ПОМИЛКА. 4. Стосунки
Стосунки
Енні була у дитячій, яка бума вже майже підготовлена, лишалося лише поставити туди меблі. Енні розпакувала щойно доставлене ліжечко. В її руках була інструкція по збиранню. На її обличчі був чітко зображений процес мислення. Через кілька хвилин вона взяла у руки дві деталі і намагалася їх з’єднати. Цей процес не увінчався успіхом - вона роздратовано жбурнула ці штуки в інший куток кімнати і заридала. Їй так не вистачало Тоні: він би умить зібрав це кляте ліжечко і пожалів би її. Її розбирав відчай…
Внизу грюкнули вхідні двері - зі школи повернувся Піт. Енні вмить витерла сльози - вона не любила плакати в когось на очах. Підвелася і спустилася сходами вниз.
- Привіт Енні. Ліжечко привезли?
- Так нагорі, але там потрібен майстер - інструкція не зрозуміла.
- Що я не чоловік - я сам розберуся. Поки я тут - тобі чогось принести?
- Ні, любий… стривай, - спускалася вона дуже повільно, притримуючи свій животик. - Давай поговоримо.
- Давай, ти погано почуваєшся?
- Річ не у мені, зі мною все гаразд, - вона підійшла до нього впритул і поклала свою руку йому на плече. - Ми маємо з’ясувати, як далі бути тобі: треба влаштовувати твоє майбутнє.
- Ми ж про це давно говорили: я здаю випускні іспити - і чекаємо відповіді від університетів.
- Про це ми говорили з твоїм батьком… Мені важко вести цю розмову, бо я заздалегідь знаю, як ти реагуватимеш.
- На що?
- Я не зможу піклуватися про тебе так повноцінно, як раніше, коли був Тоні: фізично і фінансово стане важче… Та справа не лише в цьому: Марта - твій єдиний опікун - по закону ти маєш бути з нею.
Пітове обличчя враз змінилося. Він відвів очі.
- Будь-ласка не починай все ускладнювати. Ти давно мав зрозуміти, що я люблю тебе за рідно і бажаю тобі найкращого. Обставини трохи змінилися, але від цього не повинні змінюватися твої життєві плани.
- Здався вам той коледж…
- Мені зараз дуже важко з тобою сперечатися. Мені взагалі тепер важче…
- Тому я і хочу залишитися, - Піт умить оживився. - Тобі потрібна моя допомога: я вже не маленький - попрати і зготувати я можу сам, я здатний вбити цвяха, допомогти з покупками, перестановкою меблів, зібрати те ліжечко врешті-решт! - його ініціативність загоралася все більше з кожним новим словом. - Так, фінанси… Я розумію, що ми втратили годівника, але я можу навчатися удень і влаштуватися на вечірню роботу. Я в тебе нічого не проситиму. І якщо навіть такий план не спрацює - ми можемо на деякий час відкласти вступ, - Піт не давав Енні вставити ані слова. - Я не говорю про відмову від своїх життєвих планів, а лише про відкладення їх на деякий час.
- Ти про мати подумав? - Енні мовила з останньою надією.
- Я розумію про кого ти, але для мене думка цієї людини абсолютно нічого не важить. Якщо вона захоче суду - я не мовчатиму на засіданнях. Ще невідомо, чим скінчиться ця війна.
- Тобі так хочеться війни? - нерозуміюче питала Енні.
- Я хочу, щоб все лишалося так, як є.
- Я сумніваюся, що вона захоче війни - скоріше - вона просто мовчки страждатиме, бо любить тебе і не йтиме тобі на перекір.
- Вона давно втратила право давати мені поради, а тим паче вказувати, що мені робити.
Енні зітхнула - розмова мала саме такий кінець, якого вона очікувала. Вона була між двох вогнів і добре розуміла кожну сторону. «Своєю опікою вона завоювала добрі стосунки з пасинком, але це, напевно, гнітило Марту, мабуть, дратувало її, а може, Марта навіть ненавиділа її за це. Та хіба вона винна, що полюбила цього хлопчину - і була б її воля, вона б ні за що не гнала його від себе, але він рідний син Марти, і дивитися, як ним опікується чужа жінка - Марті боляче. Піт - складний хлопчисько, та в нього свої погляди на життя - за це не можна судити, він вже дорослий - має право вирішувати…»
Найдивніше, що в цих думках ніколи не майоріла думка про власний добробут: як зробити всім добре, щоб всі були задоволені - ось про завжди переживала Енні. Така собі, Мати Тереза сучасності. Мабуть це відголоски зростання у дитбудинку: там вона звикла віддавати все наймолодшим, соромязливим і беззахисним. Про неї ніколи ніхто не піклувався - і їй хотілося, щоб інші ніколи не відчували цього стану «нікомунепортібності», тому віддавала всі сили на добробут тих єдиних близьких, що полюбили її - це Тоні, а згодом і Піт.
- Якщо я так тобі заважаю - я піду, але це не означає, що я повернусь до матері, чи припиню тобі допомагати.
- Не знаю, чи сварити я тебе маю, чи казати спасибі. Я сподіваюся, Марта не зненавидить мене за те, що я їй відповім.
Через два дні Енні нарешті зателефонувала Марті. В двох словах вона мовила про рішучі наміри Піта, і не стримала себе в сльозах і слові «пробач».
- Енні, ти що, припини! Ти ні в чому не винна. Я б мала сама з ним поговорити. Не треба було все чіпляти на тебе. Це ти мене пробач. Давай зустрінемося на наступних вихідних - все обговоримо. Я поки подумаю як мені бути, як завоювати його довіру.
- Так, добре Марто.
- Ну… бувай, - Марта не знала, як ще втішити бідолашну жінку, тому просто поклала трубку. Вона поглянула на годинник: треба йти - сеанс через годину.
Знову вечір. Марта любила вечір: він не передвіщував ніяких перспектив стосовно сьогоднішнього дня - все було вже позаду. Не треба було вигадувати, як провести день, чим зайнятися - так їй було спокійніше. Людей майже не було, лише інколи чулися різного тону голоси, виднілися силуети перехожих - сутінки поступово все поглинали.
За рогом з’явилася яскрава вивіска - у двері, що знаходилися під нею, Марта і прослизнула. У фойє лікарка прощалася з пацієнткою. Марта скинула плащ і сіла на диван. Спершу, Марта нервувала, коли заходила сюди: вилити незнайомцю з добрими очами все, що тебе турбує, мабуть, легше було у поїзді, надибавши підходящого попутчика. А тут все по плану: година спілкування, якісь папірці, якісь записи, навідні питання - спочатку все це було некомфортно. Але до всього звикаєш - Марта зрозуміла, що це її другий дім: тут її розуміють, слухають і дають поради.
- Будь-ласка, Марто, проходьте, - мовила ласкаво лікарка, відчиняючи двері у свій кабінет.
-…Десь через тиждень вона передзвонила…
- Хм… Я б насправді, поспілкувалася з тою дівчиною. Як довго вона була сиротою?
- Так, наскільки я знаю, вона змалку у дитбудинку, хто батьки - невідомо.
- Я вже бачу її психологічні вади. Душевні пустоти… Вона почуває себе винною перед вами, хоча не повинна. Я розумію, що ви мій пацієнт, і допомогти я маю вам, але при цьому важливо встановлювати зв’язки з оточуючими вас людьми. Якщо ви будете знати підхід до тієї, чи іншої людини, вам легше буде з нею спілкуватися - і знаходити точку «співдотику» - пам’ятаєте, я вам про неї говорила?
- Авжеж, робіть все за потрібне. Я не сперечатимуся з вами.
- Зрозумійте, вона - ваш «перекидний міст» до Піта. Тому важливо обрати правильний підхід. Не просіть її більше говорити з ним на ці теми про переїзд до вас, про те, щоб покинути її. Навпаки, хай вона буде вашим зв’язковим: чим він займається, що полюбляє, куди ходить. І вже судячи з цієї інформації вам легше буде до нього достукатися. Він не піде до вас просто тому, що так треба всім, окрім нього - треба привити йому думку, що ви хороша, навіть, коли ви далеко. Дізнавайтесь про будь-яку його справу - і вперед - потроху допомагайте.
- Так, в цьому ви праві…
- От поміркуйте самі - що ви маєте зараз зробити?
Марта розгублено розширила очі.
- Він не хоче жити з вами, але допомога йому потрібна: коледж, одяг, харчі, будь-які інші речі для життя. Нехай він вступає до коледжу за ваш рахунок, але не кажіть про це одразу - вигадайте якийсь фонд допомоги.
- Але коли він дізнається…
- Так, розлютиться, і на мить йому здасться, що він ненавидить вас ще більше, але це зопалу. Згодом він поміркує: він вже увійде в кураж від навчання, побачить, що Енні легше з вашою поміччю. Ви при цьому не матимете зиску - але ж ви допомагаєте власній дитині - який тут зиск.
- Авжеж, я не збиралася кидати його без допомоги, просто не знала, як йому її запропонувати. Нехай брехня - це не найкраще рішення, але за для добробуту своєї дитини - підеш на все, - Марта мовила так, наче їй відкрилася всесвітня істина, яку відшукає кожен.
- Я вам дуже співчуваю, але поки що вам треба змиритися і робити добро просто тому що ви його любите, а не тому що він поруч.
- Так я це розумію. Я не маю права на нього сердитися.
Не дивлячись на впритул наступаючу зиму, погода з кожним днем все кращала: свинцеві тучі більше не псували настрою, а сонце навпаки його підбадьорювало. В один з таких ранків Марта рушила до Лос-Анжелесу. В її голові була запланована промова щодо пропозиції, як обійти сумніви Піта стосовно коледжу.
Марта проїхала центральною вулицею: сьогодні був вихідний - автомобільних пробок майже не було. Звернувши в сторону околичного району, вона чомусь згадала, як півтори місяці тому їхала сюди зовсім з іншої причини - відчулися жалоба та нудьга. Часовий годинник у її голові почав прокручуватися назад, згадуючи їх весілля, народження Піта, знайомство. Марта з усіх сил намагалася пригадати щось цікаве ще зі школи: де вона його бачила, як вони віталися, про що розмовляли при зустрічі - ці спогади були найглибші, найважчі до витягання їх з глибин пам’яті. Вона ніколи не ворушила настільки далеке минуле - але чомусь зараз їй це було необхідно. Якісь миттєві згадки промайнули мов спалах - посмішка осяяла її обличчя - вперше за багато років.
Нарешті досягши кінцевого пункту своєї поїздки, вона вийшла з машини і попрямувала до кафе. Розташувавшись у кутку подалі від людських очей, Марта заказала каву, та чекати їй довго не довелося.
Двері туго відчинилися, потривоживши гучного дзвіночка, що сповіщав адміністрацію кафе про відвідувачів, - знадвору увійшла молода жінка з округлим животиком і трохи стомленим обличчям. Енні була на шостому місяці вагітності - тому пересувалася важкувато. На ній був кремовий широко запашний плащ, щоб була можливість регулювати об’єм талії, високі того ж кольору чобітки, а в руках якийсь важкий пакет. Вона одразу ж примітила Марту: прямуючи до неї, вона мимохідь замовила чашку кави без кофеїну - Енні дуже полюбляла каву, навіть тепер, коли довелося відмовитися від її справжнього смаку.
- Добридень, Марто, - трохи всміхнувшись, привіталася Енні.
- Добрий, давай допоможу, - Марта підсунула їй стільця.
- Все гаразд, дякую, - Енні щиро дякувала, але тим самим натякала, що допомога їй не потрібна.
- Як ти почуваєшся?
- Брехати не стану: паршивенько - фізично я вже звикла, але сама думка не відпускає.
- Розумію, мені так шкода.
Енні мовчки кивнула і відсьорбнула кави.
- Не хочу ставати для тебе ще більшою проблемою - я розумію, що на тобі зараз все, тому і хочу запропонувати наступне. Фінансова допомога за втраченого годівника - замала сума для трьох чоловік у родині: утримувати будинок, годувати дорослого підлітка і повноцінно харчувати себе з дитиною, далі ще більше - дитяче харчування, підгузки та повзунки. Піт не поїде від тебе - може це й на краще: зі мною він тільки сваритиметься, а тобі чоловіча допомога не завадить. Я відкрила незалежний рахунок у банку - доступ до нього матимеш ти і я. Ось кредитка - тут зараз тисяча - це до кінця місяця. З наступного я кластиму витрати на коледж та утримання Піта.
- Але як це я візьму чужі гроші? Це що позика?
- Ні, вони повністю твої, точніше Пітові. Сприйми це як аліменти, наче я чоловік, що пішов з родини і допомагає здалеку. - Марта всміхнулася, але Енні була непохитною.
- Я не можу ось так взяти гроші, наче це плата за щось.
- Не сприймай їх як свої - це гроші Піта - він ще дитина, а я його мати - я маю його утримувати, навіть якщо він не живе зі мною.
- Піт нізащо не зголоситься!
- Йому про це й не треба знати - нехай перший час від думає, що гроші беруться зі заздалегідь створеного фонду для коледжу.
- Це так несподівано.. Все що ти кажеш - так і є. Але я не хотіла нікого ні про що просити. Багато матерів утримують дітей самотужки.
- Але ти не сама. Зрозумій, як жити мені, якщо я знатиму, що Піт недоїдатиме? - Марта на мить змовкла, вважаючи, що сказала щось занадто образливе.
Енні опустила очі і мовчки взяла кредитку.
- Ти розумна жінка. Мені жаль, що Піт на тебе сердиться, але я намагатимусь щось змінити. - Вона поклала кредитку до гаманця і підвелася, - бувай Марто, дзвони, коли завгодно.
- Енні, - Марта окликнула її, - дякую тобі за все. Ніколи не думала, що так ставитимуся до розлучниці моєї родини - але ти дуже гарна людина.
Енні тільки пожала плечима і пішла з кав’ярні.
Енні була у дитячій, яка бума вже майже підготовлена, лишалося лише поставити туди меблі. Енні розпакувала щойно доставлене ліжечко. В її руках була інструкція по збиранню. На її обличчі був чітко зображений процес мислення. Через кілька хвилин вона взяла у руки дві деталі і намагалася їх з’єднати. Цей процес не увінчався успіхом - вона роздратовано жбурнула ці штуки в інший куток кімнати і заридала. Їй так не вистачало Тоні: він би умить зібрав це кляте ліжечко і пожалів би її. Її розбирав відчай…
Внизу грюкнули вхідні двері - зі школи повернувся Піт. Енні вмить витерла сльози - вона не любила плакати в когось на очах. Підвелася і спустилася сходами вниз.
- Привіт Енні. Ліжечко привезли?
- Так нагорі, але там потрібен майстер - інструкція не зрозуміла.
- Що я не чоловік - я сам розберуся. Поки я тут - тобі чогось принести?
- Ні, любий… стривай, - спускалася вона дуже повільно, притримуючи свій животик. - Давай поговоримо.
- Давай, ти погано почуваєшся?
- Річ не у мені, зі мною все гаразд, - вона підійшла до нього впритул і поклала свою руку йому на плече. - Ми маємо з’ясувати, як далі бути тобі: треба влаштовувати твоє майбутнє.
- Ми ж про це давно говорили: я здаю випускні іспити - і чекаємо відповіді від університетів.
- Про це ми говорили з твоїм батьком… Мені важко вести цю розмову, бо я заздалегідь знаю, як ти реагуватимеш.
- На що?
- Я не зможу піклуватися про тебе так повноцінно, як раніше, коли був Тоні: фізично і фінансово стане важче… Та справа не лише в цьому: Марта - твій єдиний опікун - по закону ти маєш бути з нею.
Пітове обличчя враз змінилося. Він відвів очі.
- Будь-ласка не починай все ускладнювати. Ти давно мав зрозуміти, що я люблю тебе за рідно і бажаю тобі найкращого. Обставини трохи змінилися, але від цього не повинні змінюватися твої життєві плани.
- Здався вам той коледж…
- Мені зараз дуже важко з тобою сперечатися. Мені взагалі тепер важче…
- Тому я і хочу залишитися, - Піт умить оживився. - Тобі потрібна моя допомога: я вже не маленький - попрати і зготувати я можу сам, я здатний вбити цвяха, допомогти з покупками, перестановкою меблів, зібрати те ліжечко врешті-решт! - його ініціативність загоралася все більше з кожним новим словом. - Так, фінанси… Я розумію, що ми втратили годівника, але я можу навчатися удень і влаштуватися на вечірню роботу. Я в тебе нічого не проситиму. І якщо навіть такий план не спрацює - ми можемо на деякий час відкласти вступ, - Піт не давав Енні вставити ані слова. - Я не говорю про відмову від своїх життєвих планів, а лише про відкладення їх на деякий час.
- Ти про мати подумав? - Енні мовила з останньою надією.
- Я розумію про кого ти, але для мене думка цієї людини абсолютно нічого не важить. Якщо вона захоче суду - я не мовчатиму на засіданнях. Ще невідомо, чим скінчиться ця війна.
- Тобі так хочеться війни? - нерозуміюче питала Енні.
- Я хочу, щоб все лишалося так, як є.
- Я сумніваюся, що вона захоче війни - скоріше - вона просто мовчки страждатиме, бо любить тебе і не йтиме тобі на перекір.
- Вона давно втратила право давати мені поради, а тим паче вказувати, що мені робити.
Енні зітхнула - розмова мала саме такий кінець, якого вона очікувала. Вона була між двох вогнів і добре розуміла кожну сторону. «Своєю опікою вона завоювала добрі стосунки з пасинком, але це, напевно, гнітило Марту, мабуть, дратувало її, а може, Марта навіть ненавиділа її за це. Та хіба вона винна, що полюбила цього хлопчину - і була б її воля, вона б ні за що не гнала його від себе, але він рідний син Марти, і дивитися, як ним опікується чужа жінка - Марті боляче. Піт - складний хлопчисько, та в нього свої погляди на життя - за це не можна судити, він вже дорослий - має право вирішувати…»
Найдивніше, що в цих думках ніколи не майоріла думка про власний добробут: як зробити всім добре, щоб всі були задоволені - ось про завжди переживала Енні. Така собі, Мати Тереза сучасності. Мабуть це відголоски зростання у дитбудинку: там вона звикла віддавати все наймолодшим, соромязливим і беззахисним. Про неї ніколи ніхто не піклувався - і їй хотілося, щоб інші ніколи не відчували цього стану «нікомунепортібності», тому віддавала всі сили на добробут тих єдиних близьких, що полюбили її - це Тоні, а згодом і Піт.
- Якщо я так тобі заважаю - я піду, але це не означає, що я повернусь до матері, чи припиню тобі допомагати.
- Не знаю, чи сварити я тебе маю, чи казати спасибі. Я сподіваюся, Марта не зненавидить мене за те, що я їй відповім.
Через два дні Енні нарешті зателефонувала Марті. В двох словах вона мовила про рішучі наміри Піта, і не стримала себе в сльозах і слові «пробач».
- Енні, ти що, припини! Ти ні в чому не винна. Я б мала сама з ним поговорити. Не треба було все чіпляти на тебе. Це ти мене пробач. Давай зустрінемося на наступних вихідних - все обговоримо. Я поки подумаю як мені бути, як завоювати його довіру.
- Так, добре Марто.
- Ну… бувай, - Марта не знала, як ще втішити бідолашну жінку, тому просто поклала трубку. Вона поглянула на годинник: треба йти - сеанс через годину.
Знову вечір. Марта любила вечір: він не передвіщував ніяких перспектив стосовно сьогоднішнього дня - все було вже позаду. Не треба було вигадувати, як провести день, чим зайнятися - так їй було спокійніше. Людей майже не було, лише інколи чулися різного тону голоси, виднілися силуети перехожих - сутінки поступово все поглинали.
За рогом з’явилася яскрава вивіска - у двері, що знаходилися під нею, Марта і прослизнула. У фойє лікарка прощалася з пацієнткою. Марта скинула плащ і сіла на диван. Спершу, Марта нервувала, коли заходила сюди: вилити незнайомцю з добрими очами все, що тебе турбує, мабуть, легше було у поїзді, надибавши підходящого попутчика. А тут все по плану: година спілкування, якісь папірці, якісь записи, навідні питання - спочатку все це було некомфортно. Але до всього звикаєш - Марта зрозуміла, що це її другий дім: тут її розуміють, слухають і дають поради.
- Будь-ласка, Марто, проходьте, - мовила ласкаво лікарка, відчиняючи двері у свій кабінет.
-…Десь через тиждень вона передзвонила…
- Хм… Я б насправді, поспілкувалася з тою дівчиною. Як довго вона була сиротою?
- Так, наскільки я знаю, вона змалку у дитбудинку, хто батьки - невідомо.
- Я вже бачу її психологічні вади. Душевні пустоти… Вона почуває себе винною перед вами, хоча не повинна. Я розумію, що ви мій пацієнт, і допомогти я маю вам, але при цьому важливо встановлювати зв’язки з оточуючими вас людьми. Якщо ви будете знати підхід до тієї, чи іншої людини, вам легше буде з нею спілкуватися - і знаходити точку «співдотику» - пам’ятаєте, я вам про неї говорила?
- Авжеж, робіть все за потрібне. Я не сперечатимуся з вами.
- Зрозумійте, вона - ваш «перекидний міст» до Піта. Тому важливо обрати правильний підхід. Не просіть її більше говорити з ним на ці теми про переїзд до вас, про те, щоб покинути її. Навпаки, хай вона буде вашим зв’язковим: чим він займається, що полюбляє, куди ходить. І вже судячи з цієї інформації вам легше буде до нього достукатися. Він не піде до вас просто тому, що так треба всім, окрім нього - треба привити йому думку, що ви хороша, навіть, коли ви далеко. Дізнавайтесь про будь-яку його справу - і вперед - потроху допомагайте.
- Так, в цьому ви праві…
- От поміркуйте самі - що ви маєте зараз зробити?
Марта розгублено розширила очі.
- Він не хоче жити з вами, але допомога йому потрібна: коледж, одяг, харчі, будь-які інші речі для життя. Нехай він вступає до коледжу за ваш рахунок, але не кажіть про це одразу - вигадайте якийсь фонд допомоги.
- Але коли він дізнається…
- Так, розлютиться, і на мить йому здасться, що він ненавидить вас ще більше, але це зопалу. Згодом він поміркує: він вже увійде в кураж від навчання, побачить, що Енні легше з вашою поміччю. Ви при цьому не матимете зиску - але ж ви допомагаєте власній дитині - який тут зиск.
- Авжеж, я не збиралася кидати його без допомоги, просто не знала, як йому її запропонувати. Нехай брехня - це не найкраще рішення, але за для добробуту своєї дитини - підеш на все, - Марта мовила так, наче їй відкрилася всесвітня істина, яку відшукає кожен.
- Я вам дуже співчуваю, але поки що вам треба змиритися і робити добро просто тому що ви його любите, а не тому що він поруч.
- Так я це розумію. Я не маю права на нього сердитися.
Не дивлячись на впритул наступаючу зиму, погода з кожним днем все кращала: свинцеві тучі більше не псували настрою, а сонце навпаки його підбадьорювало. В один з таких ранків Марта рушила до Лос-Анжелесу. В її голові була запланована промова щодо пропозиції, як обійти сумніви Піта стосовно коледжу.
Марта проїхала центральною вулицею: сьогодні був вихідний - автомобільних пробок майже не було. Звернувши в сторону околичного району, вона чомусь згадала, як півтори місяці тому їхала сюди зовсім з іншої причини - відчулися жалоба та нудьга. Часовий годинник у її голові почав прокручуватися назад, згадуючи їх весілля, народження Піта, знайомство. Марта з усіх сил намагалася пригадати щось цікаве ще зі школи: де вона його бачила, як вони віталися, про що розмовляли при зустрічі - ці спогади були найглибші, найважчі до витягання їх з глибин пам’яті. Вона ніколи не ворушила настільки далеке минуле - але чомусь зараз їй це було необхідно. Якісь миттєві згадки промайнули мов спалах - посмішка осяяла її обличчя - вперше за багато років.
Нарешті досягши кінцевого пункту своєї поїздки, вона вийшла з машини і попрямувала до кафе. Розташувавшись у кутку подалі від людських очей, Марта заказала каву, та чекати їй довго не довелося.
Двері туго відчинилися, потривоживши гучного дзвіночка, що сповіщав адміністрацію кафе про відвідувачів, - знадвору увійшла молода жінка з округлим животиком і трохи стомленим обличчям. Енні була на шостому місяці вагітності - тому пересувалася важкувато. На ній був кремовий широко запашний плащ, щоб була можливість регулювати об’єм талії, високі того ж кольору чобітки, а в руках якийсь важкий пакет. Вона одразу ж примітила Марту: прямуючи до неї, вона мимохідь замовила чашку кави без кофеїну - Енні дуже полюбляла каву, навіть тепер, коли довелося відмовитися від її справжнього смаку.
- Добридень, Марто, - трохи всміхнувшись, привіталася Енні.
- Добрий, давай допоможу, - Марта підсунула їй стільця.
- Все гаразд, дякую, - Енні щиро дякувала, але тим самим натякала, що допомога їй не потрібна.
- Як ти почуваєшся?
- Брехати не стану: паршивенько - фізично я вже звикла, але сама думка не відпускає.
- Розумію, мені так шкода.
Енні мовчки кивнула і відсьорбнула кави.
- Не хочу ставати для тебе ще більшою проблемою - я розумію, що на тобі зараз все, тому і хочу запропонувати наступне. Фінансова допомога за втраченого годівника - замала сума для трьох чоловік у родині: утримувати будинок, годувати дорослого підлітка і повноцінно харчувати себе з дитиною, далі ще більше - дитяче харчування, підгузки та повзунки. Піт не поїде від тебе - може це й на краще: зі мною він тільки сваритиметься, а тобі чоловіча допомога не завадить. Я відкрила незалежний рахунок у банку - доступ до нього матимеш ти і я. Ось кредитка - тут зараз тисяча - це до кінця місяця. З наступного я кластиму витрати на коледж та утримання Піта.
- Але як це я візьму чужі гроші? Це що позика?
- Ні, вони повністю твої, точніше Пітові. Сприйми це як аліменти, наче я чоловік, що пішов з родини і допомагає здалеку. - Марта всміхнулася, але Енні була непохитною.
- Я не можу ось так взяти гроші, наче це плата за щось.
- Не сприймай їх як свої - це гроші Піта - він ще дитина, а я його мати - я маю його утримувати, навіть якщо він не живе зі мною.
- Піт нізащо не зголоситься!
- Йому про це й не треба знати - нехай перший час від думає, що гроші беруться зі заздалегідь створеного фонду для коледжу.
- Це так несподівано.. Все що ти кажеш - так і є. Але я не хотіла нікого ні про що просити. Багато матерів утримують дітей самотужки.
- Але ти не сама. Зрозумій, як жити мені, якщо я знатиму, що Піт недоїдатиме? - Марта на мить змовкла, вважаючи, що сказала щось занадто образливе.
Енні опустила очі і мовчки взяла кредитку.
- Ти розумна жінка. Мені жаль, що Піт на тебе сердиться, але я намагатимусь щось змінити. - Вона поклала кредитку до гаманця і підвелася, - бувай Марто, дзвони, коли завгодно.
- Енні, - Марта окликнула її, - дякую тобі за все. Ніколи не думала, що так ставитимуся до розлучниці моєї родини - але ти дуже гарна людина.
Енні тільки пожала плечима і пішла з кав’ярні.