Cезар Абрагам Вальєхо Мендоза (16 березня 1892 - 15 квітня 1938)
Цієї п'ятниці виповнюється 120 років з дня народження видатного перуанського поета і письменника Сезара Вальєхо (Cesar Vallejo), літературного новатора і бунтівника. Його творчість не надто добре нам відома, і цей недолік потрібно усунути. Томас Мертон назвав його "найкращим унівесальним поетом після Данте". За життя він видав всього лиш три збірки поезій, але вважається одним з найкращих поетів будь-якою мовою. В українській літературі його перекладали такі поети як Дмитро Павличко, Наталка Білоцерківець, можливо й інші. Епіграфом до вірша Наталки Білоцерківець, який гурт "Мертвий Півень" перетворив у пісню "Ми помремо не в Парижі", є така фраза Сезара Вальєхо: "Я помру в Парижі у четвер ввечері". І таки помер, каналья, в Парижі, і був похований на Монпарнасі. І вознісся на небо... Ой, це з іншої опери... ))
Так от, вітаю пана Вальєхо Мендозу з ювілеєм і пропоную свій переклад його вірша "Чорні глашатаї" ("Los heraldos negros"). Ні на що не претендую, лише на те, щоб якомога краще донести суть поезії українському читачеві.
LOS HERALDOS NEGROS
Hay golpes en la vida, tan fuertes... ¡Yo no sé!
Golpes como del odio de Dios; como si ante ellos,
la resaca de todo lo sufrido
se empozara en el alma... ¡Yo no sé!
Son pocos; pero son... Abren zanjas oscuras
en el rostro más fiero y en el lomo más fuerte.
Serán tal vez los potros de bárbaros Atilas;
o los heraldos negros que nos manda la Muerte.
Son las caídas hondas de los Cristos del alma
de alguna fe adorable que el Destino blasfema.
Esos golpes sangrientos son las crepitaciones
de algún pan que en la puerta del horno se nos quema.
Y el hombre... Pobre... ¡pobre! Vuelve los ojos, como
cuando por sobre el hombro nos llama una palmada;
vuelve los ojos locos, y todo lo vivido
se empoza, como charco de culpa, en la mirada.
Hay golpes en la vida, tan fuertes... ¡Yo no sé!Чорні глашатаї
В житті бувають удари, такі сильні... Я не знаю!
Удари наче від гніву Господнього; наче, стикаючись з ними,
залишки усього відстраждалого
згромадяться в душі... Я не знаю!
Їх мало; але вони є... Розкривають темні борозни
на найлютішому лиці та найміцнішій спині.
Може вони будуть лошатками варварів Атілл;
або чорними глашатаями, які посилає нам Смерть.
Вони - глибокі падіння Христів душі
якоїсь чарівної віри, яку ганьбить Доля.
Ці криваві удари - це хрускіт
якогось хліба, який спопеляє нас на дверях печі.
А людина... Бідна... Бідна! Повертає очі, як
тоді, коли нас зове плескання по плечу;
повертає безумні очі, і все, що вона прожила,
згромаджується, як калюжа вини, у погляді.
В житті бувають удари, такі сильні... Я не знаю!