наполовину (?) інформативний пост
Чи не вперше не вистачило літа. А якщо точніше - то, мабуть, навіть не літа, а фінального тижня блаженного завтикування.
Останні кілька разів Київ вітав мене відмінними наборами напрягів. Що буде цього разу?
Знову роздуми про дорослість і вміння жити кожного дня, а не від чекпойнта до чекпойнта.
А я тепер хрещена мама. Щоправда, одна із, але слава Богу - я б не змогла увесь той час сама тримати дитину на руках. І те, що я її взагалі тримала - для мене подвиг, бгг.
За день до того читала Хакслі - а в той день мої відчуття віддалено нагадували відчуття Лінайни Краун на індіанському святі. (до речі, мені так сподобалось ім'я Лінайна!)
Багато думок. Про старі родинні зв'язки, нові родинні зв'язки, хто кому що винен чи не винен. Про освіту і хоумскулінг. Про музейництво в Україні хДД Про сакральне і піднесене, про неймовірне відчуття літургії (не обов'язково церковної), про те, що католицькі храми для мене естетично й емоційно набагато привабливіші за православні.
Позавчора була, здається, друга в житті і цього літа повноцінна сімейна поїздка. Не скажу, що це тільки моя заслуга - але я старалась.
Маленькі епізоди (сподіваюся, то не випадковості!) продовжують показувати, що інколи власний приклад діє - навіть коли ти не ставиш за мету, щоб із якихось твоїх вчинків брали приклад.
Найбільше запам'яталось:
Мама: Почекайте, я ще візьму книжечку, почитаю в дорозі. Я бачила, що Валя взяла, і я візьму.
(не пригадую жодного разу, коли вона взагалі із щирим інтересом читала художню книжку, та ще й в дорозі!)
Далі були Бердичів і Вінниця, які сподобалися мені більше за Житомир. І це не те щоб сумно, але блін!
А під Вінницею були дві бізнес-точки, які називали себе музеями. І там було багато чого прикольного, але тітку з кислою міною, яка типу вела екскурсію, я хотіла задушити. А ще не фашизм, а нацизм, і кататися на ретро-машинці по ставці Гітлера - то реально круто, але перед тим має бути шось - якийсь інструктаж, посил, хз як назвати... що це не розважальна штука; щоб люди ще раз (або в перший раз хД) подумали, де вони знаходяться. І чому, блін, я - людина, яка всього-на-всього прослухала курс музеєзнавства і коротесенький курс туризму, - усюди постійно помічаю купу недоліків, і не у якихось деталях, а в ключових речах? Так не має бути! І да, я можу пробачити співробітнику якогось провінційного музею непрофесіоналізм чи незнання якихось штук, якщо він хоча би намагається ставитись до тебе по-людськи. Але кислої міни типу "чого ви до мене пристали, тупі уроди, які начиталися неправильної інформації?" я ніфіга не пробачаю. Воть.
Вінницький фонтан вартий не лише восхіщьонних возгласів про його красу і видовищність, але й окремого дослідження про його особливу карнавальну атмосферу та специфічний досвід спілкування людей під час його споглядання, бгг. Стоїмо роззуті на лавочці, щоб хоч щось бачити. Підходять люди: "А тут зайнято?" Нє, блін, не зайнято, ми чіста паржать тут стоїмо, вам місце тримаємо! Потім на цій лавочці нас стояло десь п'ятеро, але сусідній лавочці пощастило менше - там бабця сідала людям просто на ноги і відмовлялася вставати. А тітонька поряд зі мною була пазітівна і шось розказувала про внучку. Так шо мені явно пощастило більше. А головне - що лавочка не зламалася під нами. І ета харашо!
Але вопщєм-то я давольна. Зі списку маленьких мрій можна викреслити кілька пунктів. А ще мрзд інколи робить все дуже вчасно. Тому далі негатив і критика закінчуються і починаються фотки =)
По ходу, в мене до цього посту підійшла десь половина моїх тегів, і ще я подумала, що не обійдусь без тегів "музеєзнавство" і "мрзд". "Мрзд" звучить якось не настільки патетично, як мало б, але хай буде вже так, поки не знайду кращого слова)
Останні кілька разів Київ вітав мене відмінними наборами напрягів. Що буде цього разу?
Знову роздуми про дорослість і вміння жити кожного дня, а не від чекпойнта до чекпойнта.
А я тепер хрещена мама. Щоправда, одна із, але слава Богу - я б не змогла увесь той час сама тримати дитину на руках. І те, що я її взагалі тримала - для мене подвиг, бгг.
За день до того читала Хакслі - а в той день мої відчуття віддалено нагадували відчуття Лінайни Краун на індіанському святі. (до речі, мені так сподобалось ім'я Лінайна!)
Багато думок. Про старі родинні зв'язки, нові родинні зв'язки, хто кому що винен чи не винен. Про освіту і хоумскулінг. Про музейництво в Україні хДД Про сакральне і піднесене, про неймовірне відчуття літургії (не обов'язково церковної), про те, що католицькі храми для мене естетично й емоційно набагато привабливіші за православні.
Позавчора була, здається, друга в житті і цього літа повноцінна сімейна поїздка. Не скажу, що це тільки моя заслуга - але я старалась.
Маленькі епізоди (сподіваюся, то не випадковості!) продовжують показувати, що інколи власний приклад діє - навіть коли ти не ставиш за мету, щоб із якихось твоїх вчинків брали приклад.
Найбільше запам'яталось:
Мама: Почекайте, я ще візьму книжечку, почитаю в дорозі. Я бачила, що Валя взяла, і я візьму.
(не пригадую жодного разу, коли вона взагалі із щирим інтересом читала художню книжку, та ще й в дорозі!)
Далі були Бердичів і Вінниця, які сподобалися мені більше за Житомир. І це не те щоб сумно, але блін!
А під Вінницею були дві бізнес-точки, які називали себе музеями. І там було багато чого прикольного, але тітку з кислою міною, яка типу вела екскурсію, я хотіла задушити. А ще не фашизм, а нацизм, і кататися на ретро-машинці по ставці Гітлера - то реально круто, але перед тим має бути шось - якийсь інструктаж, посил, хз як назвати... що це не розважальна штука; щоб люди ще раз (або в перший раз хД) подумали, де вони знаходяться. І чому, блін, я - людина, яка всього-на-всього прослухала курс музеєзнавства і коротесенький курс туризму, - усюди постійно помічаю купу недоліків, і не у якихось деталях, а в ключових речах? Так не має бути! І да, я можу пробачити співробітнику якогось провінційного музею непрофесіоналізм чи незнання якихось штук, якщо він хоча би намагається ставитись до тебе по-людськи. Але кислої міни типу "чого ви до мене пристали, тупі уроди, які начиталися неправильної інформації?" я ніфіга не пробачаю. Воть.
Вінницький фонтан вартий не лише восхіщьонних возгласів про його красу і видовищність, але й окремого дослідження про його особливу карнавальну атмосферу та специфічний досвід спілкування людей під час його споглядання, бгг. Стоїмо роззуті на лавочці, щоб хоч щось бачити. Підходять люди: "А тут зайнято?" Нє, блін, не зайнято, ми чіста паржать тут стоїмо, вам місце тримаємо! Потім на цій лавочці нас стояло десь п'ятеро, але сусідній лавочці пощастило менше - там бабця сідала людям просто на ноги і відмовлялася вставати. А тітонька поряд зі мною була пазітівна і шось розказувала про внучку. Так шо мені явно пощастило більше. А головне - що лавочка не зламалася під нами. І ета харашо!
Але вопщєм-то я давольна. Зі списку маленьких мрій можна викреслити кілька пунктів. А ще мрзд інколи робить все дуже вчасно. Тому далі негатив і критика закінчуються і починаються фотки =)
По ходу, в мене до цього посту підійшла десь половина моїх тегів, і ще я подумала, що не обійдусь без тегів "музеєзнавство" і "мрзд". "Мрзд" звучить якось не настільки патетично, як мало б, але хай буде вже так, поки не знайду кращого слова)