Життя у Штабі
Життя у Штаб Квартирі
- …А у вітальні зовсім брудно, я не розумію, що як ви там можете постійно знаходитись! Стільки пилу, і я впевнена, що в шторах повно доксь…- Голос місіс Візлі успішно пробився крізь мою захисну броню. Тобто мантру «я-не-слухаю-я-не-слухаю». Я трохи сильніше, ніж слід, але значно слабше, ніж хотілось би, поставила чашку на стіл, намагаючись не слухати Ронової мами, і сконцентруватись на розмові Ремуса і Тонкс. Очей я вже хвилин з п’ять не зводжу з точки над головою місіс Візлі, бо це якраз мені вона розповідає, що в нас в домі правильно, а що - ні. Але якщо я на неї подивлюсь, то обов’язково закочу очі, а це - не повага до старшої жінки, до того ж. гості. - Це ще дивно, що ти з Сіріусом в порядку!
Я швидко стріляю очима на Блека-старшого. В нього на обличчі така сама маска, як і в мене. Занадто пряма постава, спокійний вираз обличчя, але міцно стулені щелепи, жилка, що виступає на шиї від напруження, а очі дивляться в одну точку. Мене це трошки підбадьорило, тож я спокійно промовила:
- Місіс Візлі, ви ще не знаєте, як тут було, коли ми вперше сюди зайшли. Тут можна було наковтатись пилу до удушення, а доксі чигали на кожному кроці. А скільки ховчиків було!, - Звісно, це трохи перебільшення, але не таке вже й далеке від правди.
Жінка нічого не відповіла, а лиш почала прибирати зі столу. Я сприйняла це за знак і злетіла зі стільця:
- Дякую! - Не зважаючи, що саме я нині готувала вечерю. А вже в дверях повертаюсь до Блека-старшого. - Я пішла.
Він дивиться на мене так, наче він - зраджене цуценя. До речі, не так вже й далеко від правди. Він ніби подумки до мене волав: «Не залишай мене самого на розтерзання Рема, Молі і Муді!». Мені на мить його стало шкода, але ж я не на довго. Скоро я повернусь і обов’язково щось організую в кухні, аби відвернути їхню увагу. Може навіть «випадково» розіб’ю кілька тарілок.
Біжу до своєї кімнати, в якій ми зараз живемо разом із Джіні. Вона, до речі, вже з вечері прийшла і зараз саме писала одне із домашніх завдань. Почувши мене, вона подивилась на мене:
- Знову йдеш гуляти? - В її голосі чулись нотки заздрощів: всим Візлі було заборонено виходити з дому.
- Так, - витягую із шафи свій чорний реглан і натягаю поверх майки з черепами. - Я скоро буду, потім врятую батька від тієї компанії і сяду допишу реферат з настійок…
- Це ж буде глибока ніч!
Я криво всміхаюсь:
- Значить, писатиму у вітальні, щоб тебе не розбудити. Джін, я раніше першої не лягаю.
- Не дивно, що тебе від ліжка відірвати не можливо, - уже в дверях чую її голос.
В коридорі тихесенько взуваюсь, аби не розбудити бабцю. Вже як майже взулась, чую тихесеньке шепотіння:
- Тобі краще не йти, - встигаю затулити рота руками, аби не запищати. Проте все одно підстрибнула. Але виявилось, що це лиш місіс Візілі. Подумки закочую очі.
- Зі мною нічого не станеться. Я вже довгий час гуляю ввечері!
- Це небезпечно! - Трохи підвищує голос жінка, а тоді знову шепоче. - А якщо тебе побачать тут? Тоді Відомо-Хто знатиме, що ти живеш десь поруч, і тоді дістатись в цей будинок непоміченим буде втричі тяжче! Подумай про Штаб!
- Батько мені дозволяє! Ремус не проти! Навіть Муді погодився на те, щоб…
- А я проти, щоб ти ночами вешталась невідомо-де! - Забувши про портрет бабці, на повен голос вигукнула Ронова мама. А бабці тільки того й треба - он уже верещить, як недорізана.
- Я лише по одній клятій вулиці гуляю! Мене не можна замкнути під сімома замками!! - Кричу, щоб місіс Візлі почула мене.
- Мені зовсім не подобається, що ти…
Раптом запала лунка тиша (Ремус і Блек-старший затулили завіси) і голос батька:
- Молі, своїм дітям будеш забороняти виходити з будинку, а мою не чіпай.
Чарівниця розвернулась до батька обличчям і, вперши руки в боки, вигукнула:
- Не розумію, як можна дитині дозволяти самій…
Батько на мить подивився на мене і хитнув головою в бік дверей, ніби кажучи «Іди вже». Я була настільки йому вдячно, що ледь не застрибала зі щастя, а натомість губами вимовила «Дякую» і побігла до виходу.
- Та це ж просто безвідповідально! - Ще встигла почути слова місіс Візлі і це мене дуже розлютило. Настільки, що я з усієї сили затраснула дверима і гучно викрикнула одну із найгірших лайок. Після цього я швидко вдягла навушники, ввімкнула What Have You Done на повну гучність і побігла вниз вулицею. Бляха, як мене це все дістало!
Спостереження Тонкс.
Особисто мене постійні перепитії Сандри і Сіріуса з Молі вже дістали. Мої двоюрідні дядько й племінниця жили собі спокійно, мали певні звички і в загальному один-одному не заважали. Ну, так мені розповів Ремус, я ж тут до перших зборів Ордену не була. А потім, знову ж за його словами, приїхали Візлі. Наскільки я сама бачу, Сандра доволі дружня з Взлівськими дітьми, тому це не є проблемою. Але і Сіріуса і Сандру дуже нервує те, що Молі все одразу ж почала робити на свій лад. Тобто, воно видно, що вона поводиться як хазяйка, а не як гостя. Ремус каже, що Сандра більшість свого незадоволення замовчує, бо вважає поганим сваритися з чужою людиною. А от Сіріус дуже часто свариться з Молі. В основному через те, що вона розповсюджує свої права матері не тільки на своїх дітей, а й на його доньку.
Сандра всю вечерю слухала, який в будинку безлад і невідомо що вона тут місяць робила, а тепер Молі пішла зупиняти її від прогулянки. До речі, якби я була на місці Сандри, то також би щовечора тікала надвір. Ну не можу я бути замкненою! Мені потрібен рух і свобода! І малій також, чого вона і добилась, переконавши і Сіріуса, і Ремуса, і навіть Муді у тому, що ця вулиця цілком безпечна.
Ой, портрет місіс Блек прокинувся! І, завважте, не через мене! Ремус з Сіріусом побігли його втихомирювати, Муді чомусь також почовгав у коридор, а мені просто не хотілось самій лишатися на кухні.
Вийшовши в коридор я почула, як Молі звинувачує Сіріуса в тому, що він безвідповідальний, а Сандра грюкає дверима так, що буквально весь будинок затрясся.
- Невже ти не боїшся, що щось може статися! Вона ж іще дитина!
Сіріусове обличчя перекошується на мить від люті, а тоді він силувано всміхається, і жартома кланяється, вказуючи на двері:
- Вона вже пішла. Я не бачу сенсу в тому, щоб і далі продовжувати цю суперечку, - а тоді розвернувся і попрямував нагору.
Муді попрощався з нами і пішов додому, чи де він там спить. Молі пішла на кухню мити посуд. Артур ще не повернувся з Міністерства, а діти всі були на горі.
- Це або закінчиться абсолютним миром, або війною, - промовив Ремус, коли я сказала, що також піду додому. - Але, скоріше, вони один одного з’їдять.
- Згодна. Молі не змінити, а Блеки так просто не здаються, - весело усміхаюсь йому. Ремус не відповів мені, а просто дивився мені в очі. На мить мені здалося, що зараз…
- Щасливої дороги, - тихо промовив він і пішов на кухню.
Мені ж залишалось розчаровано йти додому…
***
Додому я повернулась не за годину, як зазвичай, а за дві години. Знала, що переживу кілька неприємних слів від Блека-старшого, але головне, що це позлить місіс Візлі.
Ні, Ронова мама, насправді, прекрасна людина. Але просто вже аж занадто хазяйновита. Перебирає все на себе. Всіма командує. Всім вказує, що робити. А я ненавиджу, коли мені вказують! Одне діло, коли мені каже, що робити, професорка Макгонегел, чи коли батько просить щось зробити, чи Ремус дає поради, але не тоді, коли мені кажуть щось таким тоном, ніби я нездара, нічого робити не можу, або таким тоном, ніби я мала це зробити вже. Наче я думки читаю…
До речі, ідея. Треба буде попросити Напівкровного Принца, щоб вона мене трошки навчила виманології з блокологією. Батько щось таке казав, що це може знадобитися і Гаррі в майбутньому… Так, як тільки Принц до мене приїде, я її обов’язково розкручу на приватне заняття. Чи якусь книжку дасть. Як же мені її тут не вистачає!
Тихесенько заходжу в дім. Світло приглушене, павутиння зі стелі звисає… Моторошно. Цікаво, що подумає Гаррі, коли побачить цей будинок? Я мимоволі посміхнулась. Більшість будинку вже спить. Включно з місіс Візлі, що мене дуже втішає.
Крадуся на горище. Може, мене ніхто нині і не насварить, що я довго гуляла… Тихесенько заходжу до середини, замикаю двері на защіпку і тільки тоді вмикаю світло.
- Я вже думав, ти там до ранку будеш, - а ось і він. Сидить в моєму кріслі і… крутить в руках… вогневіскі… Я відчула, як кров шугонула геть з мого обличчя, а серце полетіло кудись до Крічера в комору.
- А я все думав, куди вони зникають, - задумливо і водночас здивовано промовив Блек. Я стою, роззявивширота, як риба, не в змозі вигадати щось у своє виправдання, але коли вже він хотів був щось сказати, я нарешті знову навчилась говорити:
- Я це все заради твого ж блага р-робила! Я-якби ти все його в-випив, - показую на купу інших пляшок, - твоя печінка вже давно по-померла би! В тебе була би жовтяниця! Чи відмова печінки! Чи підшлункової! Чи було би запалення мозку! Точно! Була би біла гарячка, а я-йа не знаю, як її лікувати! Чорт, я взагалі не лікар, - хапаюсь рукою за голову. Обличчя Блека-старшого видовжилось. - Але завваж, що я жодної не випила, жодної! Бо на несформований дитячий організм вогневіскі може дуже погано вплинути, пропалити внутрішні органи, тож це все робилось з метою збереження…
- Та досить вже! - Він не стримується і регоче на повен голос. Я також починаю реготати і, не в змозі зупинитись, опускаюсь на підлогу. Так ми кілька хвилин сміялись, поки я не відчула, що мої легені і боки просто не в змозі більше сміятись.
- Добре, що тут я перший опинився, а не Молі, - весело промовив батько. - Ти уявляєш, який би це був скандал? І тобі, і мені, і, впевнений, Дамблдору!
- А йому за що? - Щиро дивуюсь. - А, нє, я знаю. За те, що ти ненормальний і що тобі довіряти не можна? Що споїв власну доньку? Гаррі до тебе і на кілометр підпускати не можна, правда?
- Саме так, - погодився він. А тоді поставив вогневіскі туди, де воно перед цим стояло - за диван. - Ти ще щось робитимеш?
- Ага. Настійки попишу, - він незадоволено скривився. Знаю, що в нього до цього предмету антипатія, бо його в мене читає Снейп, але він же колись мав «Відмінне» НОЧІ по настійках.
- Не перенапружуйся. І рано ляж спати.
- Спробую. А як бути з вогневіскі?
- Хай стоїть. Буде запас, - знизує він плечима. - Проте внюхаю, що ти випила більше, ніж два ковтки на тиждень - здам Молі.
- Не вірю, - для годиться сперечаюсь я. Але ми обидва знаєм, що я його наказу не ослухаюсь. Хоча б тому, що він мені рідко щось забороняє. Та й мені зараз якби не до вогневіскі.
- А знаєш, я тут побуду, поки ти писатимеш настійки, - раптом промовив він і перетворився на собаку.
- Іди звідси, в мене на тебе алергія.
Як же я люблю його цуценячий погляд!