Мирослав Дочинець про Магію гарно:
Те, що написано на заплющених повіках
У мене ніколи не було годинника. Час показують тіні дерева. Око вимірює їх ліктями - і одразу знаєш, скільки часу минуло від сонцестану. Якщо місцевість без дерев, то годину підкажуть згуки живого світу - птиць і комашні, що в різний час по-різному голосять. Коли мандруєш у пору безгоміння, то звертаєшся до неба, до трави, до каміння, до земного груддя… Однак усе те з ранньої моєї практики. Вже давно я чую час кістьми - він живе в мені. Рівно ж, як і шкірою читаю змінність погоди на низку днів уперед.
Все те прочитую на заплющених повіках, як зізнався якось маленькій дівчинці, котра допитувалася, як я виджу невидиме.
Злетіти високо можна лише одному. Та коли в тісній парі йдете по землі, ваші руки стають крилами.
Не втомлююся наголошувати: щастя - чин парний.
У всіх звуках живого світу вчуваю я музику. Лише людські слова звучать, як шум, що глушить оту музику.
Не нав’язуй себе людям - і тоді врозумієш: потрібен ти їм чи ні.
Чародійство, рівно ж як і мистецьке творення, - уділ самотніх. Від волхвів ще тягнеться.
«Що є зрілість душі?»
«Готовність брати на себе чужий тягар, відповідати ще за когось».
Не приймай ні від кого нічого такого, що може тебе обтяжити. Ні зайвих речей, що відтак мертво лежать мотлохом і стягують пил і цвіль; ні чужих грошей, що забирають спокій; ні головно - чужої гризоти, злости, скорботи, заздрощів, неприязні…
Доки ти того не прийняв, не розділив - доти воно не з тобою, не обтяжує і не гнітить.
Із книги "Синій зошит. Аркуші днів світящих".
Звідси:
Facebook post