футболка
Дощило. Так нестерпно і важко, що я ледь не звалилася з ніг. Здавалося, цей дощ не вщухне ніколи. Я чула кожне його падіння. Кожна краплина у мені відбивалася в голові, давлячи то на серце, то на вуха. Мені здавалося, що на мене дивиться кожен. Кожнісінький. Своїми вилупкуватими очиськами вони свердлили в мені дірки. Хтось - на потилиці, хтось - на грудях, хтось - на чолі. Мені боліло.
Так, я без парасолі. Так, я лише в одній футболці. Так, це виглядає доволі дивно, коли на вулиці вересень і дощ. Мабуть, в кожного в голові зразу ж дурні асоціації, що могло зі мною статися, якщо я лише в одній футболці, чоловічій футболці, яку я так люблю.
Ця футболка теж не безгрішна. Адже все, що має історію - має гріх. Мені її подарував не то друг, не то знайомий, а швидше колега, коли я подорожувала Африкою три роки тому. Цей хлопець був баскетболістом: високий і смуглявий. Вийшло так, що нашу групу волонтерів розділили по парах і відправили в різні куточки Сомалі. Нас відправили удвох. Його ім’я, типове американське Джейсон. «Джейсон-фейсон, ю'р соу хендсом» - наспівуючи собі, кепкувала з нього.
Ми були аніматорами в одній лікарні для онкохворих дітей. Нашим завданням було розважати дітей, що готувалися або ж пережили операцію американськими лікарями, які теж приїхали в Африку на волонтерських засадах. Ми щодня курили. Ми курили безбожно, бо хотіли не бачити того, що нас змушували бачити обставини. Мені було лише 19, я тямила, що це може бути погано для мого здоров’я, та й, відверто кажучи, мені було начхати. Я була готова вмерти. Вмерти з тими маленькими хлопчиками і дівчатками, що були на межі. Я не тямила, чому так? Чому, коли у світі стільки благ і багатства - ці нещасні вмирають від нестачі води і пухлин у мозку? Чому я маю більше привілеїв жити? Коли Джейсон у черговий раз бачив, що я зариваюся у кут і починаю ридати, він казав такі примітивні слова, проте вони були панацеєю для мене: «Не завжди кінець, який ти бачиш є кінцем. Ходи надвір, я маю косяк». Так, він мав косяк. Він завжди давав те,що він має. За те я його любила.
Ми були у цій лікарні два місяці. Я ніколи й гадки не мала, що за два місяці можна побачити стільки жорстокості від бога. Джейсон казав, що бог не винен у цьому, що бог знає краще. Але це були для мене пусті слова. Все, що я хотіла від того бога - те, щоб діти не вмирали. Але всім було начхати на мої бажання, в тому числі і богові. Проте я молилася. Я молилася щиро, плачучи, на різних мовах, різними словами, руками, ногами, сльозами, криками, ударами… щоразу я запитувала «чому?!», але «бог знає краще», - відлунювали мені слова Джейсона і я бігла до нього, щоб знову забутися, задимляючи собі мозок.
Наша волонтерська програма тривала півроку. Я витримала лише три місяці. Я не пам’ятаю, як я їхала додому, ба більше, я не пам’ятаю, як я провела свої останні дні в Африці. Отямилась я у лікарні, у Джейсоновій футболці, яка мені сягала ледь не до колін. Потім мене ще тримали на кульпаркові деякий час, хоча люди там далеко не божевільні, просто комусь вони заважали у цьому житті. Через рік мене переселили у київську психологічну лікарню, щоб «зафіксувати одержаний ефект». Ми ходили на різні заходи, семінари і тренінги. Зі мною поводилися, як з малою дитиною і намагалися мені показати, яке життя прекрасне і як треба дорожити кожним моментом і миттю, що відбуваються. На прощання я їм сказала, що я «найщасливіша людина у світі і що я усвідомила своє місце у житті, люблю його і плекатиму цю любов вічно». Вони, наївні тварюки, повірили і відпустили мене додому.
Я ненавиджу це життя. Щонайменш - не розумію. Щоразу, коли я дивлюся на цю безтолоч і пустолобий натовп людей на зупинці, з усміхненими обличчями , мені одразу перед очима постають усміхнені обличчя африканських дітей,коли ми бавились з ними «є контакт», проте доля яких вже давно визначена. Щоразу, коли я дивлюся на цей пустоцвіт, що ходить по дорозі розмахуючи ногами - мені хочеться зарити їхні ноги в гарячий пісок, щоб вони хоча б на мить зрозуміли цінність холодного асфальту. Щоразу, коли я дивлюся, як моя мама напускає мені ванну - мені хочеться задушити себе, знаючи, що в цю саму мить комусь так необхідна бодай десята частина з того, що я зараз спущу у каналізацію. Щоразу, коли я дивлюся на наші машини, будинки, телефони, і всі інші елементи «щастя» - мені хочеться кричати і підходити до кожного, стаючи на коліна, аби він зрозумів, що робить дурницю.
Я слабка. Мені кажуть, що я маю все: родину, дім, освіту, та інші зовнішні атрибути, що придумало собі суспільство. А я кажу, що все, що я маю - це Джейсонову футболку. Я не знаю, де він і чи вижив сам після побаченого. Я не знаю, скільки дітей зараз вмирають, поки я тут приймаю ванну. Я не знаю, як мені жити з тим, що я не зможу більше курити з ним косяк і забувати про пережите. Все, що я роблю - це вдягаю футболку і йду геть. У дощ, у ніч. Я шукаю тих, хто не зупиниться на мені поглядом, я шукаю тих, хто відчуває цінність життя, навіть якщо його не заслуговує. Я йду у дощ, серед людей, однак шукаю відповіді від Бога.
Так, я без парасолі. Так, я лише в одній футболці. Так, це виглядає доволі дивно, коли на вулиці вересень і дощ. Мабуть, в кожного в голові зразу ж дурні асоціації, що могло зі мною статися, якщо я лише в одній футболці, чоловічій футболці, яку я так люблю.
Ця футболка теж не безгрішна. Адже все, що має історію - має гріх. Мені її подарував не то друг, не то знайомий, а швидше колега, коли я подорожувала Африкою три роки тому. Цей хлопець був баскетболістом: високий і смуглявий. Вийшло так, що нашу групу волонтерів розділили по парах і відправили в різні куточки Сомалі. Нас відправили удвох. Його ім’я, типове американське Джейсон. «Джейсон-фейсон, ю'р соу хендсом» - наспівуючи собі, кепкувала з нього.
Ми були аніматорами в одній лікарні для онкохворих дітей. Нашим завданням було розважати дітей, що готувалися або ж пережили операцію американськими лікарями, які теж приїхали в Африку на волонтерських засадах. Ми щодня курили. Ми курили безбожно, бо хотіли не бачити того, що нас змушували бачити обставини. Мені було лише 19, я тямила, що це може бути погано для мого здоров’я, та й, відверто кажучи, мені було начхати. Я була готова вмерти. Вмерти з тими маленькими хлопчиками і дівчатками, що були на межі. Я не тямила, чому так? Чому, коли у світі стільки благ і багатства - ці нещасні вмирають від нестачі води і пухлин у мозку? Чому я маю більше привілеїв жити? Коли Джейсон у черговий раз бачив, що я зариваюся у кут і починаю ридати, він казав такі примітивні слова, проте вони були панацеєю для мене: «Не завжди кінець, який ти бачиш є кінцем. Ходи надвір, я маю косяк». Так, він мав косяк. Він завжди давав те,що він має. За те я його любила.
Ми були у цій лікарні два місяці. Я ніколи й гадки не мала, що за два місяці можна побачити стільки жорстокості від бога. Джейсон казав, що бог не винен у цьому, що бог знає краще. Але це були для мене пусті слова. Все, що я хотіла від того бога - те, щоб діти не вмирали. Але всім було начхати на мої бажання, в тому числі і богові. Проте я молилася. Я молилася щиро, плачучи, на різних мовах, різними словами, руками, ногами, сльозами, криками, ударами… щоразу я запитувала «чому?!», але «бог знає краще», - відлунювали мені слова Джейсона і я бігла до нього, щоб знову забутися, задимляючи собі мозок.
Наша волонтерська програма тривала півроку. Я витримала лише три місяці. Я не пам’ятаю, як я їхала додому, ба більше, я не пам’ятаю, як я провела свої останні дні в Африці. Отямилась я у лікарні, у Джейсоновій футболці, яка мені сягала ледь не до колін. Потім мене ще тримали на кульпаркові деякий час, хоча люди там далеко не божевільні, просто комусь вони заважали у цьому житті. Через рік мене переселили у київську психологічну лікарню, щоб «зафіксувати одержаний ефект». Ми ходили на різні заходи, семінари і тренінги. Зі мною поводилися, як з малою дитиною і намагалися мені показати, яке життя прекрасне і як треба дорожити кожним моментом і миттю, що відбуваються. На прощання я їм сказала, що я «найщасливіша людина у світі і що я усвідомила своє місце у житті, люблю його і плекатиму цю любов вічно». Вони, наївні тварюки, повірили і відпустили мене додому.
Я ненавиджу це життя. Щонайменш - не розумію. Щоразу, коли я дивлюся на цю безтолоч і пустолобий натовп людей на зупинці, з усміхненими обличчями , мені одразу перед очима постають усміхнені обличчя африканських дітей,коли ми бавились з ними «є контакт», проте доля яких вже давно визначена. Щоразу, коли я дивлюся на цей пустоцвіт, що ходить по дорозі розмахуючи ногами - мені хочеться зарити їхні ноги в гарячий пісок, щоб вони хоча б на мить зрозуміли цінність холодного асфальту. Щоразу, коли я дивлюся, як моя мама напускає мені ванну - мені хочеться задушити себе, знаючи, що в цю саму мить комусь так необхідна бодай десята частина з того, що я зараз спущу у каналізацію. Щоразу, коли я дивлюся на наші машини, будинки, телефони, і всі інші елементи «щастя» - мені хочеться кричати і підходити до кожного, стаючи на коліна, аби він зрозумів, що робить дурницю.
Я слабка. Мені кажуть, що я маю все: родину, дім, освіту, та інші зовнішні атрибути, що придумало собі суспільство. А я кажу, що все, що я маю - це Джейсонову футболку. Я не знаю, де він і чи вижив сам після побаченого. Я не знаю, скільки дітей зараз вмирають, поки я тут приймаю ванну. Я не знаю, як мені жити з тим, що я не зможу більше курити з ним косяк і забувати про пережите. Все, що я роблю - це вдягаю футболку і йду геть. У дощ, у ніч. Я шукаю тих, хто не зупиниться на мені поглядом, я шукаю тих, хто відчуває цінність життя, навіть якщо його не заслуговує. Я йду у дощ, серед людей, однак шукаю відповіді від Бога.