Дайош метанаратив :'(
Я хворе. І мені цікаво, скільки ще таких, як я. Чи це проходить? Чи це потрібно лікувати? Чи це мусить залишитись назавжди?
Я не знаю, чи це вплив моєї освіти - усього того релятивізму й нігілізму, чи це мало статися зі мною незалежно від неї.
Це вже рецидив - якщо не рахувати дитячих відкриттів, які швидко забуваються, то вперше це прийшло до мене на другому курсі, навесні. Тоді у нас із Вікою були співзвучні думки, і ми часто і довго говорили про це, але тоді я ще не повністю пропустила це крізь себе. Точніше, не повністю впустила в себе. А тепер воно повернулось.
Я не відчуваю сенсу.
Інколи не відчуваю сенсу життя загалом, дуже часто - сенсу окремих дій. Ні, все насправді не так сумно - не те щоб це відбувалося постійно, але все ж останнім часом це мене дратує. Це так, ніби моє живе життя перестало бути живим; воно розсипалось на окремі шматочки, кожен з яких вже не має свого необхідного призначення. Раніше було щось… не знаю, як то описати - щось текуче чи в’язке, якась матерія, де все поєднане, і ніщо не викликає сумнівів у потрібності свого існування. А тепер - ні. І найсумніше, що купа людей здаються мені жалюгідними, бо я на їхньому місці не те що не відчувала б живого життя, а як мінімум впала б у жахливу депресію. А ці люди начебто цілком нормальні, ходять собі на роботу, виховують вирощують дітей, дивляться телевізор… Це через мою культурологію, через докси, міфи, ідеології?
Зараз мені сумно від того, що я виявляюся якимось агностиком, який несвідомо тяжіє не те щоб до атеїзму, але до чогось песимістичного. Я якась ненормальна чи це банальна постмодерна недовіра до метанаративів?
А я хочу метанаратив. Старий вже навряд підійде. Чи можна створити новий? Байдуже який - тільки б я повністю в нього вірила. Мені потрібна якась релігія - у широкому сенсі цього слова. Бо релігія підліткової закоханості (коли нічого крім кохання вже не важить) для мене в минулому.
Якщо це не якась скороминуща фігня, а реальний серйозний жирний тараканіще в моїй голові, то зараз мене рятує тільки молодість. Зараз у мене попереду теоретично є все - бо ще нічого не ставалося. А раптом станеться щось таке, що сенс з’явиться, і все буде прекрасно? А якщо все ж ні? А якщо мені буде 40, 50, 60, і до мене приходитимуть такі думки? Це ж буде взагалі жесть!
В такому стані мені не можна народжувати дітей. Новим людям я маю дати хоча б натяк на якийсь сенс, а що робити, якщо в мене його нема?
В отаких от стрьомних роздумах я навіть ізобрєла вєлосіпєд вигадала для себе теорію, що єдине, що тримає людей на цьому світі - це Ерос і страх смерті. Зі страхом смерті в мене все прекрасно, тепер Еросу треба побільше, гг.
Це було пафосне бла-бла, а тепер - кілька його буденних проявів.
- Нарешті можна відпочити. Чим зайнятись? Може, подивитися фільм? А який сенс у тому, щоб дивитись фільм?
- Може, прогулятись десь, пофотографувати щось гарне? А який сенс у тих фотографіях?
- Ммм… Хочеться кудись поїхати, побачити незнайомі міста. Тю, а який сенс подорожувати? Все одно потім помру.
Отаке от я больне. Якщо так продовжуватиметься далі, я стану прекрасною домогосподаркою. Ну, чи принаймні куховаркою. Бо помітила, що приготування їжі нормально так приглушує ці дурні симптоми.