чарівні чобітки
......знаєш, отой віршик, про перші повернення, він у мені стільки спогадів викликав.... з тих часів...
найперше - про чобітки.
звичайні зимові чобітки.
моє дитинство минуло у той час, коли купити дитяче зимове взуття було неабиякою проблемою. прийшла чергова зима, нових чобітків немає, а старі вже такі страшенні... брудно-коричневі, порепані якісь... і нових купити - ніде....
мені - п"ять, і я сплю-та-бачу щось таке хутряне-рожеве, аж-аж....
якогось вечора тата приносить мені самі такі... у мене серце зупиняється від щастя... він десь на базі взяв, по страшних блатах...
надягаю їх - і сльози з очей гарячі... бо замалі вони на мене, на розмір чи й на два, хоч плач, хоч гопки скач - за-ма-лі.... та я дівка уперта, пхаю і пхаю ногу, ніби невдатна сестра Попелюшки...
"То що, віддавати?" - питається тато.
- "Ні, я носитиму!!!" - досі не можу повірити у таку вселенську несправедливість.
"Та як же ти носитимеш:! Не дуркуй, знімай!"
- "Я пальчики на ногах буду підгинати, нічо, стерплю, диви, у мене гарно виходить" - і ступаю, ніби Русалонька, по килиму, зуби зціпивши....
черевики у мене відібрали зі сльозами...
а коли я засинала, то думала про те, як би не піти в садок зрання - бо як це?! - по першому снігу - у чорних шкрабах...
...розбудив мене дідусь Пилип. Посміхається хитро, око примружив, шепоче потайки
- " А ти знаєш, Анічка, що я - справдній чарівник?"
-Та ну... - набурмосена відвертаюся.
- Не віриш? У мене і чарівна паличка є...
Такий несподіваний факт мене не міг не зацікавити: - Ану покажи!
А він - вуаля! - ніби кролика з капелюха - срібну, точену.....
- Ооооооо.....І що, справді чарівна, - не можу досі повірити.
- Чарівна. Ходи зі мною, побачиш.
Біжу на ним коридором довгим, зупиняємося біля шафи. Він до мене: - Махни паличкою - і трапиться диво... І збудеться те, про що ти мрієш...
...махаю паличкою, чари-бари-поза-хмари! - дідусь відкриває дверцята шафи - і я кам"янію від німого захоплення....
бо переді мною стоїть біла-білюсінька зимова взуванка. Аж виблискує!!!
хапаю черевички,- куди там Вакулиним!!! - надягаю тремтячими руками - добрі! Мої! А гарні ж.... Білі-білі....
- Що це, дідусю, як так?!
- Я ж казав, - чарівник.
.... у садок я пішла щаслива й окрилена. а увечері знайшла у кухні, в куточку, банку з білою фарбою - то дідусь пофарбував мої старі, остогидлі черевики... Під колір снігу... Першого... Я нічого тоді не сказала дідові... всю зиму проходила, королівна неначе...
думаю, він справді був чарівником.
бо любов здатна творити найбільші дива.
от.