на сході споночіло
Ночіло. Вікна, уже відпустили усю блакить, набрану від денного неба і налилися чорнилом. Там, на видноколі сіріло від диму і лунали постріли. Однак, звиклось. Кажуть, це лише навчання.
Спроквола ступаючи до кухні, Вона на мить зупинилась біля дверей, що вели до погребу. Щоразу Вона зазнавала бентеги, коли проходила повз них. Щойно Вона знову мимоволі відчула, як тілом пробіг струм, а в пам’яті промайнули кілька митей того пекла, що пережила Її сім’я.
Зовсім недавно, лише рік тому, Її сини збудували оселю: всі десять душ могли нарешті зазнати спокою і безпеки, ростити своїх дітей у злагоді-достатку і любити своїх жінок у гарних спальнях. Для них це було неабияким щастям - мати свій дім, адже з 89-го року, вони - турецька сім’я - емігрували в Україну задля кращого життя, а знайшли ще одні злидні. Мабуть, якраз рік тому, раніше чужа земля, стала своєю, рідною, вже українською.
Зі спогадів її вернув крик 9-місячної внучки. Згадавши, за чим вийшла до кухні, вона притьмом взялась гріти молоко. Аллахові відомо, коли востаннє за п’ять місяців її сім’я засинала у спокої. Все почалось з того дня, коли пролунали перші вибухи. Вона стояла на ґанку, тримаючи у руках дитя, яке зазирало кудись надвір своїми великими голубими оченятами. Враз, її охопив жах і страх обійняв тіло. Вона почула вибух і поглянула в очі онучки, які ще секунду були світлі від дитячої безпідставної радості, а тепер віддзеркалювали вогонь, що зайнявся на горизонті. А далі хвилини тривоги і болю, години ридань і страху, безсонні дні, тижні переховувань у погребі, місяці втеч і біженства. «Щодня на годину вибухи припинялись і ми могли вийти з підвалу. Вибухів не було, коли військові обідали. Тоді нам був даний шанс, щоб і самим знайти собі поживу.»
Вогонь тривав надто довго і жити в підземеллі вже стало неможливо. Вони поспіхом зібрали найнеобхідніші речі і попросились у військових, аби їх випустили. На чотири місяці сім’я знайшла свого притулку закордоном, очікуючи на добру звістку і можливість вернутись у свій дім. Незадовго до повернення, сусідка подзвонила, мовляв, на видноколі вже не видніється їхній будинок. З тривогою у серці, але вже у мирну годину, сім’я вертається додому. Село, що раніше було животворним, тепер скоцюрбилось від болю, опустіло. Ворота до їхньої оселі пропускали сонячне проміння, наче сито. Від їхнього дому залишилась лише руїна. Сліди вогню і насильства були повсюди: на обгорілих стінах і на розбитих надіях.
«Чоловік не витримав. Вчора було сорок днів, як він покинув цей світ. Аллахові лише відомо, що пережила наша сім’я».
Зараз дев’ять душ живуть у літній кухні, на тому самому подвір’ї, де згоріла їхня віра у краще життя. Щодня вони бачать залишки тієї злагоди і спокою, які їм далися такою важкою ціною, у себе під ногами. Лише одна душа ще не тямить, що трапилось і що ще судилось пережити її сім’ї. «Вона вже українка», - каже туркеня про свою дев’ятимісячну донечку.
07.10.2014.
на основі реальних подій.
Спроквола ступаючи до кухні, Вона на мить зупинилась біля дверей, що вели до погребу. Щоразу Вона зазнавала бентеги, коли проходила повз них. Щойно Вона знову мимоволі відчула, як тілом пробіг струм, а в пам’яті промайнули кілька митей того пекла, що пережила Її сім’я.
Зовсім недавно, лише рік тому, Її сини збудували оселю: всі десять душ могли нарешті зазнати спокою і безпеки, ростити своїх дітей у злагоді-достатку і любити своїх жінок у гарних спальнях. Для них це було неабияким щастям - мати свій дім, адже з 89-го року, вони - турецька сім’я - емігрували в Україну задля кращого життя, а знайшли ще одні злидні. Мабуть, якраз рік тому, раніше чужа земля, стала своєю, рідною, вже українською.
Зі спогадів її вернув крик 9-місячної внучки. Згадавши, за чим вийшла до кухні, вона притьмом взялась гріти молоко. Аллахові відомо, коли востаннє за п’ять місяців її сім’я засинала у спокої. Все почалось з того дня, коли пролунали перші вибухи. Вона стояла на ґанку, тримаючи у руках дитя, яке зазирало кудись надвір своїми великими голубими оченятами. Враз, її охопив жах і страх обійняв тіло. Вона почула вибух і поглянула в очі онучки, які ще секунду були світлі від дитячої безпідставної радості, а тепер віддзеркалювали вогонь, що зайнявся на горизонті. А далі хвилини тривоги і болю, години ридань і страху, безсонні дні, тижні переховувань у погребі, місяці втеч і біженства. «Щодня на годину вибухи припинялись і ми могли вийти з підвалу. Вибухів не було, коли військові обідали. Тоді нам був даний шанс, щоб і самим знайти собі поживу.»
Вогонь тривав надто довго і жити в підземеллі вже стало неможливо. Вони поспіхом зібрали найнеобхідніші речі і попросились у військових, аби їх випустили. На чотири місяці сім’я знайшла свого притулку закордоном, очікуючи на добру звістку і можливість вернутись у свій дім. Незадовго до повернення, сусідка подзвонила, мовляв, на видноколі вже не видніється їхній будинок. З тривогою у серці, але вже у мирну годину, сім’я вертається додому. Село, що раніше було животворним, тепер скоцюрбилось від болю, опустіло. Ворота до їхньої оселі пропускали сонячне проміння, наче сито. Від їхнього дому залишилась лише руїна. Сліди вогню і насильства були повсюди: на обгорілих стінах і на розбитих надіях.
«Чоловік не витримав. Вчора було сорок днів, як він покинув цей світ. Аллахові лише відомо, що пережила наша сім’я».
Зараз дев’ять душ живуть у літній кухні, на тому самому подвір’ї, де згоріла їхня віра у краще життя. Щодня вони бачать залишки тієї злагоди і спокою, які їм далися такою важкою ціною, у себе під ногами. Лише одна душа ще не тямить, що трапилось і що ще судилось пережити її сім’ї. «Вона вже українка», - каже туркеня про свою дев’ятимісячну донечку.
07.10.2014.
на основі реальних подій.