В дорозі
Не збрешу ні на міліметр, якщо скажу, що екзампейці все своє земне життя перебувають у стані, який можна назвати «в дорозі». Уявіть собі чумака, який місяцями їде безкраїм степом в повільному, в`язкому ритмі скіфського дабу. Це пульсування Великого Степу ви можете відчути, наприклад, у автівці, яка везтиме вас спекотнім літнім днем, повна пилу і благодаті, польовими дорогами Добровеличківщини. Спітнілі, розслаблені і розплавлені, наче сирок «Дружба», великим гарячим степовим сонцем, ви відчуєте, що все ваше життя - це мандрівка, мандрівка від Скопіївки до Карбівки, мандрівка від людини до Бога, мандрівка від народження і до близького і одночасно недосяжного скіфського Ікстлану. Ми, кіровоградці, з давніх давен називаємо його Екзампеєм.
Тхіть Нят Хань, даром, що не кіровоградець, казав: «Немає дороги, що веде до щастя, тому що щастя - то і є дорога». Так вже повелося, що значна частина кіровоградців всіма правдами і неправдами намагається емігрувати. Яскравим доказом того є числена екзампейська діаспора у Києві. Якби всі наші земляки, які живуть у Києві, одночасно зібралися і стрибнули гопки, задзвонили б усі дзвони Софії, Михайлівського і Лаври, їй-бо! Кіровоградці легко могли б захопити пошту, телефон, телеграф і КМДА. Але не мають такої онтологічної потреби. Більш того, кіровоградці просто не здатні до асиміляції, як би вони цього не прагнули всіма фібрами своєї душі. Але при цьому обов`язково раз на тиждень чи місяць штурмують на Видубичах забацані автобуси в надії за п`ять годин вже вивалитись, знесиленими і щасливими, у Кіровограді, або вийти з потяга, впасти на коліна і цілувати рідний, хоч і трошкі запльований, помічнянський перон.
Зрозуміло, що не довга київська ковбаса манить кіровоградців, а природня потреба перебувати весь час у цьому стані, «в дорозі». Недаремно кіровоградські дороги є найгіршими в Україні. Це сакральні речи, зрозумійте нас. Нам просто необхідно перебувати в цьому ритмі, на слабу долю якого то рипне колесо воза, то хтонічно гримне вмираюча підвіска «Ланоса». Хоча ми при цьому, звичайно, і вживаємо певні табуйовані сакральні слова, пов`язані з культом родючості . Вибачте, але дороги в нас дійсно - повний і абсолютний капець.
Саме цією дорогою їхав свого часу Ніндзя у якості експедитора рефрижератора з мороженими курками, який виїхав з Кіровограда одного спекотного серпневого дня і прямував до далекої Молдови. Ніндзею звали його ще з дитинства. Він усіх запевняв, що вчився премудростям мистецтва ніндзя у буддійських монахів в Башкирії, звідки він переїхав з батьками до Кіровограда. Місцеві пацики, яким що Башкирія, що Бурятія - глибоко однаково, а хитроокі самураї і мирні ламаїсти - на одне лице, цьому несподівано повірили. Так і став він Ніндзею. Нормальне прізвисько, я вважаю, не гірше за Чмиря або Сциклю, наприклад.
Так от, рефрижератор гримів собі розбитими кіровоградськими дорогами у напрямку сонячної Молдови, зупиняючись час від часу біля продавців кавунів та для того, щоб водій перевірив температуру у нутрощах радянської ще побудови холодильника. Хто знає, термометр цей не був виведений до кабіни, він був зовні, на кузові. Про зручності та інші буржуйські пережитки радянські виробники цієї пересувної антарктиди звичайно і не думали. До того ж рефрижератор за віком своїм був схильний до спонтанного розморожування, тож водію доволі часто доводилось посеред степу вистрибувати з нагрітої кабіни і дивитись на спиртовий стовпчик термометру.
Тим часом настала спекотна скіфська ніч. Ніндзя собі мирно спав у «спалці», снились йому привітні молдаваночки і солодкі теплі вина Бессарабії. Ніндзі було цілком достатньо цього від життя. Він просто насолоджувався мандрівкою, він очікував на алкогольні і амурні пригоди за кордоном і добові за відрядження від рідної курячої контори. Цього для щастя йому було достатньо. На жаль, він і не здогадувався, що його планам не дано здійснитися. Тобто, дорога якраз буде, а от екзотичного алкоголю і чорнявих молдаваночок - зась.
Рефрижератор вчергове зупинився вночі приблизно за двісті кілометрів від Кіровограда і більше, ніж за сотню - від молдовських Дубоссар, десь на трасі, неподалік від самотнього генделика в степу. Водій вийшов подивитись на термометр, від зупинки Ніндзя прокинувся і вискочив у трусах і «шльопках» подивитись на зірки. Кавуни, ви ж розумієте. Як тільки Ніндзя зіскочив з кабіни, водій повернувся, закрив двері і поїхав собі далі в одеську вже ніч.
Залишимо на деякий час сонного і розгубленого Ніндзю на пустій трасі в трусах, «в`єтнамках» і без гаманця і мобілки. По суті, всі ми не більше, ніж подорожні, залишені на порожній трасі, що веде з нізвідки в нікуди. Цікаве інше. Коли ж водій дізнався врешті решт про пропажу свого супутника?
А водій дізнався вже на україно-молдовському кордоні, коли почав оформляти свої документи. Експедитора, який віз сухорлявих екзампейських курей спраглим до благородної птиці молдаванам, у «спалці» чомусь не було. Коли водій набрав на мобільному Ніндзю, забутий тим телефон противно запілікав у кабіні якраз поруч із гаманцем і паспортом. Він вийшов із машини, відштовхнув прикордонника і байдуже, відсторонено якось сів під колесо рефрижератора, опустивши голову на коліна. Рефрижератор важко зітхнув і почав стрімко розморожуватись.
А Ніндзя тієї ночи в трусах і шльопках так само відсторонено і байдуже попрямував на вогник генделика, бо більше все одно йому не було чого робити на цій трасі і в цьому світі.
У генделику було майже порожньо, крім сонного господаря за стійкою за пластиковим столиком з пляшкою горілки і газованою хімічною водичкою сидів тільки один відвідувач. Так само у шльопках і трусах.
- Шо, тоже забули? - поцікавився колега Ніндзі, дивлячись при цьому чомусь у пластиковий стаканчик з теплою кіровоградського розливу водярою.
- Ага! - так само відсторонено відповів Ніндзя.
- Кіровоградській, канєшно? - спитав голий ніндзін брат по нещастю.
- Ага! - відповів Ніндзя, дивлячись не на земляка, а на його пластиковий стаканчик.
- Сідай, пий, шо там!
І Ніндзя сів за столик посеред степу під зоряним українським небом, яке проглядало скрізь вкрадене колись на військових складах маскування, що вдень захищало подорожніх від палаючого сонця, а вночі не захищало ні від чого. Бо що може загрожувати мандрівникам в степу, та ще й в дорозі, яка, за словами Тхіть Нят Ханя, і є щастям?
І нічого не змінилося за ці тисячі років - сидять собі то й сидять в степу екзампейці, поки зоряне небо робить незчисленні оберти над їхніми головами, а сузір`я змінюють свої форми. І не є важливим в цій історії - чи доїхав Ніндзя до Молдови, чи ні. Він і так перебував у єдино важливому і єдино можливому місці. Тому що ми, кіровоградці, завжди в дорозі. В дорозі до свого близького і недосяжного Ікстлану, до свого Великого Скіфського Казана. Тому що ми, екзампейці, і є дорога.