di_k
in
ztaburetom
квест - знайти хазяїна загублених речей
Після містичної помилки GPS, зустрічі з Келлі та його родиною, смерті білого Біма чорне вухо ми все ж відправились в Таос. Бо дорога на якій ми втратили нашу білу тачку вела в тупик, як пояснив Келлі.
Півдня тривали похорони і купівля машин, з Трінідаду вирвались після обіду. Довго їхали красивою гірською вервечкою вгору-вниз. І коли почало сідати сонце вирішили ставати на ночівлю.
Завернули в гарний куточок біля гірської річки. Заплатили 5 баксів в селфсерівс автомат за стоянку. І давай з Магдою ставити намет. За кілька секунд ми синхронно крикнули від болю і почали танцювати… на нас напали червоні мурахи.
Ми трохи пробіглись довкола, щоб знайти вільне від них місце, але мурашник був всюди в радіусі 10 метрів.
Виявилось, що через річку є місток і там теж можна ночувати. Тільки чиїсь речі лежать, наче місце зайняте. Попитали сусідів, ніхто нікого не бачив. Якщо до ночі ніхто не з’явиться, будемо тут. Повечеряли вермишлом з сосисками о, фастфудівська Америка!, помріяли, що скоро Мексика з дешевою смачною їжею, фруктами, і лягли спати під шум швидкої річки.
До Таоса лишилось 4 милі. Збираємо свої речі. За сумкою ніхто так і не прийшов. Тому ми вирішили її роздеребанити відвезти господарю. Адже все життя, як у кіно: сумка з наклейною з аеропорту, на якій написано ім’я, місто - Таос і якісь цифри.
На першій заправці в місті нам сказали, що цифри - це лише номер поштової скриньки і знайти адресу за ними неможливо. Зате розказали, де знаходиться поліцейський відділок.
Но ми ж нє нудниє чесниє граждані, щоб здати знахідку в поліцію. Їдемо на ще одну заправку. На цей раз мовчу, що знайшла речі, просто прошу підказати як знайти адресу. Пані потискує плечима і показує на товсту адресну книгу. Перегортавши десяток сторінок, зрозуміла, що тут лише всякі служби і послуги і близький до знайденого номер поштової скриньки не означає, що це сусіди.
Тоді вирішую, що їдемо на пошту.
Забігаю туди, а там ті самі поштові скриньки.
І шо ж тепер. Питаю працівницю. Вона сказала, що не може видати особисту інформацію, але якщо я хочу можу надіслати листа.
- Та ні ви що, ми може сьогодні вже поїдемо звідси.
На це вона запропонувата телефонну книгу. Подзвонивши, відповіла, що за цим номером нікого з таким іменем немає.
- Єдине, що я можу порадити це їхати в Таос Пуебло Гавернер офіс. Бо цей код з району Пуебло.
Приїжджаємо, а там купа табличок - сюди туристам не заходити, реєструватися, не фотографувати. Маленькі глиняні будиночки і дууууже засмаглі обличчя навернули на думку, що це індіанський район з якимись історичними приколами.
Пані у віконці Гавернер офісу підозріло подивилась на мене і запитала, звідки у мене ця візитівка?
Розказую всю тєлєгу. Зараз точно в поліцію подзвонить. Але натомість вона набрала номер господарки сумки, бо тут всі одне одного знають, і сказала, що та під’їде за 20 хв.
Поки чекали, розговорилися з пані, пояснили, що ми не туристи і нам не цікаво бачити, те що демонструють усім роззявам. Хочеться пожити з місцевими, дізнатися їх побут, може попрацювати на городі, послухати пісень, поспівати своїх.
Пані написала як дістатися Лама Фаундейшн, розповіла, що за два дні в селищі відбуватимуться ритуальні танці, а ще пізніше в місті - етнофестиваль.
Замість жінки під’їхав огрядний індіанський пан, подякував і вже збирався сідати за кермо. Та ми його затримали своїм шармом і переконали, що не створимо проблем поставивши намет у дворі на деньок. Пан став відмовляти нас від цієї ідеї, бо якщо місцеві побачать, подзвонять в Гавернер офіс, що за позначкою «Туристам вхід заборонено» чужаки і нас виженуть.
- Про це не переймайтеся. Якщо так станеться, ми просто підемо, - хитро посміхаючись, пообіцяли ми, в Гавернер офісі у нас вже є друзі….
Так ми потрапили в індіанське закрите селище І лишаємось тут до фестивалю.
ЗІ Сьогодні Їдемо по Юкко в Трінідад. Завтра початок фесту
Півдня тривали похорони і купівля машин, з Трінідаду вирвались після обіду. Довго їхали красивою гірською вервечкою вгору-вниз. І коли почало сідати сонце вирішили ставати на ночівлю.
Завернули в гарний куточок біля гірської річки. Заплатили 5 баксів в селфсерівс автомат за стоянку. І давай з Магдою ставити намет. За кілька секунд ми синхронно крикнули від болю і почали танцювати… на нас напали червоні мурахи.
Ми трохи пробіглись довкола, щоб знайти вільне від них місце, але мурашник був всюди в радіусі 10 метрів.
Виявилось, що через річку є місток і там теж можна ночувати. Тільки чиїсь речі лежать, наче місце зайняте. Попитали сусідів, ніхто нікого не бачив. Якщо до ночі ніхто не з’явиться, будемо тут. Повечеряли вермишлом з сосисками о, фастфудівська Америка!, помріяли, що скоро Мексика з дешевою смачною їжею, фруктами, і лягли спати під шум швидкої річки.
До Таоса лишилось 4 милі. Збираємо свої речі. За сумкою ніхто так і не прийшов. Тому ми вирішили її роздеребанити відвезти господарю. Адже все життя, як у кіно: сумка з наклейною з аеропорту, на якій написано ім’я, місто - Таос і якісь цифри.
На першій заправці в місті нам сказали, що цифри - це лише номер поштової скриньки і знайти адресу за ними неможливо. Зате розказали, де знаходиться поліцейський відділок.
Но ми ж нє нудниє чесниє граждані, щоб здати знахідку в поліцію. Їдемо на ще одну заправку. На цей раз мовчу, що знайшла речі, просто прошу підказати як знайти адресу. Пані потискує плечима і показує на товсту адресну книгу. Перегортавши десяток сторінок, зрозуміла, що тут лише всякі служби і послуги і близький до знайденого номер поштової скриньки не означає, що це сусіди.
Тоді вирішую, що їдемо на пошту.
Забігаю туди, а там ті самі поштові скриньки.
І шо ж тепер. Питаю працівницю. Вона сказала, що не може видати особисту інформацію, але якщо я хочу можу надіслати листа.
- Та ні ви що, ми може сьогодні вже поїдемо звідси.
На це вона запропонувата телефонну книгу. Подзвонивши, відповіла, що за цим номером нікого з таким іменем немає.
- Єдине, що я можу порадити це їхати в Таос Пуебло Гавернер офіс. Бо цей код з району Пуебло.
Приїжджаємо, а там купа табличок - сюди туристам не заходити, реєструватися, не фотографувати. Маленькі глиняні будиночки і дууууже засмаглі обличчя навернули на думку, що це індіанський район з якимись історичними приколами.
Пані у віконці Гавернер офісу підозріло подивилась на мене і запитала, звідки у мене ця візитівка?
Розказую всю тєлєгу. Зараз точно в поліцію подзвонить. Але натомість вона набрала номер господарки сумки, бо тут всі одне одного знають, і сказала, що та під’їде за 20 хв.
Поки чекали, розговорилися з пані, пояснили, що ми не туристи і нам не цікаво бачити, те що демонструють усім роззявам. Хочеться пожити з місцевими, дізнатися їх побут, може попрацювати на городі, послухати пісень, поспівати своїх.
Пані написала як дістатися Лама Фаундейшн, розповіла, що за два дні в селищі відбуватимуться ритуальні танці, а ще пізніше в місті - етнофестиваль.
Замість жінки під’їхав огрядний індіанський пан, подякував і вже збирався сідати за кермо. Та ми його затримали своїм шармом і переконали, що не створимо проблем поставивши намет у дворі на деньок. Пан став відмовляти нас від цієї ідеї, бо якщо місцеві побачать, подзвонять в Гавернер офіс, що за позначкою «Туристам вхід заборонено» чужаки і нас виженуть.
- Про це не переймайтеся. Якщо так станеться, ми просто підемо, - хитро посміхаючись, пообіцяли ми, в Гавернер офісі у нас вже є друзі….
Так ми потрапили в індіанське закрите селище І лишаємось тут до фестивалю.
ЗІ Сьогодні Їдемо по Юкко в Трінідад. Завтра початок фесту