про зараз. видумане, але правдиве
Вона підбігла до ноутбука і хутко відкрила пошту. Так, лист прийшов, значить Тато живий. Зітхнула і вперше за кілька тижнів набрала повні груди повітря, від чого аж запалали її щоки рум’янцем. Її пальці тряслися, серце виривалося з грудей. Очі забігали по клавіатурі і вона взялася відписувати.
«Тату, таточко, татусю. Боже, Господи милий, ти живий. Я молила, плачучи, не знала, рідний, чи почую тебе живого. Тут, у Москві ледь чутний Ваш біль. Але в моїй душі я ридаю, бачачи, як багато втратив майдан і радію, знаючи, як багато здобуто для України.
Прости мене, рідний. Але, мабуть, ти вже знаєш, що я взяла громадянство російське, бо хочу жити і мати майбутнє. Але моє серце плаче за тобою і за рідним домом. Надіюсь, батечку, зрозумієш мене і не судитимеш.»
Відправити. На мить вона завмерла, не знаючи, чого очікувати, яка звістка прийде з дому. Чи зрозуміють її там? Але вже за кілька хвилин її роздуми і тривогу перервав гул і сміх, що зайшов до кімнати. Це були її співмешканки. Лєна і Катя. Теж з України. Теж взяли гріх громадянства російського. А що робити було? Страшно їхати додому, там кров проливається і жодних перспектив. А тут дуже незле. Байдуже, що люди не ті, і слова не так гріють душу - але стабільність гарантують. «Трішки помешкаю собі тут, - думається Оксані, - а потім додому вернусь, та ще й досвіду нового привезу, стану великою людиною і потрібною Україні». Заспокоївши своє сумління, покинула разом з дівчатами дім і рушили собі у гамір студентських веселощів, забувши про всі турботи.
А тим часом на Тернопільщині, у багатодітній сім’ї, пан Микола Трипільчак, що був вчителем історії, з нетерпінням чекав на лист доньки, що не так давно покинула рідний дім. Пан Микола був три місяці на Майдані і його переслідували аж донедавна. Лише на Паску дали спокій. Тепер він, залишившись без однієї руки, що була втрачена підчас пекельних заворушень на грушевського, боїться ще й втратити свою дочку Оксану, безталанну, що покинула дім, вступивши не без хабаря до московського інституту. Біль і сум за рідною дочкою. Тут, на Тернопільщині пан Микола вже не такий, як був раніше. Вперше революція відбулася у лікарні, де за довгий час лікувань, не дав ні одного хабаря. Згодом, чи не вперше заплатив штраф за порушення правил дорожнього руху. А тепер борються вже з старшим сином. Той має скласти усі іспити без копійчини. У школі пан Микола теж не мовчить. Майські празники святкувати він відмовляється та ще й додатково вирішив зі школярами пройти історію ХХ століття замість вихідних. Байдуже, що не за програмою, але це нікого не турбує. Вдома Трипільчаків теж тривають революції. Дружина не купує російських товарів, діти не користуються сайтами, що закінчуються на «ru». Окрім того, до вечірньої молитви клякає кожен - і великий віруючий, і малий атеїст. «Замість переглядів телебачення москальського. Не зашкодить», - каже Микола.
І ось, прийшов лист від Оксани. Сльоза котилась по щоці Миколи. Того Миколи, який навіть не заплакав, коли відтяло руку. Того Миколи, який не плакав, лежачи перед беркутівцями, що топтали його обличчя. Бо на цей раз вже не обличчя і не рука його боліли. На цей раз його боліла душа. Стиснулось, мов кулак, серце. І все, що зміг Микола написати тремтячими руками, була брехня, але для нього найправдивіше правда.
«Тато помер, доню. Більш його нема».
«Тату, таточко, татусю. Боже, Господи милий, ти живий. Я молила, плачучи, не знала, рідний, чи почую тебе живого. Тут, у Москві ледь чутний Ваш біль. Але в моїй душі я ридаю, бачачи, як багато втратив майдан і радію, знаючи, як багато здобуто для України.
Прости мене, рідний. Але, мабуть, ти вже знаєш, що я взяла громадянство російське, бо хочу жити і мати майбутнє. Але моє серце плаче за тобою і за рідним домом. Надіюсь, батечку, зрозумієш мене і не судитимеш.»
Відправити. На мить вона завмерла, не знаючи, чого очікувати, яка звістка прийде з дому. Чи зрозуміють її там? Але вже за кілька хвилин її роздуми і тривогу перервав гул і сміх, що зайшов до кімнати. Це були її співмешканки. Лєна і Катя. Теж з України. Теж взяли гріх громадянства російського. А що робити було? Страшно їхати додому, там кров проливається і жодних перспектив. А тут дуже незле. Байдуже, що люди не ті, і слова не так гріють душу - але стабільність гарантують. «Трішки помешкаю собі тут, - думається Оксані, - а потім додому вернусь, та ще й досвіду нового привезу, стану великою людиною і потрібною Україні». Заспокоївши своє сумління, покинула разом з дівчатами дім і рушили собі у гамір студентських веселощів, забувши про всі турботи.
А тим часом на Тернопільщині, у багатодітній сім’ї, пан Микола Трипільчак, що був вчителем історії, з нетерпінням чекав на лист доньки, що не так давно покинула рідний дім. Пан Микола був три місяці на Майдані і його переслідували аж донедавна. Лише на Паску дали спокій. Тепер він, залишившись без однієї руки, що була втрачена підчас пекельних заворушень на грушевського, боїться ще й втратити свою дочку Оксану, безталанну, що покинула дім, вступивши не без хабаря до московського інституту. Біль і сум за рідною дочкою. Тут, на Тернопільщині пан Микола вже не такий, як був раніше. Вперше революція відбулася у лікарні, де за довгий час лікувань, не дав ні одного хабаря. Згодом, чи не вперше заплатив штраф за порушення правил дорожнього руху. А тепер борються вже з старшим сином. Той має скласти усі іспити без копійчини. У школі пан Микола теж не мовчить. Майські празники святкувати він відмовляється та ще й додатково вирішив зі школярами пройти історію ХХ століття замість вихідних. Байдуже, що не за програмою, але це нікого не турбує. Вдома Трипільчаків теж тривають революції. Дружина не купує російських товарів, діти не користуються сайтами, що закінчуються на «ru». Окрім того, до вечірньої молитви клякає кожен - і великий віруючий, і малий атеїст. «Замість переглядів телебачення москальського. Не зашкодить», - каже Микола.
І ось, прийшов лист від Оксани. Сльоза котилась по щоці Миколи. Того Миколи, який навіть не заплакав, коли відтяло руку. Того Миколи, який не плакав, лежачи перед беркутівцями, що топтали його обличчя. Бо на цей раз вже не обличчя і не рука його боліли. На цей раз його боліла душа. Стиснулось, мов кулак, серце. І все, що зміг Микола написати тремтячими руками, була брехня, але для нього найправдивіше правда.
«Тато помер, доню. Більш його нема».