ПОМИЛКА. 3. Розказати все
Розказати все
- Добрий день.
- Міс Ніксон, вітаю. Сідайте. Як ваш настрій?
- Нівроку. Мені стає все страшніше: я боюся засинати, бо просинатися з цим відчуттям - жахливо; мені сняться жахіття - наче в мене викрали щойно народжену дитину. В мене просто апатія на все довколишнє: я навіть взяла відпустку на роботі - я просто не хочу, нічого не хочу.
- Нічні жахіття - це реакція організму на ваші страхи у реальності. Ми намагатимемося виявити їх, і подолати. Я випишу вам чудове заспокійливе: вам хоча б іноді треба спокійно спати, інакше нервова система не встигатиме відпочивати, а це може призвести до негативних наслідків. Та ви не хвилюйтеся - ми все виправимо. На чому ми зупинилися? - лікар відкрила свої записи. - Що сталося після розлучення?
- Він зник місяці на два. Я вже майже змирилася з роллю матері-одиначки… І тут роздався дзвінок - це був Тоні, казав, що приїде на днях за Пітом і забере його на тиждень. Він щось говорив про роботу без вихідних, щоб нарешті взяти повноцінні вихідні і побачитися з сином. Він приїхав наступного дня. Піт був безмежно радий. Цілий тиждень я жила, як на голках: де вони, що з ними, як з ним поводиться нова дружина Тоні? Але мої переживання були марними: Піт повернувся найщасливішим. Ще з тиждень я чула від нього захоплюючі історії про поїздку у гори, про великі кучугури снігу і про тьотю, яка катала його на санчатах. Вперше мене охопила злоба - на неї, таку чудову, молодшу за мене, привабливу і люблячу дітей.
Але я швидко згасла. Я взагалі швидко вибачаю всім. Не люблю негативу між людьми.
- Це чудова риса, але треба знати, кому пробачати, хто не користується цим у свої цілях. Добре, це був їх перший контакт. Далі щось змінювалось?
- Так, але тільки на краще. Він забирав його в середньому два рази на місяць - все таки між Денвером і Лос-Анжелесом не найближчі відстані. Піт повертався щасливим. Робота Тоні легко поєднувалась зі спілкуванням із сином: часті походи на природу, відвідування різних таборів.
Енні була студенткою останнього курсу, коли Тоні з нею познайомився. Але стосунки він зав’язав із нею, лише після закінчення нею університету. Вона влаштувалася практиканткою на його факультет і стала його супутницею у різноманітних експедиціях. Ось, що йому було потрібно - постійна близькість, звязанність інтересами…
Тому їздили вони утрьох: маленький Піт не був їм завадою. Я не могла пропускати повз вуха його захоплені розповіді про поїздки - мені не було що запропонувати йому натомість: я сиділа вдома або в лабораторіях - писала статті, водила його до дитсадку, а ввечері ми грали у тихі ігри і читали книжки. Йому не вистачало тієї активності, що надавали йому вони… Потім вони завели собаку - а в мене була алергія на шерсть… Його накоплена енергія почала проявлятися у бійках у дитсадку, хоча Тоні ніколи не скаржився на його погану поведінку. Мене почали гризти роздуми…
- Відносно чого? - лікарка зазирнула глибше у її очі.
- Мені стало здаватися, що я гірша мати, ніж він батько. Що коли він повертається до мене, то йому починає чогось не вистачати: можливо, моєї уваги, можливо, простору для дій. Так, він був ще зовсім маленький - я б могла віддати його у якусь секцію, чи до музикальної школи. Він ніколи сам не висловлював свої побажань, лише часто питав мене, коли він знову поїде до тата. Цю тягу до тієї, повноцінної, родини не можливо було заглушити чимось іншим. Я не змогла, чи не схотіла боротися проти цієї течії… я відпустила його, - з цими словами Марта опустила погляд до долу.
- Що значить відпустила?
- Коли Піту виповнилося п’ять років, я усвідомлювала, що через рік йому треба йти до школи. У черговий приїзд Тоні я сама завела розмову. Я змалювала йому картину, яку я бачила останні два роки: їх щасливі родинні відносини, про які безперервно говорив Піт. Та розмова була довгою: спочатку він сприйняв все у штики - він подумав, що в мене хтось з’явився, і я не хочу, щоб Піт нам заважав; потім він довго порівнював батьківську і материнську турботу; згодом він просто сів і задумався.
Насправді я до останньої миті сподівалася, що він умовить мене відмовитися від цієї затії, що він переконає мене у моїй неправоті - але цього не сталося: він підвівся і запропонував спробувати помінятися місцями - забрати його на півроку і привозити до мене лише на вихідні. Так все і затягнулося. Я дуже сумувала за ним, водночас я була найщасливішою, коли його до мене привозили. Я знову чула ті самі розповіді про те, як їм утрьох добре - це ще більше додавало мені упевненості, що я вчинила правильно.
- А як відносився до цього Тоні? Що він говорив вам стосовно цієї ситуації?
- Він був теж щасливий. Кілька разів я сама приїздила до них, щоб забрати Піта. Тоді я вперше побачила її. Вона допомагала виносити Пітові речі. Побачивши мене, вона зніяковіла, наче їй було соромно за те, що вона відібрала в мене чоловіка. Правду вам кажу, я це відчула. Привітавшись зі мною, вона потупила очі. Прощаючись з нею, Піт завжди обнімав її. Я зрозуміла, що навіть, якщо б я і вирішила змінити все це - то вже завдала би неоціненну травму для Піта.
- Ви помітили - жодного разу під час нашої зустрічі ви не назвали Піта своєю дитиною?
- Я, я не знаю, - розгублено залопотіла Марта.
- Психологічно, ви вже і самі змирилися зі своєю неважливістю для нього. Може він сам вас переконав, а може, просто такі речі в додаток до цієї глобальної ситуації все і зіпсували потроху? Як ви вважаєте - це причина, чи наслідок?
- Важко сказати…
- А ви пригадайте, як ви до нього зверталися? Що говорили, коли обнімали його, і чи було це взагалі.
- Так, звичайно, коли віталися, чи прощалися…
- А як щодо просто безпричинних материнських обіймів і поцілунків?
- Ну, він ніколи не полюбляв цього.
- Чи може, ви цього не перевіряли?
- Я не пам’ятаю…
- Тож, згодом ви стали рідше бачитися? Як так сталося? - вернулася до основної теми лікар.
- Ну взагалі то ми могли бачитися лише на канікулах, але на кожне свято вони планували якусь мандрівку - вони могли зникнути у горах чи у лісі на кілька тижнів. Кілька разів вони виїжджали без нього, залишаючи його мені - і я бачила його невдоволення. На літніх канікулах він теж сумував у мене: там були усі його друзі і рідні місця. Я стала приїжджати сама - на вихідних. Ходила з ним у магазини, цирк, чи просто у парк. З віком він почав цього соромитися, та і це стало для нього не цікавим. Далі ставало все гірше - я приїжджала, і ми ходили обідати. Розказував він неохоче. Останні пів року він взагалі відмовлявся до мене приїздити. Коли вони нарешті спровадили його до мне на останніх канікулах - сталася ця страшна трагедія…
- А що відбувається тепер?
- Він ігнорує мене. Коли я наступного дня поїхала до них додому, щоб допомогти, я до кінця не вірила у те, що сталося. У глибині душі я сподівалася, що це помилка лікарів, чи може кома, а може чийсь труп сплутали з ним. Двері мені відчинила бліда Енні… Жодних емоцій - навіть уявити важко, скільки вона виплакала…
- Як ви думаєте, кому з вас трьох було найважче, це пережити? - перебила її лікарка.
- Я, я навіть не знаю, кожен переживав це по-своєму…
- А якщо розсудити логічно: ви втратили колишнього чоловіка, який не жив з вами одинадцять років; Піт - батька, але при цьому в нього лишилася мати, і, навіть, дві, які могли б його підтримати; чи Енні - як ви самі казали - кругла сирота, з ненародженою дитиною, ще й з пасинком під опікою?
Марта потупила очі.
- Так, я відчувала це, хоча підсвідомо завжди хочеться жаліти найбільше себе і близьких тобі людей. Але я тому і приїхала до Енні, бо знала, що їй потрібна допомога.
- Це добре, що ви розумієте її розпач, адже вона втратила батька своєї ще ненародженої дитини. Скільки ви там пробули, як ви з ними спілкувалися?
- Пробула я там дні зо три. Треба було підготувати все до похорону, влаштувати поминки. Ми робили майже все мовчки: я задавала питання лише по суті. Піт теж не сидів склавши руки - по максимуму звільняв Енні від обов’язків. Було таке враження, що на цей будинок найшло нашестя чуми, і ми хоронимо вже не першого члена родини - на стільки була жахлива атмосфера. Ночами майже ніхто не спав: я чула глухі ридання Енні. Я поїхала в день похорону у вечері. Я вирішила не піднімати жодних тем. Потім було дев’ять днів, потім сорок… тоді вже я і завела розмову.
- Яку розмову?
- Стосовно Піта. Це було дуже важко, але я розуміла, що їй тепер треба утримувати одній усю родину, а Піту треба у коледж, та і нащо їй клопоти ще й з ним, адже він мій син.
- І що ви їй сказали?
- Я сказала, що настав час поговорити про майбутнє Піта, що тепер я маю повністю за нього відповідати і звільнити її від обов’язків. Вона розуміюче кивала. Я запропонувала їй допомогу, якщо вона їй буде потрібна - адже у неї нікого не було. Вона подякувала за це і сказала, що поговорить з Пітом. Десь через тиждень вона передзвонила…
- Добрий день.
- Міс Ніксон, вітаю. Сідайте. Як ваш настрій?
- Нівроку. Мені стає все страшніше: я боюся засинати, бо просинатися з цим відчуттям - жахливо; мені сняться жахіття - наче в мене викрали щойно народжену дитину. В мене просто апатія на все довколишнє: я навіть взяла відпустку на роботі - я просто не хочу, нічого не хочу.
- Нічні жахіття - це реакція організму на ваші страхи у реальності. Ми намагатимемося виявити їх, і подолати. Я випишу вам чудове заспокійливе: вам хоча б іноді треба спокійно спати, інакше нервова система не встигатиме відпочивати, а це може призвести до негативних наслідків. Та ви не хвилюйтеся - ми все виправимо. На чому ми зупинилися? - лікар відкрила свої записи. - Що сталося після розлучення?
- Він зник місяці на два. Я вже майже змирилася з роллю матері-одиначки… І тут роздався дзвінок - це був Тоні, казав, що приїде на днях за Пітом і забере його на тиждень. Він щось говорив про роботу без вихідних, щоб нарешті взяти повноцінні вихідні і побачитися з сином. Він приїхав наступного дня. Піт був безмежно радий. Цілий тиждень я жила, як на голках: де вони, що з ними, як з ним поводиться нова дружина Тоні? Але мої переживання були марними: Піт повернувся найщасливішим. Ще з тиждень я чула від нього захоплюючі історії про поїздку у гори, про великі кучугури снігу і про тьотю, яка катала його на санчатах. Вперше мене охопила злоба - на неї, таку чудову, молодшу за мене, привабливу і люблячу дітей.
Але я швидко згасла. Я взагалі швидко вибачаю всім. Не люблю негативу між людьми.
- Це чудова риса, але треба знати, кому пробачати, хто не користується цим у свої цілях. Добре, це був їх перший контакт. Далі щось змінювалось?
- Так, але тільки на краще. Він забирав його в середньому два рази на місяць - все таки між Денвером і Лос-Анжелесом не найближчі відстані. Піт повертався щасливим. Робота Тоні легко поєднувалась зі спілкуванням із сином: часті походи на природу, відвідування різних таборів.
Енні була студенткою останнього курсу, коли Тоні з нею познайомився. Але стосунки він зав’язав із нею, лише після закінчення нею університету. Вона влаштувалася практиканткою на його факультет і стала його супутницею у різноманітних експедиціях. Ось, що йому було потрібно - постійна близькість, звязанність інтересами…
Тому їздили вони утрьох: маленький Піт не був їм завадою. Я не могла пропускати повз вуха його захоплені розповіді про поїздки - мені не було що запропонувати йому натомість: я сиділа вдома або в лабораторіях - писала статті, водила його до дитсадку, а ввечері ми грали у тихі ігри і читали книжки. Йому не вистачало тієї активності, що надавали йому вони… Потім вони завели собаку - а в мене була алергія на шерсть… Його накоплена енергія почала проявлятися у бійках у дитсадку, хоча Тоні ніколи не скаржився на його погану поведінку. Мене почали гризти роздуми…
- Відносно чого? - лікарка зазирнула глибше у її очі.
- Мені стало здаватися, що я гірша мати, ніж він батько. Що коли він повертається до мене, то йому починає чогось не вистачати: можливо, моєї уваги, можливо, простору для дій. Так, він був ще зовсім маленький - я б могла віддати його у якусь секцію, чи до музикальної школи. Він ніколи сам не висловлював свої побажань, лише часто питав мене, коли він знову поїде до тата. Цю тягу до тієї, повноцінної, родини не можливо було заглушити чимось іншим. Я не змогла, чи не схотіла боротися проти цієї течії… я відпустила його, - з цими словами Марта опустила погляд до долу.
- Що значить відпустила?
- Коли Піту виповнилося п’ять років, я усвідомлювала, що через рік йому треба йти до школи. У черговий приїзд Тоні я сама завела розмову. Я змалювала йому картину, яку я бачила останні два роки: їх щасливі родинні відносини, про які безперервно говорив Піт. Та розмова була довгою: спочатку він сприйняв все у штики - він подумав, що в мене хтось з’явився, і я не хочу, щоб Піт нам заважав; потім він довго порівнював батьківську і материнську турботу; згодом він просто сів і задумався.
Насправді я до останньої миті сподівалася, що він умовить мене відмовитися від цієї затії, що він переконає мене у моїй неправоті - але цього не сталося: він підвівся і запропонував спробувати помінятися місцями - забрати його на півроку і привозити до мене лише на вихідні. Так все і затягнулося. Я дуже сумувала за ним, водночас я була найщасливішою, коли його до мене привозили. Я знову чула ті самі розповіді про те, як їм утрьох добре - це ще більше додавало мені упевненості, що я вчинила правильно.
- А як відносився до цього Тоні? Що він говорив вам стосовно цієї ситуації?
- Він був теж щасливий. Кілька разів я сама приїздила до них, щоб забрати Піта. Тоді я вперше побачила її. Вона допомагала виносити Пітові речі. Побачивши мене, вона зніяковіла, наче їй було соромно за те, що вона відібрала в мене чоловіка. Правду вам кажу, я це відчула. Привітавшись зі мною, вона потупила очі. Прощаючись з нею, Піт завжди обнімав її. Я зрозуміла, що навіть, якщо б я і вирішила змінити все це - то вже завдала би неоціненну травму для Піта.
- Ви помітили - жодного разу під час нашої зустрічі ви не назвали Піта своєю дитиною?
- Я, я не знаю, - розгублено залопотіла Марта.
- Психологічно, ви вже і самі змирилися зі своєю неважливістю для нього. Може він сам вас переконав, а може, просто такі речі в додаток до цієї глобальної ситуації все і зіпсували потроху? Як ви вважаєте - це причина, чи наслідок?
- Важко сказати…
- А ви пригадайте, як ви до нього зверталися? Що говорили, коли обнімали його, і чи було це взагалі.
- Так, звичайно, коли віталися, чи прощалися…
- А як щодо просто безпричинних материнських обіймів і поцілунків?
- Ну, він ніколи не полюбляв цього.
- Чи може, ви цього не перевіряли?
- Я не пам’ятаю…
- Тож, згодом ви стали рідше бачитися? Як так сталося? - вернулася до основної теми лікар.
- Ну взагалі то ми могли бачитися лише на канікулах, але на кожне свято вони планували якусь мандрівку - вони могли зникнути у горах чи у лісі на кілька тижнів. Кілька разів вони виїжджали без нього, залишаючи його мені - і я бачила його невдоволення. На літніх канікулах він теж сумував у мене: там були усі його друзі і рідні місця. Я стала приїжджати сама - на вихідних. Ходила з ним у магазини, цирк, чи просто у парк. З віком він почав цього соромитися, та і це стало для нього не цікавим. Далі ставало все гірше - я приїжджала, і ми ходили обідати. Розказував він неохоче. Останні пів року він взагалі відмовлявся до мене приїздити. Коли вони нарешті спровадили його до мне на останніх канікулах - сталася ця страшна трагедія…
- А що відбувається тепер?
- Він ігнорує мене. Коли я наступного дня поїхала до них додому, щоб допомогти, я до кінця не вірила у те, що сталося. У глибині душі я сподівалася, що це помилка лікарів, чи може кома, а може чийсь труп сплутали з ним. Двері мені відчинила бліда Енні… Жодних емоцій - навіть уявити важко, скільки вона виплакала…
- Як ви думаєте, кому з вас трьох було найважче, це пережити? - перебила її лікарка.
- Я, я навіть не знаю, кожен переживав це по-своєму…
- А якщо розсудити логічно: ви втратили колишнього чоловіка, який не жив з вами одинадцять років; Піт - батька, але при цьому в нього лишилася мати, і, навіть, дві, які могли б його підтримати; чи Енні - як ви самі казали - кругла сирота, з ненародженою дитиною, ще й з пасинком під опікою?
Марта потупила очі.
- Так, я відчувала це, хоча підсвідомо завжди хочеться жаліти найбільше себе і близьких тобі людей. Але я тому і приїхала до Енні, бо знала, що їй потрібна допомога.
- Це добре, що ви розумієте її розпач, адже вона втратила батька своєї ще ненародженої дитини. Скільки ви там пробули, як ви з ними спілкувалися?
- Пробула я там дні зо три. Треба було підготувати все до похорону, влаштувати поминки. Ми робили майже все мовчки: я задавала питання лише по суті. Піт теж не сидів склавши руки - по максимуму звільняв Енні від обов’язків. Було таке враження, що на цей будинок найшло нашестя чуми, і ми хоронимо вже не першого члена родини - на стільки була жахлива атмосфера. Ночами майже ніхто не спав: я чула глухі ридання Енні. Я поїхала в день похорону у вечері. Я вирішила не піднімати жодних тем. Потім було дев’ять днів, потім сорок… тоді вже я і завела розмову.
- Яку розмову?
- Стосовно Піта. Це було дуже важко, але я розуміла, що їй тепер треба утримувати одній усю родину, а Піту треба у коледж, та і нащо їй клопоти ще й з ним, адже він мій син.
- І що ви їй сказали?
- Я сказала, що настав час поговорити про майбутнє Піта, що тепер я маю повністю за нього відповідати і звільнити її від обов’язків. Вона розуміюче кивала. Я запропонувала їй допомогу, якщо вона їй буде потрібна - адже у неї нікого не було. Вона подякувала за це і сказала, що поговорить з Пітом. Десь через тиждень вона передзвонила…