Хроніки Тимошенко. Таємниця "війни демократів". Частина 2: yes1111

yes1111

Хроніки Тимошенко. Таємниця "війни демократів". Частина 2

Jul 14, 2014 20:15

Сам виборчий процес 2004 року заслуговує окремої статті. Там знайдеться чимало цікавих моментів, які так і не були помічені широкою громадськістю. Наприклад, мало кому відомо, що байку про те, начебто Медведчук не підтримував на виборах-2004 Януковича, вигадав... Петро Симоненко [46]. Тоді як насправді Медведчук не тільки не приховував своєї підтримки "преємника", а й навіть був присутнім на офіційних заходах з його підтримки [47]. І таких моментів буквально безліч, вони просто не вкладаються в прийнятні обсяги тексту.

Одним із таких цікавих епізодів є поява "справи про хабарі, які давала Тимошенко в Росії". Мало кому відомо, але ця справа з'явилась якраз під час виборів 2004 року, причому після того, як Юлія Тимошенко заявила, що у разі проголошення переможцем провладного кандидата, "Сила Народу" підніме повстання [48]. 15 вересня 2004 р. Генеральна Військова Прокуратура заявила про наявність доказів проти Тимошенко [49], а вже наступного дня українська Генпрокуратура взяла "під козирьок" і зобов'язалась в найкоротший термін виконати подання і доправити Юлю в Росію [50, 51]. Причому все було максимально серйозно: документи на неї подали в російське відділенні Інтерпола [59], і готувалась навіть спецоперація із захвату Юлії Тимошенко і силового її вивезення в Росію [52].

Питання навіть не в тому, що "докази" ГВП РФ у справі Тимошенко попросту вибивались у свідків [53]. Як нам сьогодні відомо, в Росії кримінальні справи відкривають тільки на дуже незручних політиків, і при цьому безбожно фальсифікують все.

Питання в тому, що це була атака не української влади, а особисто В. В. Путіна (а хто ж іще в РФ контролює судову гілку). Що ж її викликало? Розгадка проста. 13 вересня 2004 року Віктора Ющенка отруїли [54], і, не дивлячись на те, що за ним зберігався пост єдиного кандидата, керівництво "Сили Народу" перейшло до його заступника. А ним була Юлія Тимошенко. А на відміну від "миролюбного" Ющенка, вона від самого початку зайняла різку позицію, і орієнтувалась на народне повстання. Цю думку вона послідовно просувала протягом всього виборчого турне Ющенка, "на розігріві" якого вона виступала [55]. І це не були пусті слова. Існує звіт "Стратфора", з якого випливало, що Юлія Тимошенко дійсно здатна підняти революцію по "грузинському сценарію" [56]. А повторення грузинських подій в Україні для Путіна, як нам сьогодні відомо, було не тільки особистим провалом, а й провалом плану по підтягуванню України до "нео-СРСР".

В цьому контексті малозрозуміло, яким же чином взагалі могла виникнути ідея про те, що Юлія Тимошенко була агентом Путіна, якщо іще в 2004 році Росія вела проти Тимошенко жорстоку політичну війну... Басманне Правосуддя завжди було лакмусовим папірцем, який показував, хто з політиків є реальним противником Путіна, а хто тільки грає на публіку.

Що цікаво, ця війна тільки підштовхнула Юлію Тимошенко до ще більшої активності. Добре знаючи, що будь-якої миті з нею, як і з Віктором Ющенком, може щось статися, вона збільшила інтенсивність своїх зустрічей із виборцями, аби встигнути зробити максимум і якомога більше збільшити рейтинг кандидата від "Сили Народу". Графік її був настільки щільно розписаний, що в день у неї бувало по чотири мітинги [57]. Фактично, в той час вона працювала за двох - за хворого Віктора Андрійовича, і за себе. Саме її енергія звела нанівець розрахунок спецслужб на те, що отруєний Ющенко не зможе їздити по регіонах, і його рейтинг почне падати, адже все телебачення і всі медіа тоді працювала на Віктора Януковича [58], методично промиваючи мозки населенню. Саме вона збирала на підтримку Ющенка десятитисячні мітинги в регіонах [60], і зробила все можливе і неможливе для його перемоги. І коли у Львові Ющенко вперше з'явився перед народом після курсу лікування, саме завдяки титанічній діяльності Тимошенко на мітинг зібралось близько ста тисяч народу [61].

І тут знову 14 листопада знову вигулькнула політреформа, як варіант "мирного врегулювання кризи" [62]. Зауважимо, що Майдану іще нема, виборів іще не було, а в парламентській більшості уже розглядають "мирне врегулювання", очевидно, уже знаючи, що вибори призведуть до протистояння, а може й революції. Повальні арешти активістів "ПОРИ", які відбувались в той час, наводять на думку, що влада свідомо провокувала силовий варіант. Пов'язано це було із поверненням до плану "третій термін Кучми". На цей раз розрахунок був простий: вибори зриваються, це автоматично дискваліфікує всіх учасників, включаючи Віктора Ющенка, і висування кандидатів відбувається заново [63]. Реальність втілення цього плану була під великим питанням, зате дозволяло поставити опозицію перед "вилкою":

- або зрив виборів і невизначений результат із можливим третім терміном Кучми;
- або "мирне врегулювання" та політична реформа в редакції Л. Кучми.

Будь-який варіант зберігав систему олігополії.

Проблема в тому, що другий варіант не влаштовував Віктора Януковича, який уже відчув близькість крісла і влади, а перший не задовольняв Віктора Медведчука, який розумів - що в такому випадку їм доведеться мати справу не з Віктором Ющенком, а з Юлією Тимошенко. Саме вона була б висунута наступним кандидатом від "Сили Народу" у разі дискваліфікації Ющенка. Більше того, існують свідчення, що між Медведчуком і Януковичем саме через суперечки навколо того, на який варіант тиснути, виникла пряма ворожнеча [65].

Так ретельно спланована операція пішла врознос, і ситуація попросту вирвалась з-під контролю.

До речі, чи всім відомо, що саме Юлія Тимошенко перша закликала людей вийти на вулиці у разі, якщо влада фальсифікує вибори? Саме її промова 11 жовтня 2004 р. [66] лягла в основу спільної заяви "Сили Народу" від 29 жовтня [67]. Вона ж першою оприлюднила дані про обсяги фальшування виборів [68]. Це і був початок того, що потім назвуть Помаранчевою Революцією.

Однак іще до другого тура почали з'являтись якісь дивні повідомлення. Наприклад, 16 листопада 2004 року Ющенко заговорив про те, що до складу його уряду цілком можуть увійти члени Партії Регіонів [69]. А Янукович зробив фантастичний кульбіт, протиставивши себе "старій владі" (тобто, Кучмі) [70]. А МВС почала розробляти план масових арештів активістів "Сили Народу" та оточення Ющенка [71]. А у Верховній Раді поновилась робота погоджувальної ради стосовно політреформи [72]. Все це свідчить про те, що припущення про те, що ситуація пішла врознос, є вірним. Старі альянси рушились, і будувались нові, абсолютно непередбачувані, з єдиною метою - зберегти в країні олігархічний лад.

А паралельно із цим люди готувались вийти на Майдан. Закликала їх туди знову ж таки Юлія Тимошенко на спільній конференції "Сили Народу" 19 листопада 2004 року. Саме вона запросила людей приходити на Майдан Незалежності, "брати теплий одяг, сало з хлібом, цибулю і часник - і їхати в Київ святкувати перемогу" [73].

Далі був другий тур та історія Майдану, яка була зафіксована в сотнях і тисячах фотографій, статей та мережевих креативах.

А 8 грудня сталась фантастична річ. Була проголосована політреформа - той самий законопроект 4180, який був складений на користь олігархічного оточення Леоніда Кучми. Причому, якщо подивитись голосування, то видна іще більш фантастична річ. Голосували "за" фракції "Наша Україна", "Регіони України" (тобто, Партія Регіонів), КПУ, СПУ та СДПУ(о) [74]. Вам така конфігурація нічого не нагадує? Звісно же, це "Антикризова коаліція" зразка 2006 року. А ось фракція БЮТ голосувала "проти" у повному складі.

Пікантна підробиця: сам Віктор Ющенко від голосування усунувся (не голосував), зате проголосував його брат - Петро Ющенко.

Це, зауважимо, на фоні того, що за стінами парламенту вирував переможний Майдан. Виходить, що фракція "Наша Україна", яка ще так недавно різко протестувала проти законопроекту 4180, і активно опиралась його прийняттю, тепер наступила на горло своїй пісні, і обмежила повноваження вже де-факто обраного президента Віктора Ющенка, і заклала чималеньку міну під державний лад України.

Пояснення тільки одне: команду підтримати цей законопроект дав... сам Віктор Андрійович. Ніхто інший не мав такого ключового впливу на фракцію "НУ" в парламенті. Така команда, в свою чергу, означала, що виник новий альянс - між Віктором Ющенком та Віктором Медведчуком. Мало хто уже пам'ятає інтерв'ю останнього, дане УП ще 5 червня 2005 року [75], в якому була озвучена цікава пропозиція. Я процитую її повністю:

Мы с Ющенко действительно политические оппоненты. Но войны между нами не было, нет и быть не может. Так что не может быть и примирения. А вот улучшение отношений - почему бы и нет? Если, например, Ющенко обеспечит голоса своей фракции за политреформу, я буду от души его приветствовать за это.

8 грудня 2004 року Ющенко пристав на цю пропозицію, і забезпечив голоси своєї фракції при голосуванні політреформи, таким чином, вбивши перший клин в коаліцію "Сила Народу" і давши зелене світло "війні демократів". Є й інші ознаки наявності такої сепаратної угоди. Наприклад, поява на Майдані Миколи Азарова [76] та Віктора Пінчука [77]. Крім того, невдовзі після інаугурації Ющенко майже одразу зробив спробу в односторонньому порядку переглянути коаліційну угоду "Сили Народу" і призначити іншого прем'єр-міністра, не Юлію Тимошенко, а Петра Порошенка [78] (в цьому посиланні також міститься повний текст додатку до коаліційної угоди "Сили Народу", в якому Ющенко зобов'язувався підтримати Тимошенко на посаду ПМ).

Був і більш кричущий доказ сепаратної угоди Ющенка із Медведчуком. Мало кому відомо, що в перші дні після Майдану, Ющенко розглядав можливість включення до уряду того самого Миколи Азарова. Причому все було настільки серйозно, що стало навіть предметом протесту [79].

Однак Юлії Тимошенко вдалось впоратись і з цим викликом. Вона все-таки домоглась виконання Ющенком принаймні цієї частини коаліційної угоди, адже по-перше, вона була героїнею Майдану, а по-друге, в парламенті вже існувала більшість, готова проголосувати її призначення. Однак, бомбу вже було закладено, а детонатор почав свій відлік.

- саме Віктор Андрійович Ющенко, в односторонньому порядку де-факто розірвавши коаліційний договір "Сили Народу", і віддавши команду голосувати політреформу, розпочав "війну демократів".

Реванш олігополії та Віктора Медведчука, передбачений Юлією Тимошенко ще в січні 2005 року [80], відтепер був тільки питанням часу.

Невеличке доповнення:

Серед політичних міфів є і твердження, що Юлія Тимошенко була відсутня на плакатах "Сили Народу". Однак насправді все було з точністю до навпаки. Ось фотографія основного агітаційного плакату "Сили Народу".

Тимошенко, історія України, революція, Ющенко, Україна, роздуми, Майдан