Євген Глібовицький про перспективи України з огляду на цінності
Був минулого четверга на зустрічі Євгена Глібовицького з могилянцями. Він дуже крутий. Євген - один з найкращих спеціалістів з цінностей в Україні, керівник компанії pro.mova, член Унівської групи, яка розробила візію Львова до 2025 року. Раніше був журналістом і одним з засновників 5 каналу. Розказував, що вони робили його з метою знищення цензури в Україні, цільовою аудиторією було 300 людей - редактори і жуналісти інших каналів. В Києві 5 канал відключити не могли, бо тут амбасади, от вони і показували все що хотіли, спонукаючи народ на інших каналах йти до своїх редакторів і питати, чому цим можна, а нам ні. Тому і робили новини вдень, бо хто ж дивиться теленовини серед дня - здебільшого журналісти.
Але не це головне; пан Євген розказував про перспективи України з огляду на цінності її громадян. Отже, Україна - одна з найцікавіших країн для життя в 21 столітті. Вона складається з трьох формацій: східноєвропейської, центральноєвропейської і південноєвропейської, при чому всі вони штучно виплекані різними імперіями. Одну з них сформувала приналежність до російських державних утворень і православна віра, іншу - перебування в складі Польщі/Угорщини/Румунії/Австрії, католицькі впливи і всяке таке. Південноєвропейська Україна часто забувається, але історичні степові кочівники, кримські татари, османське підданство спричинили те, що на півдні України досить схожі цінності і ментальності з турками чи іншими середземноморськими народами. Кожна з цих Україн даватиме свої виклики.
Що є головною матеріальною цінністю для більшості українців? Квартира. Але зараз чи не єдиний спосіб отримати її своїми силами - взяти кредит. Але кредит прив'язує на багато років. З кредитом ви не можете сказати шефу, що той мудак і кинути роботу; з кредитом ви не можете кардинально змінити життя, припустимо, кинути все поїхати у вільну мандрівку на Гоа. Чи не завелика це ціна за квартиру, може краще винаймати? Для наступних поколінь цінність своєї квартири відійде. І так не лише з квартирами.
Ми не створили моделі самодостатності на державному рівні. Ми більше імпертуємо, ніж експортуємо, тому сучасна модель впаде. Ми думаємо, що маємо багату історію, багато засновків, які нас сформували. Питання: і що? що з того мати? куди з цим йти, куди прагнути? і що, взагалі, відрізняє нас від сусідів? Ми не знаємо відповідей на ці питання. Отже зараз триває процес витворення нової сутності, нових сенсів.
Ми дивимося на свої цінності через своє сприйняття, тому думаємо про себе краще, ніж ми є насправді. Проблема в тому, що пересічний українець хотів би бути Януковичем і мати своє вкрадене межигір'я. Причина нелюбові лише в тому, що на місці Януковича він, а не кожен я. В пострадянській культурі відпочинок вважається добром, праця - злом. Тому в нас вечір п'ятниці очікуваний, а ранок понеділка - проклятий. Але не у всіх культурах так (протестанти, конфуціанці).
Насправді, цінності мешканців Львова і Донецька значно ближчі, ніж мешканців Львова і Кракова, ніж мешканців Донецька і Ростова. Різниця в мові, ставленні до Другої світової і, частково, в релігії. Це те, що дуже кидається в вічі, але насправді не є таким важливим. Це лише різні форми, натягнуті на той самий зміст. Це дві версії совка, натравлені одна на одну; однаково далекі від європейських цінностей. А посередині плаває Київ, виробляючи нові сенси. Київ - єдине пострадянське столичне місто, яке має дуже м'яку і слабку власну ідентичність, можна приїхати до Києва і бути донецьким, львів'янином, одеситом чи дніпропетровцем, жити як в своєму місті.
Немає такого способу, окрім геноциду, щоб повністю зробити Україну україномовною чи російськомовною. Навпаки, вільне володіння відразу обома мовами плюс англійською відкриває для нас більше можливостей. Власне, Україна буде тримовною, натомість наша ідентичність відображатиметься у внутрішніх проявах. Одною також визначальною цінністю, яка відрізняє нас від сусідів, вже є ставлення до насилля, питання безпеки. Українці заледве не ніколи не перемагали у війнах, в нас тяжка історія, ми шугані і це передається у вигляді елементів поведінки. Наприклад, коли помічники Тімоті Снайдера питали людей на Донбасі, чи був Голодомор; ті казали, що ні. Але разом з тим мали захований мішок макаронів. Навіщо? Щоб вижити на випадок голоду, бо є пам'ять про нього, навіть в тому разі, коли вони її заперечують.
Ми не відчуваємося захищеними і не маємо простору для рефлекцій. Тільки відрефлексоване переживання стає досвідом, завжди, особливо, коли є проблема, потрібно поговорити, продискутувати,обмінятися думками, лише так можна її вирішити і зробити ціннісні висновки. в масштабах держави для цього потрібні медіа, вільні медіа. Ми ж не можемо проаналізувати себе, зрозуміти, хто ми. Тому й нічого не робимо, бо не знаємо що робити. Але це також дає нам фантастичну можливість не бути рабами минулого, минулих подій і переживань, а стати продуктами мрії. І вже за 10-20 років ми матимемо відповідь на питання чим є Україна.
Взагалі, цінності є надзвичайно сталими. Вони кардинально змінюються лише під час дуже серйозних потрясінь (наприклад, в людей, які бачили смерть). В недавній історії України було дві такі згаяні можливості. Вперше, в 1989-1992 роках, коли всі розуміли, що стара система руйнується і буде щось нове. Ми уявляли, що капітал буде носієм цінностей, західних діберально-демократичних цінностей. Бо ми тоді ще не знали, що на новий ринок першими приходять опортуністи. Вдруге таке було за три місяці після обрання Ющенка, коли його рейтинг піднявся до 70% - тоді навіть його противники сказали: "О! Ми чули про якісь свободи, демократію, верховество того, як його, права... А давайте спробуємо, може вам таки вийде і з того шось буде!". Чому так? Бо більшість управлінців є радянськими, вони просто прийняли новий прапор і герб і стали навіть інколи хреститися при вході до церкви. А ті, хто нерадянські, не були і не є управлінцями: В'ячеслав Чорновіл лише за півроку свого очолювання Львівської обласної ради зрозумів, що страйки проти московської окупації, до яких він закликав, в першу чергу б'ють по його ж пустому бюджету.
А ще для змін потрібне відчуття нагальної необхідності. Тому Грузії й вдалося, що в них, по-перше, було вже на стільки погано, що далі нікуди; а по-друге, в них не було радянських управлінців, а були грузинські управлінці - грузинську мову ніхто мимохіть не вивчить, а щоб бути службовцем потрібно було знати мову, тож Грузія навіть без незалежності існувала вельми автономно.
Ми зараз назбируємо це почуття, почуття того, що вже гинь погано і будь-які зміни підуть на краще ніж є. Але ми ще не маємо нагальної необхідності, отже нам ще ставатиме гірше. В нас немає довіри. В нас тому і немає справжніх опитувань від дверей до дверей, бо ніхто просто не відчиняє. В нас є велике очікування корупції. Знаючи, що ця гречка курплена за вкрадені в мене ж гроші, я її всерівно візьму. Він її однаково вкрав, а переді мною лише вибір: взяти її чи ні, повернути собі хоч трохи чи не мати нічого. Гречка - це частина гри. Ми не можемо мати доброї демократії бо нетак вибираємо, а не тому, що нетих обираємо. І в нас немає ціннісної альтернативи
Але коли нам вже буде на стільки погано, то ніхто не гарантує, що потім стане краще. Ми вважаємо, що нормою є "нормальний Захід", як ми його любимо називати. Ми ж - відхилення. Але більшість світу живе як ми, норма - це ми; розвиток - це дивіація. Тому розвиток малоймовірний. Є купа варіантів, як може бути ще гірше. Марсіан нема, але якщо уявити, що Януковича і ко одного дня заберуть марсіани, то нічого не станеться. Автоматично не стане краще, утвориться вакуум. І що заповнить цей вакуум залежить від того, якою буде більшість. Система стає такою, які рішення приймає більшість. Але кожен приймає рішення для себе. Кожен сам визначає свої цінності.
В Україні є чотири типи людей за цінностями: консерватори і посмодерністи, які разом складають десь 40%, а також пофігісти, яких 60%. Пофігісти є двоякі: бєзпрєдєльні пофігісти, яким всерівно яким пофіг шо було би краще - мета виправдовує засоби; і шугані пофігісти, які дистанцюються від вирішення проблем: "Це взагалі-то погано, але ти, дитинко, краще заплати викладачу, щоб проблем не мати". Так от, рішення приймає більшість. І це дуже небезпечно. Коли майбутнє визначають ті, кому пофіг. Тому це все може скінчитися ще більшим провалом.
Україна визначає майбутнє для пострадянського простору. Бо якщо зміни будуть успішними в Україні, то й інші мають шанс, а якщо в Україні зазнають невдачі, то й в інших теж не вийде, марне пробувати. Ще цікаво те, що ця країна не може повніст. ввійти в якийсь дискурс - ні європейський, ні східний. Бо завжди буде залишатися якась частина, якій цей дискурс чужий. Але Україна може стати інтегратором, може зближувати світи, у яких центр вже не по Атлантичному океану. Це надзвичайна можливість. Ми є частиною європейської культури, частиною Європи. Але ми насправді є і всередині "русского міра" (хоча й він насправді "совєцький"), але це не погано, в цьому перевага. Бо якщо ми розташовані всередині - значить ми можемо змінити.
Але не це головне; пан Євген розказував про перспективи України з огляду на цінності її громадян. Отже, Україна - одна з найцікавіших країн для життя в 21 столітті. Вона складається з трьох формацій: східноєвропейської, центральноєвропейської і південноєвропейської, при чому всі вони штучно виплекані різними імперіями. Одну з них сформувала приналежність до російських державних утворень і православна віра, іншу - перебування в складі Польщі/Угорщини/Румунії/Австрії, католицькі впливи і всяке таке. Південноєвропейська Україна часто забувається, але історичні степові кочівники, кримські татари, османське підданство спричинили те, що на півдні України досить схожі цінності і ментальності з турками чи іншими середземноморськими народами. Кожна з цих Україн даватиме свої виклики.
Що є головною матеріальною цінністю для більшості українців? Квартира. Але зараз чи не єдиний спосіб отримати її своїми силами - взяти кредит. Але кредит прив'язує на багато років. З кредитом ви не можете сказати шефу, що той мудак і кинути роботу; з кредитом ви не можете кардинально змінити життя, припустимо, кинути все поїхати у вільну мандрівку на Гоа. Чи не завелика це ціна за квартиру, може краще винаймати? Для наступних поколінь цінність своєї квартири відійде. І так не лише з квартирами.
Ми не створили моделі самодостатності на державному рівні. Ми більше імпертуємо, ніж експортуємо, тому сучасна модель впаде. Ми думаємо, що маємо багату історію, багато засновків, які нас сформували. Питання: і що? що з того мати? куди з цим йти, куди прагнути? і що, взагалі, відрізняє нас від сусідів? Ми не знаємо відповідей на ці питання. Отже зараз триває процес витворення нової сутності, нових сенсів.
Ми дивимося на свої цінності через своє сприйняття, тому думаємо про себе краще, ніж ми є насправді. Проблема в тому, що пересічний українець хотів би бути Януковичем і мати своє вкрадене межигір'я. Причина нелюбові лише в тому, що на місці Януковича він, а не кожен я. В пострадянській культурі відпочинок вважається добром, праця - злом. Тому в нас вечір п'ятниці очікуваний, а ранок понеділка - проклятий. Але не у всіх культурах так (протестанти, конфуціанці).
Насправді, цінності мешканців Львова і Донецька значно ближчі, ніж мешканців Львова і Кракова, ніж мешканців Донецька і Ростова. Різниця в мові, ставленні до Другої світової і, частково, в релігії. Це те, що дуже кидається в вічі, але насправді не є таким важливим. Це лише різні форми, натягнуті на той самий зміст. Це дві версії совка, натравлені одна на одну; однаково далекі від європейських цінностей. А посередині плаває Київ, виробляючи нові сенси. Київ - єдине пострадянське столичне місто, яке має дуже м'яку і слабку власну ідентичність, можна приїхати до Києва і бути донецьким, львів'янином, одеситом чи дніпропетровцем, жити як в своєму місті.
Немає такого способу, окрім геноциду, щоб повністю зробити Україну україномовною чи російськомовною. Навпаки, вільне володіння відразу обома мовами плюс англійською відкриває для нас більше можливостей. Власне, Україна буде тримовною, натомість наша ідентичність відображатиметься у внутрішніх проявах. Одною також визначальною цінністю, яка відрізняє нас від сусідів, вже є ставлення до насилля, питання безпеки. Українці заледве не ніколи не перемагали у війнах, в нас тяжка історія, ми шугані і це передається у вигляді елементів поведінки. Наприклад, коли помічники Тімоті Снайдера питали людей на Донбасі, чи був Голодомор; ті казали, що ні. Але разом з тим мали захований мішок макаронів. Навіщо? Щоб вижити на випадок голоду, бо є пам'ять про нього, навіть в тому разі, коли вони її заперечують.
Ми не відчуваємося захищеними і не маємо простору для рефлекцій. Тільки відрефлексоване переживання стає досвідом, завжди, особливо, коли є проблема, потрібно поговорити, продискутувати,обмінятися думками, лише так можна її вирішити і зробити ціннісні висновки. в масштабах держави для цього потрібні медіа, вільні медіа. Ми ж не можемо проаналізувати себе, зрозуміти, хто ми. Тому й нічого не робимо, бо не знаємо що робити. Але це також дає нам фантастичну можливість не бути рабами минулого, минулих подій і переживань, а стати продуктами мрії. І вже за 10-20 років ми матимемо відповідь на питання чим є Україна.
Взагалі, цінності є надзвичайно сталими. Вони кардинально змінюються лише під час дуже серйозних потрясінь (наприклад, в людей, які бачили смерть). В недавній історії України було дві такі згаяні можливості. Вперше, в 1989-1992 роках, коли всі розуміли, що стара система руйнується і буде щось нове. Ми уявляли, що капітал буде носієм цінностей, західних діберально-демократичних цінностей. Бо ми тоді ще не знали, що на новий ринок першими приходять опортуністи. Вдруге таке було за три місяці після обрання Ющенка, коли його рейтинг піднявся до 70% - тоді навіть його противники сказали: "О! Ми чули про якісь свободи, демократію, верховество того, як його, права... А давайте спробуємо, може вам таки вийде і з того шось буде!". Чому так? Бо більшість управлінців є радянськими, вони просто прийняли новий прапор і герб і стали навіть інколи хреститися при вході до церкви. А ті, хто нерадянські, не були і не є управлінцями: В'ячеслав Чорновіл лише за півроку свого очолювання Львівської обласної ради зрозумів, що страйки проти московської окупації, до яких він закликав, в першу чергу б'ють по його ж пустому бюджету.
А ще для змін потрібне відчуття нагальної необхідності. Тому Грузії й вдалося, що в них, по-перше, було вже на стільки погано, що далі нікуди; а по-друге, в них не було радянських управлінців, а були грузинські управлінці - грузинську мову ніхто мимохіть не вивчить, а щоб бути службовцем потрібно було знати мову, тож Грузія навіть без незалежності існувала вельми автономно.
Ми зараз назбируємо це почуття, почуття того, що вже гинь погано і будь-які зміни підуть на краще ніж є. Але ми ще не маємо нагальної необхідності, отже нам ще ставатиме гірше. В нас немає довіри. В нас тому і немає справжніх опитувань від дверей до дверей, бо ніхто просто не відчиняє. В нас є велике очікування корупції. Знаючи, що ця гречка курплена за вкрадені в мене ж гроші, я її всерівно візьму. Він її однаково вкрав, а переді мною лише вибір: взяти її чи ні, повернути собі хоч трохи чи не мати нічого. Гречка - це частина гри. Ми не можемо мати доброї демократії бо нетак вибираємо, а не тому, що нетих обираємо. І в нас немає ціннісної альтернативи
Але коли нам вже буде на стільки погано, то ніхто не гарантує, що потім стане краще. Ми вважаємо, що нормою є "нормальний Захід", як ми його любимо називати. Ми ж - відхилення. Але більшість світу живе як ми, норма - це ми; розвиток - це дивіація. Тому розвиток малоймовірний. Є купа варіантів, як може бути ще гірше. Марсіан нема, але якщо уявити, що Януковича і ко одного дня заберуть марсіани, то нічого не станеться. Автоматично не стане краще, утвориться вакуум. І що заповнить цей вакуум залежить від того, якою буде більшість. Система стає такою, які рішення приймає більшість. Але кожен приймає рішення для себе. Кожен сам визначає свої цінності.
В Україні є чотири типи людей за цінностями: консерватори і посмодерністи, які разом складають десь 40%, а також пофігісти, яких 60%. Пофігісти є двоякі: бєзпрєдєльні пофігісти, яким всерівно яким пофіг шо було би краще - мета виправдовує засоби; і шугані пофігісти, які дистанцюються від вирішення проблем: "Це взагалі-то погано, але ти, дитинко, краще заплати викладачу, щоб проблем не мати". Так от, рішення приймає більшість. І це дуже небезпечно. Коли майбутнє визначають ті, кому пофіг. Тому це все може скінчитися ще більшим провалом.
Україна визначає майбутнє для пострадянського простору. Бо якщо зміни будуть успішними в Україні, то й інші мають шанс, а якщо в Україні зазнають невдачі, то й в інших теж не вийде, марне пробувати. Ще цікаво те, що ця країна не може повніст. ввійти в якийсь дискурс - ні європейський, ні східний. Бо завжди буде залишатися якась частина, якій цей дискурс чужий. Але Україна може стати інтегратором, може зближувати світи, у яких центр вже не по Атлантичному океану. Це надзвичайна можливість. Ми є частиною європейської культури, частиною Європи. Але ми насправді є і всередині "русского міра" (хоча й він насправді "совєцький"), але це не погано, в цьому перевага. Бо якщо ми розташовані всередині - значить ми можемо змінити.