далі. буде.
лізу в нору. бо я повернувся
самсін гоін он.
тікати від траблів невірно, наскрізь неприємно, взагалі не по-чоловічому і все таке. я знаю. те саме можна казати про алкоголь. але я втік. втік на ці вихідні, бо кінець того роб.тижня вибив мене з колії, поламав всі стрілки і семафори, і мені довелося зійти з насипу і йти чагарями.
з*їздив експедицію. вимкнувши стільниковий. не вмикаючи плеєр.
я буваю там не так часто, як би мені хотілося. не так часто, як мені цього іноді буває треба. але часом, коли хмари густішають над моєю головою, коли серце не витримує напруги, атмосферного і людського тиску, я кладу в наплічник зубну щітку з френчем, і їду в ліси.
я абстрагуюся там максимально. лопата вдень, сонце крізь сосни лоскоче мені спину і плечі, лісовий пісок (супісь) під ногами холодить, нагадує про темні підземні джерела, про мовчання, що тривало вічність, доки якісь засмаглі хлопці і дівчата не витягли його на поверхню.
а під вечір можна запросто взяти і махнути на розвалені війною і десятиліттями доти, залізти на погризену вибухами товстенну бетонну стіну, з якої стирчать її залізні рельси-кістки, і просто сидіти, дослухаючись до лісу і себе самого. адже вони не заважають одне одному. при тому, що ці станції на одній хвилі. принаймні там.
ближче до ночі повернутися, порадіти, що тебе ніхто не шукав, перехопивши гарячої каші на кухні, сісти ближче до вогнища і попросити чорного рубонути щось з нашого. і він заграє. а слова будуть знати лише людини три-чотири. останні, практиканти здебільшого, могилянці, якщо я не помиляюся, мовчатимуть, і лише на останньому приспіві трохи підтягнуть.
сидіти, підтримувати розмови і пісні, задивлятися в вогонь, наче в очі коханої людини, пити портвейн, думати про своє. і безмежно наливатися нічною свіжістю, відходячи від полум*я, від окресленого тремтливим світлом кола, у темінь, в якій загубилися небо і птахи, у якій кохаються верхівки дерев, безсоромно переплітаючи своє гілля, щось збудливо шепочачи місяцю.і їхнє кохання хвилями розкочується наді мною.
ця мить, коли твої очі не бачать, коли твої очі чують, коли ти сам наче молоточок з коваделком реагуєш на кожен звук, на кожен поштовх цих хвиль навколо, змушує затамовувати подих і забувати про дурне і зайве.
і я їй вдячний за це.
самсін гоін он.
тікати від траблів невірно, наскрізь неприємно, взагалі не по-чоловічому і все таке. я знаю. те саме можна казати про алкоголь. але я втік. втік на ці вихідні, бо кінець того роб.тижня вибив мене з колії, поламав всі стрілки і семафори, і мені довелося зійти з насипу і йти чагарями.
з*їздив експедицію. вимкнувши стільниковий. не вмикаючи плеєр.
я буваю там не так часто, як би мені хотілося. не так часто, як мені цього іноді буває треба. але часом, коли хмари густішають над моєю головою, коли серце не витримує напруги, атмосферного і людського тиску, я кладу в наплічник зубну щітку з френчем, і їду в ліси.
я абстрагуюся там максимально. лопата вдень, сонце крізь сосни лоскоче мені спину і плечі, лісовий пісок (супісь) під ногами холодить, нагадує про темні підземні джерела, про мовчання, що тривало вічність, доки якісь засмаглі хлопці і дівчата не витягли його на поверхню.
а під вечір можна запросто взяти і махнути на розвалені війною і десятиліттями доти, залізти на погризену вибухами товстенну бетонну стіну, з якої стирчать її залізні рельси-кістки, і просто сидіти, дослухаючись до лісу і себе самого. адже вони не заважають одне одному. при тому, що ці станції на одній хвилі. принаймні там.
ближче до ночі повернутися, порадіти, що тебе ніхто не шукав, перехопивши гарячої каші на кухні, сісти ближче до вогнища і попросити чорного рубонути щось з нашого. і він заграє. а слова будуть знати лише людини три-чотири. останні, практиканти здебільшого, могилянці, якщо я не помиляюся, мовчатимуть, і лише на останньому приспіві трохи підтягнуть.
сидіти, підтримувати розмови і пісні, задивлятися в вогонь, наче в очі коханої людини, пити портвейн, думати про своє. і безмежно наливатися нічною свіжістю, відходячи від полум*я, від окресленого тремтливим світлом кола, у темінь, в якій загубилися небо і птахи, у якій кохаються верхівки дерев, безсоромно переплітаючи своє гілля, щось збудливо шепочачи місяцю.і їхнє кохання хвилями розкочується наді мною.
ця мить, коли твої очі не бачать, коли твої очі чують, коли ти сам наче молоточок з коваделком реагуєш на кожен звук, на кожен поштовх цих хвиль навколо, змушує затамовувати подих і забувати про дурне і зайве.
і я їй вдячний за це.