Сам собі summer
Твоє-моє-наше-ненаше життя складається з епізодів. Епізоди, епізоди викладають малюнки годин і днів, місяців і тижнів, років і епох. Усе останнє - лише розчин, покликаний загоювати шпарини між епізодами, часом поєднувати їх, а часом - розділяти яскравими закладинками і похмурими зимовими днями.
Епізод, змістовний елемент життя, квант існування. Ним може стати будь що - випадкове слово, ракурс твого швидкого погляду, посмішка в метро, улюблений трек, зроблена справа, виконана обіцянка, колір крила птаха над тобою, смак першого ковтка, аромат першої тяги, перестукіт коліс на рельсах, злива, той дзвінок і цей меседж, крок, співпадаючий з бітом у навушниках, знайомий парфум на вулиці і незнайомі обличчя у темноті кінозалу, вечірнє повітря у тихому сквері, малюнок на асфальті, знайдений ґудзик від вже втраченої речі, звуки, відчуття, почуття.
Літо, цей безжальний і пристрасний агресор, торує шлях у майбутнє вулицями Міста, де навіть пізнім вечором важко дихати. Воно запекло б’ється з протягами і кондиціонерами, з холодною водою, з кожним із нас. І врешті решт перемогу свою, нехай і Піррову, все ж здобуває. Бо ми ховаємося від нього, а не воно від нас. Ми губимося в тіні розлогих дерев, ми пірнаємо у по-дунайському брудний Дніпро, ми вмикаємо вентилятори, ми тікаємо у мрії про прохолоду. Це наче втеча в мелодрамі, коли той, хто тікає, не хоче насправді нікуди втікти, а той хто наздоганяє лише просто майстерно створює ілюзію погоні.
Моє літо почалося рвучко і нервово. Робота-робота-робота, перманентні проблеми на старій і такий саме перманентний пошук нової. Спека з десятої до восьмої на вулиці, спека з дев’ятої до сьомої на роботі. Зелень, прибита пилом, пух, прибитий останніми весняними дощами. Старий панк у вухах, пиво під Володимиром, шістнадцятилітня дівчинка, яка впевнено наливає горілку собі й мені на кухні о третій ночі (ранку?), закладені вуха, перехоплений червневої спекою подих, свіжо відкриті двори під Старим містом і свіжо зачинені місця-для-спогадів. Ностальгія знову набула химерних форм - я наче мазохіст дивлюся фото, слухаю музику і читаю книжки, яких би мені краще і не торкатися. Але позаяк це краще аніж мої попередні самокатування (:
Сієста. Щодня вдень (а часом і ввечері) вулиці нагадують суботньо-пообідній стан, коли усе завмирає, засинає, світ примружує повіки і ледащо дивиться внікуди. Швидкість зменшується до критичного показника, цілі - у тумані важкого тропічного повітря, дії - зводяться до автоматичних і лише таких, які вкрай необхідні. Але літо, ця величезна сієста - не вирок і не діагноз, не кома і не анабіоз, навіть не втома, навіть не апатія. А просто час набратися сил і роздивитися навкруги. Нехай навіть напівприкритими очима.