Свободу Надії Савченко! Мітинг біля посольства РФ 9 березня 2016 року
Click to viewПризнаюся чесно: давненько вже я не виходив "на вулицю". За великим рахунком, практично від самої перемоги Майдану. За винятком хіба що кількох епізодів. Але останні події фактично не залишили вибору: відтоді, як Надя оголосила сухе голодування, лік пішов вже не на дні, а на години. Звісно ж, "Його Високоповажність" Шоколадний г-н не забарився з гучною заявою про подвоєння своїх і без того титанічних зусиль. Але, як лаконічно сформулював стосовно цього спічу один з моїх друзів, 2 х 0 = 0. Особливо з огляду на те, як "вчасно" він утік до Туреччини.
Отже, 9 березня, 11-та ранку. Київ, Повітрофлотський проспект, 27. Посольство держави, яку попри анексію Криму, окупацію Донбасу і тисячі смертей наших воїнів, на Банковій і досі вважають своїм незамінним стратегічним і бізнесовим партнером.
Сіра будівля посольства своїм виглядом нагадує обложену фортецю: всі віконниці наглухо зачинені, а огорожа наїжачилася колючим дротом. Мітингувальники похмуро жартують: мовляв, знає кицька, чиє сало з'їла. Очко, бач, не залізне.
І одразу ж - обличчя наших дорогих бойових друзів, з якими ми починали разом ще в далекому 2011-му, під прокуратурою і Печерським судилищем. Наша славетна й незламна " Юліна сотня". Жива, здорова, бойовита, і практично у повному складі!
Сергій Власенко, народний депутат від "Батьківщини". Стоїть просто серед юрби, нічим із неї не виділяючись.
Підійшов до нього, привітався. Попросив дозволу потиснути йому руку - просто так, суто по-людськи. Пан Сергій радо погодився. Згодом ми напівжартома обговорювали з друзями: а чи багато ще партій зараз можуть похвалитися тим, що їхні депутати спокійно гуляють між людей, і при цьому не бояться за свої обличчя і гардероб?
Скандуємо: "Наді - волю!", "Путін убивця!", "Надю, тримайся!"
Михайло Грім, наш бойовий товариш ще від часів Печерського судилища над Юлією Тимошенко. Зі своєю нерозлучною гітарою. Побачив мене у натовпі, й буквально витягнув за руку вперед, до себе. Запропонував заспівати разом. Почали з Гімну. Далі співали всі хором: "Червону калину", "Лента за лентою", "Повіяв вітер степовий"...
Аж раптом практично всі репортери й оператори зірвалися з місця і побігли трохи праворуч від нас, стрімко утворюючи величезну кучу-малу. Що стало причиною цього руху, а тим більше - що відбувалося всередині цього живого Колізею, можна було хіба що здогадуватися: спини, голови, підняті вгору руки і штативи з камерами практично не залишали жодного шансу.
Здіймаюся навшпиньки, мало не злітаю вгору, але побачити вдається хіба що на якісь невловимі миттєвості, та й то лише крізь випадкові крихітні шпаринки в людській стіні. Втім, практично наосліп, все ж таки спромігся зробити пару досить непоганих кадрів.
Притишуємо спів, щоб не заважати Юлі. А вона тим часом, через незліченні націлені на неї камери, звертається до всіх небайдужих людей у всьому світі вийти на мітинги до посольств Російської Федерації з вимогою негайного звільнення української льотчиці Надії Савченко, і закликає всіх світових лідерів включитися в боротьбу за звільнення нашої відважної дівчини.
Менти, відряджені на охорону посольства, здається, теж не в захваті від покладеної на них місії.
Кілька фотографій з друзями на згадку.
Минуло вже не менше години, а репортери так і не відпускають Юлю.
Раптом якийсь предмет просвистів над головами, і з ляском впечатався у стіну. Додавши до застарілих зелених плям ще і свіжу, якогось підозрілого коричневого кольору. Втім, подальшого розвитку ця "терористична атака" не отримала.
Нарешті, репортери відпустили Юлію Володимирівну, і тут з усіх боків їй почали простягати плакати. Доволі важко було підійти близько, але судячи з усього, народ жадав отримати автографи.
Кінець кінцем, їй вдалося зрушити з місця і підійти ближче до огорожі.
Але спокійно поговорити з людьми, або хоча б просто якусь хвилинку відпочити, їй завадив молодий чоловік, який простягнув якісь папери і зажадав невідкладної відповіді.
Сергій Власенко запропонував взяти їх, але хлопець виявив неабияку наполегливість. Мовляв, він вже має офіційну відповідь "Батьківщини" (вона якраз потрапила мені в кадр - див. фото внизу), але йому будь-що потрібно, щоб письмово відповіла особисто Юлія Володимирівна.
Щиро кажучи, після всієї епопеї з журналістами, ця розмова сильно нагадувала те, що називається в народі "винесенням мозку", щоб не сказати гірше. Втім, Юлія Володимирівна і Сергій Власенко виявили неабияке терпіння, і через якихось десять хвилин питання вдалося владнати з миром. Навіть без підвищення голосу. Згодом мої друзі впізнали в цьому хлопцеві одного не зовсім адекватного прибічника Юлії Володимирівни, який намагався "ставити на вуха" Фейсбук своїми доволі дивними пропозиціями.
Врешті, ми з друзями пішли проводжати втомлену Юлю до машини.
А на прощання заспівали їй разом "Червону калину". Сідаючи в машину, вона озирнулася, посміхнулася нам, і підняла вгору великий палець.
На тому, власне, розповідь можна було б і завершити. Ну, хіба що наостанок зустрілося ще ось таке Пуйло...
Вы читаете зеркало моего журнала - yes1111.
Основной пост находится здесь: http://yes1111.dreamwidth.org/1342449.html