Хроніки Тимошенко. Таємниця "війни демократів". Частина 1

[yes1111]

Необхідна передмова

Першопочатково ця хроніка повинна була стояти перед "таємницями газових договорів", адже в ній міститься опис не економічного, а політичного ландшафта 2005 року, коли і почалась вся ця газова опупея. Однак я відтягував її написання настільки, наскільки міг.

Справа навіть не в тому, що дуже важко було знайти оригінали документів, складених в той час - в пошуках оригінальних законопроектів політичної реформи мені довелось добряче перелопатити матеріалу на сайті Верховної Ради. Справа навіть не в тому, що тоді одночасно відбувалось стільки подій, що скласти все в єдину картинку було непросто. І тим паче не в тому, що завжди вилізала якась іще дрібниця, яка неочікувано виявлялась ключовою, і її необхідно було висвітлити.



Мені було психологічно важко писати цю хроніку.

Коли я гортав сторінки інтернету 2004 року, свої архівні записи тих часів, аналітичні статті, про які, либонь забули уже їх автори, у мене перед очима вставали події Помаранчевої Революції. Для мене це було як повернутись в Золоте Століття: саме тоді я "прокинувся", вийшов за межі свого маленького світу, і виявив, що моя країна така велика, така потужна, і перед нею сяє прекрасне майбутнє.

Політикум того часу був не менш заплутаний, ніж зараз, але якимсь більш... наївним. В ньому не було такої звірячої ненависті, який подекуди зустрічаєш серед коментів стосовно Тимошенко. Ні, звичайно, всякі портали "фром-уа" публікували статеєчки, в якій називали її і "мадам Брошкіною", і "варофкою", виливаючи цеберка бруду в кращих традиціях чорного піару. Але ненависті не було. Всі прекрасно знали, чого варті ці публікації, і тільки посміювались над ними.

Як же так сталось, що політичні міфи, які десять років тому були предметом хіба що досужих посиденьок, так глибоко увійшли в масову свідомість? У мене немає відповіді на це питання. Можливо, люди просто не хочуть пам'ятати час своїх найбільших надій і найбільшого розчарування. А коли люди відмовляються від своєї пам'яті, її заміняють газетні публікації.

Я і сам став жертвою цього ефекту. Під час написання цієї хроніки я неодноразово хапався за голову: як я міг забути все це. Навіть для мене самого деякі факти і висновки, які ви прочитаєте нижче, стали великим відкриттям.

Ви теж все це колись знали, але просто забули.

Я вам нагадаю.

Розбираючи події 2005 року, які нині прийнято називати "війною в демократичному таборі", не можна не зачепити події, які передували не тільки Майдану, а й виборам 2004 року. Саме там міститься коріння численних політтехнологічних міфів, які стосуються Юлії Тимошенко та її ролі не тільки на сцені Майдану, а й в політичних розкладах того часу.

Так, наприклад, дуже поширене твердження, що Віктор Ющенко, маючи велетенський рейтинг, пішов в президенти, а вже потім до нього "примазалась" Юлія Тимошенко. Дехто навіть заявляє, що Юля взагалі з'явилась лише на сцені Майдану, а протягом виборів 2004 року вона не була присутня ані у виборчому процесі, ані на агітаційній продукції. Таким чином, виходить, що політиком Тимошенко зробилась виключно завдяки Віктору Ющенко, який її "ввів у велику політику", і подальша самостійна політична діяльність Тимошенко була "зрадою і розколом як помаранчевої команди, так і персонально Віктора Ющенка". Саме вона і почала, таким чином, війну демократів.

Історичні факти стверджують дещо зовсім інше.

Вибори 2004 року почались 3 липня 2004 року. Віктор Ющенко був зареєстрований кандидатом в президенти 6 липня 2004 року [1], як самовисуванець. Однак, кількома днями раніше відбулась подія, сам факт якої тепер уже міцно забутий, як і його значення для тодішніх виборів. А саме, 2 липня 2004 року була утворена коаліція "Сила Народу", яка ставила за мету саме перемогу кандидата Віктора Ющенка. Цього ж дня було створено координаційну раду, яка складалась із наступних людей:

- голова ради Віктор Ющенко;
- перший заступник Юлія Тимошенко;
- керівник виборчого штабу Олександр Зінченко.

Менш відомо, що тоді ж було укладено коаліційну угоду. Його текст був розміщений у якості прес-реліза на сайті Віктора Ющенка як голови "Сили Народу", але на сьогодні він уже зачищений. Однак сам текст зберігся [3], завдяки системі Internet Wayback Machine, яка зберігає "знімки" важливих сайтів по роках. До змісту цієї угоди ми іще повернемось, а поки що зауважимо, що іще до початку виборів Юлія Тимошенко була визнана рівноправним, а зовсім не допоміжним, учасником коаліції, і це було зафіксовано документально. Скажемо більше: до коаліційної угоди був укладений особливий додаток, в якому містився штатний розпис уряду після перемоги на виборах. Натяк на це міститься ще в одному прес-релізі, який був видалений з сайту Ющенка [4], і в якому зазначено, що розподіл посад буде відбуватись на основі квот, які здобули фракції-учасники на останніх парламентських виборах. Судячи із того, що Тимошенко була призначена заступником голови "Сили Народу", за нею вже тоді було закріплено посаду прем'єр-міністра. Про існування такого протоколу говорив... сам Ющенко [5].

Окремо зауважимо, що підписання цієї угоди тоді вважалось не просто підсиленням Ющенка, який в результаті став більш рішучим (як ми тепер знаємо, "мотором" його передвиборчої кампанії була Тимошенко), і отримав опору у вигляді розгалуженої мережі партійних структур "Батьківщини", а прямим фіаско Віктора Медведчука [6].

Ще менш відомо, що тоді Юлія Тимошенко ходила... під арештом, і на неї була відкрита кримінальна справа. 18 травня 2004 року її помічник В. Боровко зненацька дав прес-конференцію, на якій звинуватив свою шефиню в підкупі та збиранні компромату на своїх політичних опонентів [7]. Сама справа була сфабрикована від початку до кінця [8], однак нас в заяві Боровка зацікавить перелік людей, яких нібито хотіла очорнити Юлія Тимошенко за допомогою отриманого компромату:

- Леонід Кучма;
- Микола Азаров;
- Віктор Янукович;
- Віктор Медведчук.

Цікавий список, правда? Ще в 2004 році люди прекрасно знали, що Віктор Медведчук був політичним опонентом Юлії Тимошенко, адже між ними відбувалась справжня війна, в якій тодішній очільник Адміністрації Президента намагався не просто знищити Тимошенко інформаційно [9, 10], а й посадити її в тюрму. Останнє навіть не є фігурою мови, адже вже 20 травня генеральна прокуратура відкрила на неї кримінальну справу [11]. Цікаво, що в той же день вийшло інтерв'ю Юлії Тимошенко, в якому вона прямо називає організатором всіх справ проти себе Віктора Медведчука [13], який намагався таким чином не допустити політичного союзу між Блоком Віктора Ющенка та БЮТ.

І вона була цілковито права. Саме в травні 2004 року реанімували кримінальну справу по ЄЕСУ. 18 травня була взята під варту колишній головний бухгалтер цієї корпорації Антоніна Болюра [12], а уже 9 червня було подано в розшук Олександра Тимошенко [15, 24] і внесено подання про арешт самої Юлії Тимошенко [16]. Як бачимо, все було більше ніж серйозно.

Залишається тільки дивуватись тому, що зараз, через десять років, тиражуються політичні міфи про те, що Тимошенко нібито була союзницею і навіть більше того, агентом і ставленицею Медведчука. Тоді як історичні факти свідчать, що вони були прямими ворогами.

Що ж змушувало Віктора Медведчука так активно намагатись знищити Тимошенко, адже на виборах 2002 року її партія отримала дуже маленький результат, всього 7,26%, а причин для різкого росту рейтингу не було, навпаки, найрейтинговішим кандидатом був Ющенко. Розгадка дуже проста і лежить на поверхні. Архітектором та основним натхненником появи політичного союзу "Сила Народу" була саме вона, наполегливо пропонуючи Віктору Ющенку та Олександру Морозу укласти спілку із єдиним кандидатом [14], а не йти на вибори по принципу "канівської четвірки". Забігаючи трохи вперед, зауважимо, що Юлія Тимошенко була й автором самої коаліційної угоди, структуру і принципи якої, до речі, вона неодноразово оприлюднювала протягом перемовин [25].

Для того часу це була надзвичайно прогресивна угода, адже ділилась на три великі блоки:

- програмні принципи, в яких містився опис предмету реформ;
- кадрова політика після перемоги, причому розподілялись не тільки повноваження, а й відповідальність;
- ряд практичних кроків, спрямованих на перемогу на виборах.

Навіть в сьогоднішньому політикумі вкрай мало набереться політичних угод, складених за цими принципами.

Так от, подібний союз із серйозною коаліційною угодою радикально зменшував шанси вже тоді яскраво розрізнюваного провладного "фаворита" Віктора Януковича, якому починали фабрикувати "чисту" біографію [17], і навіть... прочили перемогу вже в першому турі [18, 45]. Саме на це натякала уже забута фраза тодішнього міністра МВС М. Білоконя - "А переможемо на виборах у першому турі - три дні пити будемо!". Це той самий Білоконь, зауважимо, який на той момент вже спричинився до кривавої репетиції виборів-2004 в Мукачевому, і арештів громадянської ініціативи "ПОРА".

Коаліція будувалась важко. По-перше, Олександр Мороз вже 27 травня 2004 року оголосив, що від опозиції буде чотири окремих кандидати [19]. По-друге, з'явився новий камінь спотикання - так звана політреформа, яку відстоював все той же Мороз, аж до того, що шантажував інших опозиціонерів своїм виходом із угоди [19, 23]. Зараз нам уже відомо, що автором і натхненником "операції Політреформа" був Віктор Медведчук [21]. В 2010 році Юрій Ключковський навіть оприлюднив шокуючу інформацію, що політична реформа була спільним дітищем Віктора Януковича, Віктора Медведчука та Олександра Мороза [22]. На жаль, вона виявилась непоміченою широким загалом, хоча якраз Ключковський знав, про що говорив - він був автором одного із варіантів змін до Конституції.

До речі, провал першого раунда політреформи, який відбувся 8 квітня 2004 року, вважався поразкою як самого Медведчука, так і його партії СДПУ(о). Зауважимо, що в той день Ющенко назвав його - "однією із перших перемог демократичних сил", а саму політреформу - державним переворотом, підготовленим Кучмою, Медведчуком та Симоненком [20]. Запам'ятаємо це, щоб повернутись трохи пізніше, а зараз зробимо невеличкий відступ, щоб пояснити, наскільки важливим елементом виборів 2004 року була політреформа.

Для початку слід правильно уявити собі тодішні політичні реалії. Це був кінець другої каденції Леоніда Кучми, цілої епохи, яка потім отримала назву "кучмізму" - державного ладу, заснованого на олігополії: кулуарному консенсусі найбільших олігархічних кланів країни, які керували політикумом за допомогою своїх "проксі", а їх арбітром був президент, який концентрував в своїх руках величезний адміністративний і силовий ресурс. Закінчення його каденції означало, що необхідно знайти нового арбітра, нову людину, яка була б здатна узгоджувати інтереси різних фінансово-промислових груп.

Власне, вибір тут був невеликим. Розв'язком цієї задачі є пожиттєве президентство (білоруський або середньоазійський варіант), або якась форма рокіровки, із "преємником", який займе місце президента, а "арбітраж" перейде, наприклад, до прем'єр-міністра (російський варіант). Кучма розглядав обидва, і в будь-який момент був готовий ними скористатись. Коротко зупинимось на тому, як це все виглядало.

25 грудня 2003 року Конституційний Суд України прийняв фантастичне по своїй суті рішення, яке... дозволяло Леоніду Кучмі балотуватись в президенти в 2004 році [26]. В народі його тут же охрестили "1 + 1 = 1" за ту еквілібристику, яку проявили судді, "обгрунтовуючи" це рішення. За їх висновком перша каденція, протягом 1994-1999 рр., не зараховувалась в президентський стаж на тій підставі, що Конституцію України було прийнято лише в 1996 році. В своїй особливій думці суддя М. Савенко не лишив каменя на камені від цієї аргументації, і до нього приєднались П. Ткачук та В. Шаповал. Однак вони лишились в меншості, і рішення все-таки було прийнято. Таким чином, була створена юридична підстава для третього терміну, якою Кучма міг скористатись в будь-який момент. Ось це інтерв'ю свідчить, що цей варіант Кучма розглядав як мінімум ще в червні-місяці 2004 року [27]. А ось ця записка свідчить, що сценарій пропрацьовувався до найменших деталей [44].

Однак, не дивлячись на існування юридичної бази, переобрання Кучми на третій термін несло за собою негативні соціальні наслідки. По-перше, в країні сформувалась та існувала сильна опозиція, яка уже мала за плечима акцію "Україна без Кучми". По-друге, на міжнародній сцені Леонід Данилович уже був сильно скомпрометований тим же скандалом із продажем "Кольчуг" Саддаму Хусейну [28]. По-третє, він мав свій "кучмогейт" у вигляді "плівок Мельниченка", які розкривали всю внутрішню "кухню" побудованої ним системи [29]. Досі невідомо, наскільки були вони аутентичними, тим паче, що потім майор Мельниченко став попросту торгувати ними, однак для тодішнього українського істеблішменту цей скандал був смертельно небезпечним.

Тут і став в пригоді варіант "рокіровки", розроблений в Росії для Володимира Путіна, але ще не апробований практично. Суть його полягала в саджанні на пост президента легко керованої маріонетки, а центр прийняття рішень зміщувався в парламент. Саме так і відбулось в 2008 році в РФ, коли президентом Росії було обрано "айфончика" Дмитра Медведева, а Путін став всевладним прем'єр-міністром. Політреформа в такому разі виглядала легким способом встановлення залежності президента (хто б не був обраний) від парламентської більшості, яку контролювали олігархічні клани. Хід безпрограшний: якщо буде обраний "преємник", політреформа дозволить обрати Кучму прем'єр-міністром (і повністю реставрувати систему), а новообраного очільника держави тримати на короткій шворці. Якщо ж буде обраний кандидат від опозиції, його ініціативи можна буде легко загальмувати, або й скасувати, спровокувавши війну парламента і президента. Звісно, другий варіант був вкрай небажаний, тому що перемога опозиції робила високою вірогідність обрання і опозиційного прем'єр-міністра. А тому всі сили було кинуто на просування "фаворита", яким став Віктор Янукович, представник найпотужнішого в країні "донецького" клану.

Тепер слід згадати іще одну всіма забуту річ. Коли говорять про політреформу 2004 року, забувають, що законопроектів було цілих три.

- 3207-1, від 01.07.2004 р., за авторством А. Матвієнко, В. Мусіяки, А. Мартинюка та О. Мороза [30]. До розробки цього проекту також залучався Юрій Ключковський.
- 4105, від 04.09.2003 р., за авторством С. Гавриша, Р. Богатирьової та К. Ващук [31].
- 4180, від 19.09.2003 р., за авторством С. Гавриша, Р. Богатирьової, К. Ващук та М. Гапочки [32].

Долю законопроекту 3207-1 ми якось іще згадаємо. А поки що зауважимо два факти. 8 грудня 2004 року був прийнятий саме законопроект №4180, автором якого виступали члени фракцій СДПУ(о), ПР та "ЗаЄдУ" ("За Єдину Україну"). Всі три партії становили пропрезидентський пул, і всі три були афільовані із Віктором Медведчуком. А 8 квітня 2004 року був провалений законопроект 4105, який був ідентичним законопроекту 4180. До речі, з питання тотожності цих двох законопроектів фракції "Наша Україна" та БЮТ подали звернення до Конституційного Суду, і він, цілком прогнозовано, 12 жовтня 2004 року їх позов не задовольнив [33]. Аргументом слугували внесені до нього протягом останніх півроку правки. Особливу пікантність ситуації надає особлива думка суддів М. Савенка, В. Шаповала та В. Іващенка, що законопроекти 4105 та 4180 все-таки є ідентичними, а внесені правки не є суттєвими і не впливають на сутність закону.

- таким чином, політреформа була прийнята саме в такій редакції, яка була вигідна Л. Кучмі та олігархічним кланам.

Чи варто в такому разі дивуватись тому, що Юлія Тимошенко виступала різким її противником? Адже в такій формі політреформа стане інструментом реваншу олігархічного ладу. Історія доказала, що вона була права - адже саме так і сталось всього за півроку, у вересні 2005 року. І навіть більше: саме завдяки політреформі відбулась реанімація як політика, і прихід на посаду прем'єр-міністра Віктора Януковича - людини, проти якої в 2004 році повстав Майдан.

Юридичний аналіз політреформи ще очікує свого дослідника. Цей шедевр казуїстики необхідно вивчати і вивчати, адже де іще знайдеться документ, в якому було так прописано повноваження всіх гілок влади, що війна між ними була практично невідворотна, якщо знайдеться той, хто знає всі закладені туди міни і має бажання їх підірвати. Як нам тепер відомо - всі вони були підірвані, тому що після перемоги Майдану над олігополією нависла смертельна небезпека. До речі, першою аналіз протиріч, закладених в цю політреформу, зробила Юлія Тимошенко, в своєму інтерв'ю від 10 грудня 2004 року (тобто, одразу після прийняття законопроекту 4180). Рекомендую його прочитати [38], для повного розуміння того, що саме проголосувала Верховна Рада тоді. Відповідно:

- "війна демократів" була наперед запрограмована іще 8 грудня 2004 року, і була практично невідворотньою.

Однак поки що повернемось в червень 2004 року, до політичних розкладів. Як нам уже відомо, рушієм об'єднання демократичних сил була Юлія Тимошенко. Але що робило її пропозиції такими вагомими? Рейтинг її партії був невисоким, а сама вона ходила під кримінальною справою і балансувала на межі чергового арешту. Ющенко спокійно міг відмовитись від союзу з нею: його особистий рейтинг був достатньо високим, щоб упевнено перемогти Януковича. Крім того, донецькі клани цілком могли переглянути пріоритети, і підтримати Ющенка. Продиктовано це було тим, що саме в червні Віктор Янукович зненацька на ряд ключових посад представив... кандидатури від СДПУ(о). Так, наприклад, він згодився на призначення головою вінницької ОДА Г. Калетника, ставленика Медведчука, що автоматично означало відставку "донецького" В. Коцемира [34]. Крім того, ряд людей Медведчука було введено до Вищої Ради Юстиції [43]. Таке посилення СДПУ(о) та "дистанціювання" Януковича від донецького клану було передбачено майбутньою роллю останнього як "преємника", який не повинен мати опори в регіонах - а саме таку й складала система ОДА. Це не могло сподобатись донецьким олігархам, і вони цілком могли вибрати собі за кандидата Ющенка, в обмін на феодальну вольницю собі улюбленим.

Практика показала, що в принципі, Ющенко на подібні умови міг погодитись, адже де-факто він на них і погодився, уклавши Меморандум про взаєморозуміння 22 вересня 2005 року, уже будучи всенародно обраним президентом, чиї права були захищені Майданом.

Однак в 2004 році на них він чомусь не пішов. Навряд чи це було пов'язано із зміною його поглядів. Швидше за все, мотиви були чисто практичні: без союзу з Юлією Тимошенко він би просто не виграв виборів. Приблизна оцінка електоральних втрат Ющенка при відмові від угоди з БЮТ становила 20% [36]. Саме таким, очевидно, і був "ядерний" (тобто, такий, який проголосує за будь-яких умов) електорат Юлії Тимошенко. Опосередковано це потвердили вибори в парламент в 2006 р., на яких БЮТ отримав 22.2%, а "Наша Україна" - тільки 14% [37], коли дороги Ющенка та Тимошенко розійшлись. "Донецький" же клан йому компенсувати подібні втрати не міг, адже адмінресурс тоді не був під їх контролем, а ЦВК контролювали люди Кучми.

Разом із тим, всередині самої "Нашої України" існувала чимала група, яка активно опиралась політичному союзу із Юлією Тимошенко. Очолював цю групу... Юрій Єхануров [39], який тоді був заступником голови виборчого штабу Ющенка.  Так, той самий Юрій Єхануров, який у вересні 2005 року зайняв місце прем'єр-міністра в результаті спілки "Нашої України" та ПР. Справедливості заради слід зауважити, що кандидатуру Юлії Тимошенко підтримав ряд партій, які входили в тодішній Блок Віктора Ющенка, тому своєї мети "група Єханурова" тоді так і не добилась, а керівником виборчої кампанії Ющенка був призначений Олександр Зінченко [40], прихильник угоди з БЮТ [41]. Пікантна підробиця: цією подією Єхануров був настільки незадоволений, що навіть вчинив демарш - із іншим "оппортуністом" Романом Безсмертним створив власну парламентську групу, аж у кількості 5 чоловік [42].

При таких складних політичних конфігураціях, укладання коаліційної угоди і створення "Сили народу", було величезною політичною і дипломатичною перемогою Тимошенко. Вона змогла не тільки вистояти перед кошмарним пресингом державної машини (інтрига із зняттям з неї недоторканності і арештом не припинялась аж до 30 червня), а й зуміти нейтралізувати всі групи впливу, які відверто "грали" проти політичної угоди Блоку Віктора Ющенка та БЮТ, і таким чином обставити Віктора Медведчука.

Можна навіть сказати, що укладенням цієї угоди вона наперед виграла вибори 2004 року. Адже саме 2 липня 2004 року було розпочато відлік до падіння режиму Леоніда Кучми. Однак війна була ще далека від перемоги, це був просто її переламний момент.

[1] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0136359-04
[2] http://fakty.ua/73294-viktor-yucshenko-uderzhivaet-lidiruyucshie-pozicii-v-rejtinge-potencialnyh-kandidatov-v-prezidenty
[3] http://web.archive.org/web/20040826051720/http://www.yuschenko.com.ua/ukr/Press_centre/press_release/832/
[4] http://web.archive.org/web/20040831223455/http://www.yuschenko.com.ua/ukr/present/News/833/
[5] http://www.newsru.com/world/29dec2004/premiere.html
[6] http://www.pravda.com.ua/news/2004/07/2/3000906/
[7] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/18/2999939/
[8] http://korrespondent.net/ukraine/politics/96973-genprokuraturu-obvinyayut-v-falsifikacii-obvinenij-protiv-timoshenko
[9] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/19/2999981/
[10] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/20/3000012/
[11] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/20/3000016/
[12] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/20/3000003/
[13] http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/story/2004/05/040520_ukr_tymoshenko.shtml
[14] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/25/3000111/
[15] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/10/3000434/
[16] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/10/3000426/
[17] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/26/3000114/
[18] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/24/3000077/
[19] http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/27/3000171/
[20] http://www.pravda.com.ua/news/2004/04/8/2999130/
[21] http://www.expres.ua/news/2013/02/19/82506-viktor-medvedchuk-zagovoryv-politreformu-bikameralizm-inshi-atavizmy-2004-roku
[22] http://www.radiosvoboda.org/content/article/2097961.html
[23] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/4/3000302/
[24] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/10/3000434/
[25] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/11/3000478/
[26] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v022p710-03
[27] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/9/3000405/
[28] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/16/3000557/
[29] http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%81%D0%B5%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D0%BB
[30] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=15410
[31] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=15751
[32] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=15881
[33] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v002v710-04
[34] http://fakty.ua/70025-vinnickuyu-obladministraciyu-vozglavil-narodnyj-deputat-grigorij-kaletnik
[35] http://comments.ua/politics/62364-YAnukovich-YUshchenko-podpisali.html
[36] http://postup.brama.com/dinamic/i_pub/usual.php?what=25437
[37] http://goo.gl/ZN5uK5
[38] http://gazeta.zn.ua/ARCHIVE/yuliya_timoshenko_kuchma,_kak_molodoy_olen,_priskakal_podpisat_politreformu_dlya_nego_i_ego_okruzhen.html
[39] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/12/3000488/
[40] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/14/3000511/
[41] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/15/3000529/
[42] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/16/3000566/
[43] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/22/3000691/
[44] http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/25/3000773/
[45] http://www.pravda.com.ua/news/2004/07/7/3000987/

Вячеслав Ільченко
Джерело

Закінчення тут