Про слова
Не пишеться. Я думала, що в теперішньому періоді відчуватиму якесь особливе натхнення. А натомість багато місяців підряд відчувала якусь внутрішню і зовнішню втому. Ніби слова в мені закінчились. Декілька віршів за місяць - ось і все на що мене вистачало. Але чим більше проходить часу, тим більше я розумію, що повертатися до письма стає страшно. Бо здається, що вже думки не так плавно виливаються на полотно, слова плутаються, як волосся на вітрі, стає важко зосередитись. Така якась розкординованість уваги.
А разом з періодом коли я не пишу, росте моє картання себе, бо я не пишу... Замкнуте коло, яке я щодня обіцяю собі розірвати. Бо писати насправді є так багато про що: про Диво, про наш Дім, про улюблену роботу і нових людей. Про задуми і плани. Про друзів, які надихають і вірять в мене більше, ніж я сама. Про чудеса і радощі кожного дня.
Колись я дивилась відео про спорсмена, який всуперед бажанню дружини, продовжував займатися бігом. Він пояснив це тим, що відчуває, що коли він біжить, Бог посміхається.
Мені здається Бог посміхається кожного разу, коли людина розвиває свій талант, подарований Ним. І в ці моменти Він стає ближчим.
Частково саме тому мені хочеться повернути в своє життя Слова. Бо зв'язок, який я колись завдяки ним відчувала так чітко, зараз - тонкий і прозорий. А розмови вже не щоденні дискусії, а просто короткі щирі вдячності.
Хочеться дописати книжку. Я відчуваю, що вона має вийти. Бо радість від того, коли я чую що продалась "Зоряна поезія" просто безмежна. Не тому, що я отримую свої 40 грн))) А тому, що мої Слова потрапляють у чиїсь руки. Хтось читає їх, розуміє, або ні, може відчуває їх, може вони комусь допомагають чи надихають. А потім стоять на чиїхось полицях в чиїхось домівках. І рано чи пізно якісь діти до них дотягнуться. І може теж прочитають щось для себе. А може й ні. Ти ніколи не знаєш. Ти просто відпускаєш примірники, як паперових корабликів, не знаючи куди вони допливуть.
Видавати книжку - це завжди розділити себе на тисячу шматків і поділитись з усім світом.
А разом з періодом коли я не пишу, росте моє картання себе, бо я не пишу... Замкнуте коло, яке я щодня обіцяю собі розірвати. Бо писати насправді є так багато про що: про Диво, про наш Дім, про улюблену роботу і нових людей. Про задуми і плани. Про друзів, які надихають і вірять в мене більше, ніж я сама. Про чудеса і радощі кожного дня.
Колись я дивилась відео про спорсмена, який всуперед бажанню дружини, продовжував займатися бігом. Він пояснив це тим, що відчуває, що коли він біжить, Бог посміхається.
Мені здається Бог посміхається кожного разу, коли людина розвиває свій талант, подарований Ним. І в ці моменти Він стає ближчим.
Частково саме тому мені хочеться повернути в своє життя Слова. Бо зв'язок, який я колись завдяки ним відчувала так чітко, зараз - тонкий і прозорий. А розмови вже не щоденні дискусії, а просто короткі щирі вдячності.
Хочеться дописати книжку. Я відчуваю, що вона має вийти. Бо радість від того, коли я чую що продалась "Зоряна поезія" просто безмежна. Не тому, що я отримую свої 40 грн))) А тому, що мої Слова потрапляють у чиїсь руки. Хтось читає їх, розуміє, або ні, може відчуває їх, може вони комусь допомагають чи надихають. А потім стоять на чиїхось полицях в чиїхось домівках. І рано чи пізно якісь діти до них дотягнуться. І може теж прочитають щось для себе. А може й ні. Ти ніколи не знаєш. Ти просто відпускаєш примірники, як паперових корабликів, не знаючи куди вони допливуть.
Видавати книжку - це завжди розділити себе на тисячу шматків і поділитись з усім світом.