не дали спати довше за сонце. Дочекалися відливу і пішли на безлюдний острів.
На березі нас зустріли дикі й озброєні, засмалені димом і сіллю Колюня, Сергій і Толя, вони переходили на протилежний бік збирати молюски.
Притулком на безлюдному острові стала недобудована хатка, де мало не цілодобово підтримувався вогонь. На ньому хлопці приготували суп зі своєї дрібної здобичі, додавши туди зелених платанасів (братів бананів), помідорів і цибулі. Банани обманювали знайомим запахом і присмаком картоплі. Спітнівши від гарячої їжі, пішли купатися в проходолному океані.
Магда весь час була тиха і спокійна. Майже не розмовляла. Часом просила води, витерти носа і поспати. Іноді плакала, коли кусючі мурахи заскакували їй на ноги і пускали свою отруту під шкіру.
Ввечері Сергій замісив з кукурудзяної муки, цукру і води, тісто й кілька годин шаманив над печивом на вогні Заварили смачної місцевої кави і сіли співати пісень під гуцульську дримбу.
Наступний день Магдалена була ще повільніша. Її руки і спину покрив шар червоних алергічних прищів.
Єдиним незвичним явищем за останні дні, були молюски в супі, може, це на них алергія? Місцеві, що припливали до нас в гості, стверджували, що це через задушливу спеку, яка змінила дощі (боги таки нас почули). Хтось пропонував якісь пігулки, але я була впевнена, що за кілька днів воно пройде, та й малявку прищі не особливо турбували.
Коли з’їхалися всі, стали музикувати, репетирувати, багато говорити про пригоди за останній місяць. Багато хто прийшов до такого стану, коли вже стає складно описувати те, що відбувається. Здається, треба бачити і відчувати. Як про це написати? Вже стільки всього колись далекого і незвичного стало щоденним чудом.
Всі стали легші, а разом з тим ближчі одне одному.
Рибалки приносили нам рибу і кокоси, а ми їм давали нашого народного музичного жару: «Нічого не ясно, але муй боніто (дуже гарно)» .
Ввечері одне почесне сімейство запросило на той берег. Човен плив по нічному океану, а ми пригадували, що таке красиве зіркове небо останній раз бачили на Обирку.
В нагороду за концерт 16-літня хазяйка, мама дворічного хлопчика, винесла два кілограма м’яса з тортіями і лимонами.
Після виступу в гондураському острівному домі культури, я з Кірілом і Аліскою поїхали розвідувати, що там на кордоні в Нікарагуа і вирішувати як бути далі зовсім без бабла.
У Кіріла з Алісою воно майже закінчилося, а у мене з картки пропало 500 баксів, на які я планувала з малою їхати ще півроку.
Попрощалися з чарівним островом і палацом, сіли на човна і по хвильках знову на материк - в нові світи.
В Гондурасі я захворіла. Спершу боліла голова, потім стандартний набір горло-ніс.
Ми провели ніч на Карибському морі в селі чорношкірих гаріфуна, а наступного дня збиралися на острови. Але мене так накрило, що від головного болю було важко розплющити очі. Тому Льонька поїхав з Магдою засмагати на пляжах з білим пісочком, а я в найближче місто - відсипатися.
За два дні, продираючись крізь безперервні дощі і шмарклі, ми всі разом були вже на протилежному узбережжі Гондурасу, на острові Тигрів, де російська команда задумала організувати фестиваль. Сідаючи на човен під зливою, ми в три голоси просили всіх гондураських богів припинити поливати хоча б на час фестивалю.
Але вони, здавалося, не чули.
Поставили намет на веранді казкового палацу, про які я читала в дитячих книжках і стали дивитися на воду до ночі: вода прибувала і прибувала. До заходу сонця хвильки океану вже плюхкалися на кам’яні сходи палацу. Дощ лив і лив, часом крапав. В маленьку паузу до палацу прорвалися Марсель і Оля. Ми розмовляли тихенько, поїдаючи апельсини з солодким домашнім печивом. І попередні неприємні думки, що нам, сопливим, з Магдою, після острівних пригод доведеться тиждень відлежуватися, змінилися спокоєм і повною тишею в голові.
В темряві під сходами у воді з’явилися зірки. Тропічні птахи заспівали колискову. Мала Магда, закутана в усі наші теплі кофти і спальник, нарешті припинила кашляти і заснула.
Зранку прокинулися під матюки - мікроскопічні мошки не дали спати довше за сонце. Дочекалися відливу і пішли на безлюдний острів.
На березі нас зустріли дикі й озброєні, засмалені димом і сіллю Колюня, Сергій і Толя, вони переходили на протилежний бік збирати молюски.
Притулком на безлюдному острові стала недобудована хатка, де мало не цілодобово підтримувався вогонь. На ньому хлопці приготували суп зі своєї дрібної здобичі, додавши туди зелених платанасів (братів бананів), помідорів і цибулі. Банани обманювали знайомим запахом і присмаком картоплі. Спітнівши від гарячої їжі, пішли купатися в проходолному океані.
Магда весь час була тиха і спокійна. Майже не розмовляла. Часом просила води, витерти носа і поспати. Іноді плакала, коли кусючі мурахи заскакували їй на ноги і пускали свою отруту під шкіру.
Ввечері Сергій замісив з кукурудзяної муки, цукру і води, тісто й кілька годин шаманив над печивом на вогні Заварили смачної місцевої кави і сіли співати пісень під гуцульську дримбу.
Наступний день Магдалена була ще повільніша. Її руки і спину покрив шар червоних алергічних прищів.
Єдиним незвичним явищем за останні дні, були молюски в супі, може, це на них алергія? Місцеві, що припливали до нас в гості, стверджували, що це через задушливу спеку, яка змінила дощі (боги таки нас почули). Хтось пропонував якісь пігулки, але я була впевнена, що за кілька днів воно пройде, та й малявку прищі не особливо турбували.
Коли з’їхалися всі, стали музикувати, репетирувати, багато говорити про пригоди за останній місяць. Багато хто прийшов до такого стану, коли вже стає складно описувати те, що відбувається. Здається, треба бачити і відчувати. Як про це написати? Вже стільки всього колись далекого і незвичного стало щоденним чудом.
Всі стали легші, а разом з тим ближчі одне одному.
Рибалки приносили нам рибу і кокоси, а ми їм давали нашого народного музичного жару: «Нічого не ясно, але муй боніто (дуже гарно)» .
Ввечері одне почесне сімейство запросило на той берег. Човен плив по нічному океану, а ми пригадували, що таке красиве зіркове небо останній раз бачили на Обирку.
В нагороду за концерт 16-літня хазяйка, мама дворічного хлопчика, винесла два кілограма м’яса з тортіями і лимонами.
Після виступу в гондураському острівному домі культури, я з Кірілом і Аліскою поїхали розвідувати, що там на кордоні в Нікарагуа і вирішувати як бути далі зовсім без бабла.
У Кіріла з Алісою воно майже закінчилося, а у мене з картки пропало 500 баксів, на які я планувала з малою їхати ще півроку.
Попрощалися з чарівним островом і палацом, сіли на човна і по хвильках знову на материк - в нові світи.