До Чемпіонату Європи з футболу 1
Післязавтра починається Євро-2012. Вже сьогодні в центрі Львова бачив велику кількість іноземців, передовсім німців і португальців, на проспекті завтра відкриють офіційну фан-зону. "Свято починається!"
Але це свято ніби проходить повз нас, господарів чемпіонату, як ми себе гордо любимо називати. Спочатку ми вірили і надіялися на диво. Потім почали зневірюватися. Іменем Євро-2012 нас обікрали і познущалися над нами. Бо, виявляється, нам не потрібні хороші дороги і швидкісні потяги, нам не потрібні ремонти вулиць і парків, нам не потрібна комфортна інфраструктура. Це все потрібне лише для будівництва гарної потьомкінської дєрєвні, гарної декорації для наший гостей. Виявляється, нашу країну можна робити комфортною лише заради чужинців, бо за останні кілька років наша влада, роблячи всі ті інфраструктурні зрушення конче мала голосно проголосити, що то для Євро, то для вболівальників, але жодного разу вона не казала, що то для нас, для українців. Менше з тим, бо нічого їм не вийшло. Маємо економічну кризу і маємо корупцію, які перетворили наш великий прорив на великий сором перед гостями.
Ми ще маємо владу, яка проводить таку авторитарну політику, що відлякала всіх європейських лідерів відвідувати матчі тут в Україні. Але то є наша влада, і ми самі її вибрали, і ми самі даємо їй то робити.
Що ж ми таки маємо зараз, напередодні дедлайну, коли вже нічого не вдієш? Найперше, розчарування. Парадокс, але наші гості, певне, навпаки, будуть не розчаровані, а здивовані, бо уявляли нас взагалі напівпапуасами в вушанках. Розчаровані ми, бо хотіли чуда, а натомість побачили реальність. До того ж свіжий погляд ззовні звертає нашу увагу на ті жахи, з якими ми вже зжилися: наше ставлення до тварин, наш расизм і нетолерантність (так, вони є швидше напоказ, ніж в глибині душі; але є), наше незнання іноземних мов, нашу інфраструктурну відсталість, чорт візьми. Але ж це все не вчора виникло, ми живемо з цим всім, і, ніби, живемо непогано. Але ми вже так з тим зжилися, що сприймаємо то за нормальне. А це ненормально. Ми ще, може, мали якісь надії на те Євро. Але і в тих надіях, здебільшого, розчарувалися.
Наша велика проблема, попри "відчуття смаку, а точніше, його брак", це відсутність національної ідеї. Не в сенсі гасла, не в сенсі філософії. В сенсі спрямованості. Наш розвиток, якщо наше становище взагалі можна назвати розвитком, нікуди не спрямований. Ми не знаємо, куди йдемо. Ми не маємо цілі. А, що гірше, ми не маємо бачення майбутнього, ми не знаємо, до чого нам прагнути. Саме тому ми маємо при владі бандидів, яких в 2005 заледве не посадили в тюрми; саме тому ми провалили шанс, за здобуття якого так боролися; саме тому ми не маємо якісного прогресу в своєму становищі; саме тому ми не розвиваємо свою країну для себе, а лише створюємо гарну картинку для гостей. Бо ми не маємо системи координат, яка би визначила, що є гарною картинкою для нас.
Але це свято ніби проходить повз нас, господарів чемпіонату, як ми себе гордо любимо називати. Спочатку ми вірили і надіялися на диво. Потім почали зневірюватися. Іменем Євро-2012 нас обікрали і познущалися над нами. Бо, виявляється, нам не потрібні хороші дороги і швидкісні потяги, нам не потрібні ремонти вулиць і парків, нам не потрібна комфортна інфраструктура. Це все потрібне лише для будівництва гарної потьомкінської дєрєвні, гарної декорації для наший гостей. Виявляється, нашу країну можна робити комфортною лише заради чужинців, бо за останні кілька років наша влада, роблячи всі ті інфраструктурні зрушення конче мала голосно проголосити, що то для Євро, то для вболівальників, але жодного разу вона не казала, що то для нас, для українців. Менше з тим, бо нічого їм не вийшло. Маємо економічну кризу і маємо корупцію, які перетворили наш великий прорив на великий сором перед гостями.
Ми ще маємо владу, яка проводить таку авторитарну політику, що відлякала всіх європейських лідерів відвідувати матчі тут в Україні. Але то є наша влада, і ми самі її вибрали, і ми самі даємо їй то робити.
Що ж ми таки маємо зараз, напередодні дедлайну, коли вже нічого не вдієш? Найперше, розчарування. Парадокс, але наші гості, певне, навпаки, будуть не розчаровані, а здивовані, бо уявляли нас взагалі напівпапуасами в вушанках. Розчаровані ми, бо хотіли чуда, а натомість побачили реальність. До того ж свіжий погляд ззовні звертає нашу увагу на ті жахи, з якими ми вже зжилися: наше ставлення до тварин, наш расизм і нетолерантність (так, вони є швидше напоказ, ніж в глибині душі; але є), наше незнання іноземних мов, нашу інфраструктурну відсталість, чорт візьми. Але ж це все не вчора виникло, ми живемо з цим всім, і, ніби, живемо непогано. Але ми вже так з тим зжилися, що сприймаємо то за нормальне. А це ненормально. Ми ще, може, мали якісь надії на те Євро. Але і в тих надіях, здебільшого, розчарувалися.
Наша велика проблема, попри "відчуття смаку, а точніше, його брак", це відсутність національної ідеї. Не в сенсі гасла, не в сенсі філософії. В сенсі спрямованості. Наш розвиток, якщо наше становище взагалі можна назвати розвитком, нікуди не спрямований. Ми не знаємо, куди йдемо. Ми не маємо цілі. А, що гірше, ми не маємо бачення майбутнього, ми не знаємо, до чого нам прагнути. Саме тому ми маємо при владі бандидів, яких в 2005 заледве не посадили в тюрми; саме тому ми провалили шанс, за здобуття якого так боролися; саме тому ми не маємо якісного прогресу в своєму становищі; саме тому ми не розвиваємо свою країну для себе, а лише створюємо гарну картинку для гостей. Бо ми не маємо системи координат, яка би визначила, що є гарною картинкою для нас.