Ma-na Hat-ta (Небесна земля)
якось відчуваю обов'язок писати відгуки на вистави, які я побачила. і як усім вже стало зрозуміло, я справжня шанувальниця театру Леся Курбаса. як то кажуть "зальот".
вчора я була на виставі МА-НА ХАТ-ТА, на перший погляд, незрозумілої для земного сприйняття, але водночас такої близької і до болю ясної для сприйняття надчуттєвого.
я справді вимикаюся, коли заходжу у ті старі обшарпані стіни і коли навколо себе бачу вже звичні лиця людей-театралів. якась дуже особлива атмосфера у цьому театрі. вони мені за три години дають більше, ніж я в собі намагалася виплекати протягом місяців. справжні майстри слова і сценічної дії.
словом. дія, як завжди, про таке близьке і бажане для кожного - про кохання. відомо, що його існування далеко не вічне і головні герої, підносячись все вище на щаблі кохання - досягають останнього - піку пристрасті і відчуттів. вони розуміють, що далі повинен бути кінець і обирають вони - смерть. тероризм, бомби і білочки. Бог Манхетену і слідство. і все заради того, аби дати відчути і передати це незбагненне почуття, повне абсурду та іронії, величності та мальовничості.
насправді я не до кінця зрозуміла виставу. та й я не певна, що зараз її осмислила. мій погляд дуже суб"єктивний. зрештою, кожен проектує побачене на себе і те, як він сам хоче сприймати.
ця вистава допоможе відчути себе на межі реальності, за руку потягне до світу відчуттів. а що ще потрібно, зрештою?
прикро лише одне, що я тонше відчуваю сценічне кохання, ніж своє власне. а, може, то і є воно, моє щастя? ;)
вчора я була на виставі МА-НА ХАТ-ТА, на перший погляд, незрозумілої для земного сприйняття, але водночас такої близької і до болю ясної для сприйняття надчуттєвого.
я справді вимикаюся, коли заходжу у ті старі обшарпані стіни і коли навколо себе бачу вже звичні лиця людей-театралів. якась дуже особлива атмосфера у цьому театрі. вони мені за три години дають більше, ніж я в собі намагалася виплекати протягом місяців. справжні майстри слова і сценічної дії.
словом. дія, як завжди, про таке близьке і бажане для кожного - про кохання. відомо, що його існування далеко не вічне і головні герої, підносячись все вище на щаблі кохання - досягають останнього - піку пристрасті і відчуттів. вони розуміють, що далі повинен бути кінець і обирають вони - смерть. тероризм, бомби і білочки. Бог Манхетену і слідство. і все заради того, аби дати відчути і передати це незбагненне почуття, повне абсурду та іронії, величності та мальовничості.
насправді я не до кінця зрозуміла виставу. та й я не певна, що зараз її осмислила. мій погляд дуже суб"єктивний. зрештою, кожен проектує побачене на себе і те, як він сам хоче сприймати.
ця вистава допоможе відчути себе на межі реальності, за руку потягне до світу відчуттів. а що ще потрібно, зрештою?
прикро лише одне, що я тонше відчуваю сценічне кохання, ніж своє власне. а, може, то і є воно, моє щастя? ;)