уроки фотографії з Текілою
Урок 2. Не получается?
Это уже для тех, кому есть что сказать, но не получается. Вот вышел человек, достал аппарат, посмотрел, ахнул от собственных чувств, нажал, проявил, напечатал и… "Фе" и даже "бе"... Мертво, скучно, вяло… И противно это кому-то показывать. Что делать? Совет номер один: засуньте всех Дыко и иже с ними, и труды о фотоискусстве подальше в одно место и шуруйте в музей изобразительного искусства. И там с выпученными глазами и мозгами как губка впитывайте живописцев со всеми их композициями, светом, фактурами, цветом и т.д. До просветления. А потом, когда живописцы вас достанут, пошлите и их подальше, и по дороге домой смотрите на пьянки, на окружающую мерзость их глазами, их светом и цветом. Это надо делать три раза в неделю с утра по два часа, постепенно снижая дозу. И подражайте им при съемке. Похоже не получится, но практика даст о себе знать. Для авторитетности сошлюсь на Брессона, Буллока, Виткина, Адамса, которые таким образом учились вовремя нажимать кнопку.
Урок 2
Практичне виконання
Почалися проблеми з докладним виконанням настанов.
Дика в мене нема. Зате знайшов в себе радянські книжки по кольорових фотофільтрах та «Поетику фотографии».От і все. Засовувати поетику поки що не стану. Штука вона безсумнівно надто соцромантично солодка але пробує дати хоч якесь пояснення і оправдання моїм нездоровим схильностям. І крім того, там теж підіймають питання теми другого уроку. Піду в картинну галерею.
Виходжу на вулицю. Початок березня. Чистий сніг і чисте небо. Між ними вже весняно сильне сонце. Сніг і небо ведуть жорстокі бої за право бути. Все світиться, пульсує. Відбиває, поглинає, заломлює, пережовує і перероджує світло. Контрастно і гостро. Мені добре на цій війні. В неї народиться весна. В торбі будиться Олька.
-(Візьми мене)
-(Ні кохана, наразі - целібат, ми йдемо насичувати всі наявні органи відчуттів прекрасними та витонченими породженнями умів геніальних майстрів мистецтва. Після того, кажуть, нам стане краще)
-(Для чого? Ти дурний чи осліп? в такий гарний день пертися дихати пилюкою безлюдних зал, затхлими олійними запахами дзеркал чужих свідомостей ((і з чого ти взагалі взяв що вони геніальні?)) Я тебе знаю, ти більше будеш дивитися на бабульку, що сторожить тих величезних монстрів невідомо від кого,будеш тільки вдавати, що розглядаєш картини, а сам думатимеш про неї. Чому вона тут. Чи їй не страшно ((як на складі манекенів або в природничому музеї)) серед тих розмазаних та застиглих згустків фекалій чужих енергій. Вона тут і сторож і ув’язнений. Пильнує від вимащених чіпсами і колою липких пальців шкільних екскурсій те що хтось колись назвав гарним і цінним. А якщо цей хтосьо помилявся, чи, що гірше, мав у тому свої корисливі інтереси. І навіть якщо воно добре і гарне для всього людства, для всіх минулих і прийдешніх поколінь, чи буде воно добрим і гарним для тебе?
А може вона нащадок старовинного роду, людей які жили тут століттями, єдиний живий спадкоємець колекції вподобань своїх знатних пращурів, щаслива власниця безцінного посагу. Береже його цнотливо до останнього подиху, до безшумного приходу свого лагідного чорного лицаря в довгому плащі з каптуром і косою замість меча.)
-(Тебе заносить, заспокійся. Утримання піде нам на користь)
-(Підеш до своїх картин, коли не буде світла. І взагалі, я ревную)
Коли я вже майже підходжу до зупинки, помічаю криваві сліди що перетинають напрям мого руху. Вони багряно гарячі і свіжі на сліпучо холодному. Зупиняюся. Перша думка, що якийсь собака поранив собі лапу, але ні, ця кров падала, вона не розтоптана. Проводжу поглядом лінії червоних точок. Повертаю направо. (чому на право? - судячи з форми плям те що я бачу почалося там) Дивно,але мене не цікавить що відбувається зараз з плямозалишачем. Я хочу побачити фільм з початку. Хочу прийти на місце де все почалося. Це мабуть в мене такий спосіб зрозуміння світу - взнати з чого почалося, щоб зрозуміти причини існування існуючого. Дорога проходить повз газзавод ( ні, там не роблять газу), заправку, далі починаються гаражі. Підвівши погляд бачу жіночку, що йде попереду, рухаємося ми з нею в одному керунку. Я розумію що це не так, але складається враження, що кров на снігу залишає вона. Це зовсім нелогічно, але в дану секунду це саме так. /Взагалі логіка - це велотренажер - крути педалі хоч весь день, а з місця не зрушиш/
(Зараз!!!) - Олька аж сіпається в нетрях моєї торби. Здаюся. Похапцем витягую її, швидше через звичку ніж з потреби приставляю видошукач до ока, тисну спуск. Пластмасово дзвінко лунає затвор, в мені теж спрацьовує мій внутрішній, на правому плечі коротким безтурботно задоволеним смішком озивається ангелочок. Все. Ховаю апарат назад. Ловлю себе на думці, що не знаю чи зняв кришку з об’єктива. Але ні - коли все відбувається саме так, в такій послідовності, я знаю - все склалося, помилок не буває. Плювати, що до цього кадру байдуже всьому людству, всім минулим і прийдешнім поколінням. Все склалося. Для мене. Тільки для мене. Добре.
Жіночка повертає вправо, я ж далі слідкую за слідом. Переходжу дорогу і опиняюся в невеликому гайку. Дорога притискає його до самого краю урвища. Звідси шикарний вид на спальні райони мого міста. Посеред дерев насипано невеликий пагорб, проткнутий металевим хрестом. Хрест заквітчаний пластиковим вінком. Біля підніжжя фігура Матері Божої, дбайливо накрита прозорим дашком і обнесена металевою огорожею.
Між арматурні прути, з яких виготовлено паркан, приварено слово «Свобода».
Спокон віків тут одні добрі люди вбивали інших добрих людей. Звільняли один одного. Від кого чи від чого?Спочатку на цій височині було язичеське капище, де приносили людські жертви кровожерливим богам, потім звідси турки нападали на місто, потім німці влаштували тут концтабір. Між чоловічим та жіночим бараками розміщалася камера смерті. Одна для всіх. Жодної гендерної нерівності. Перед цим порталом свободи людські істоти втрачали статеві ознаки. А поруч зручно розміщалися офіси,склади, будиночки есесівців, магазини, конюшні та казино. В сорок другому німці тут розстрілювали українців, членів ОУН, урядовців, арештованих після проголошення Української держави. Жертви різних часів та епох, жертви різних вір, релігій та ідей стоять тут пліч-опліч із своїми катами і вбивцями, вже не вороги , а партнери по виконанню спільної місії. На краю прірви, стоячи вічно разом на одному вівтарі, вони напружено вдивляються за горизонт у вічному очікуванні її звершення.
А трохи згодом вже нова влада перепрофілювала добротний німецький об’єкт під зону. Зверху можна спостерігати за її розміреним життям. Ще далі знаходиться стрілецький стенд. Там завзято вчаться попадати в глиняні тарілочки, мабуть тренуються на випадок атаки НЛО. Вночі сюди приїжджають авто, в яких одні добрі люди, в незручних позах, пробують зачати інших добрих людей, для продовження виконання місії.
На галявинці багато кривавих плям. Вони сюди пасують. Та вся історія виявляється значно банальнішою - ось палка , теж запацькана кров’ю. Якийсь собака, занадто захопився грою з апортом і прокусив собі язика. Господар взяв пса на поводок вони поспішили додому. Мені потрібно сфотографувати тут собаку. Не ту, з прокушеним язиком, а великого чорного приблудного пса, що пробігає повз хрест по заквітчаному червоним снігу. Ось і стежина, якою ходять місцеві собаки. Залишилося лиш дочекатися свого об’єкту. Закурюю. Я впевнений, що невдовзі пробіжить мій пес. Стояти на місці холодно. Стрибати на місці, у такому місці безглуздо. Мерзну. Знов курю. Роздратування разом з холодом наповнює мене. Мені вже не важливо, щоб пес був великим і чорним. Дайте мені будь-якого. Хоч би маленького і рудого. Нема жодного. Олька з мене сміється. Ще не втрачаю надії. Поки нема пса хочу сфотографувати хрест, фігуру Божої Матері і палку- причину моєї появи тут. Все разом в кадр не лізе. Фотографую палку із слідами крові і на цей же кадр експоную пагорб та постамент під ним. Внутрішній затвор заклинило. Ангелок на плечі мовчить. (Це в сто крат гірше ніж «фе» і «бе» разом взяті.) Перемотую кадр. Помічаю свою тінь поруч з багровими краплями на снігу. Фотографую. Дивлюся на годинник. Пройшло майже дві години як я тут. Пальців рук і ніг вже не відчуваю. Мабуть не треба мені тої собаки. Мені зле. Треба йти.
Повертаюсь на зупинку, сідаю в маршрутку. Сподіваюсь ще встигнути в галерею. Дзвонить дружина, захоплено розповідає про знижки до восьмого березня в магазині побутової техніки, просить подивитися за пральною машиною. Виходжу біля «Фокстроту».
А на картини я обов'язково подивлюся , може зрозумію, чому не пробіг собака..
Студент заочник
Ярослав Тимчишин.
Это уже для тех, кому есть что сказать, но не получается. Вот вышел человек, достал аппарат, посмотрел, ахнул от собственных чувств, нажал, проявил, напечатал и… "Фе" и даже "бе"... Мертво, скучно, вяло… И противно это кому-то показывать. Что делать? Совет номер один: засуньте всех Дыко и иже с ними, и труды о фотоискусстве подальше в одно место и шуруйте в музей изобразительного искусства. И там с выпученными глазами и мозгами как губка впитывайте живописцев со всеми их композициями, светом, фактурами, цветом и т.д. До просветления. А потом, когда живописцы вас достанут, пошлите и их подальше, и по дороге домой смотрите на пьянки, на окружающую мерзость их глазами, их светом и цветом. Это надо делать три раза в неделю с утра по два часа, постепенно снижая дозу. И подражайте им при съемке. Похоже не получится, но практика даст о себе знать. Для авторитетности сошлюсь на Брессона, Буллока, Виткина, Адамса, которые таким образом учились вовремя нажимать кнопку.
Урок 2
Практичне виконання
Почалися проблеми з докладним виконанням настанов.
Дика в мене нема. Зате знайшов в себе радянські книжки по кольорових фотофільтрах та «Поетику фотографии».От і все. Засовувати поетику поки що не стану. Штука вона безсумнівно надто соцромантично солодка але пробує дати хоч якесь пояснення і оправдання моїм нездоровим схильностям. І крім того, там теж підіймають питання теми другого уроку. Піду в картинну галерею.
Виходжу на вулицю. Початок березня. Чистий сніг і чисте небо. Між ними вже весняно сильне сонце. Сніг і небо ведуть жорстокі бої за право бути. Все світиться, пульсує. Відбиває, поглинає, заломлює, пережовує і перероджує світло. Контрастно і гостро. Мені добре на цій війні. В неї народиться весна. В торбі будиться Олька.
-(Візьми мене)
-(Ні кохана, наразі - целібат, ми йдемо насичувати всі наявні органи відчуттів прекрасними та витонченими породженнями умів геніальних майстрів мистецтва. Після того, кажуть, нам стане краще)
-(Для чого? Ти дурний чи осліп? в такий гарний день пертися дихати пилюкою безлюдних зал, затхлими олійними запахами дзеркал чужих свідомостей ((і з чого ти взагалі взяв що вони геніальні?)) Я тебе знаю, ти більше будеш дивитися на бабульку, що сторожить тих величезних монстрів невідомо від кого,будеш тільки вдавати, що розглядаєш картини, а сам думатимеш про неї. Чому вона тут. Чи їй не страшно ((як на складі манекенів або в природничому музеї)) серед тих розмазаних та застиглих згустків фекалій чужих енергій. Вона тут і сторож і ув’язнений. Пильнує від вимащених чіпсами і колою липких пальців шкільних екскурсій те що хтось колись назвав гарним і цінним. А якщо цей хтосьо помилявся, чи, що гірше, мав у тому свої корисливі інтереси. І навіть якщо воно добре і гарне для всього людства, для всіх минулих і прийдешніх поколінь, чи буде воно добрим і гарним для тебе?
А може вона нащадок старовинного роду, людей які жили тут століттями, єдиний живий спадкоємець колекції вподобань своїх знатних пращурів, щаслива власниця безцінного посагу. Береже його цнотливо до останнього подиху, до безшумного приходу свого лагідного чорного лицаря в довгому плащі з каптуром і косою замість меча.)
-(Тебе заносить, заспокійся. Утримання піде нам на користь)
-(Підеш до своїх картин, коли не буде світла. І взагалі, я ревную)
Коли я вже майже підходжу до зупинки, помічаю криваві сліди що перетинають напрям мого руху. Вони багряно гарячі і свіжі на сліпучо холодному. Зупиняюся. Перша думка, що якийсь собака поранив собі лапу, але ні, ця кров падала, вона не розтоптана. Проводжу поглядом лінії червоних точок. Повертаю направо. (чому на право? - судячи з форми плям те що я бачу почалося там) Дивно,але мене не цікавить що відбувається зараз з плямозалишачем. Я хочу побачити фільм з початку. Хочу прийти на місце де все почалося. Це мабуть в мене такий спосіб зрозуміння світу - взнати з чого почалося, щоб зрозуміти причини існування існуючого. Дорога проходить повз газзавод ( ні, там не роблять газу), заправку, далі починаються гаражі. Підвівши погляд бачу жіночку, що йде попереду, рухаємося ми з нею в одному керунку. Я розумію що це не так, але складається враження, що кров на снігу залишає вона. Це зовсім нелогічно, але в дану секунду це саме так. /Взагалі логіка - це велотренажер - крути педалі хоч весь день, а з місця не зрушиш/
(Зараз!!!) - Олька аж сіпається в нетрях моєї торби. Здаюся. Похапцем витягую її, швидше через звичку ніж з потреби приставляю видошукач до ока, тисну спуск. Пластмасово дзвінко лунає затвор, в мені теж спрацьовує мій внутрішній, на правому плечі коротким безтурботно задоволеним смішком озивається ангелочок. Все. Ховаю апарат назад. Ловлю себе на думці, що не знаю чи зняв кришку з об’єктива. Але ні - коли все відбувається саме так, в такій послідовності, я знаю - все склалося, помилок не буває. Плювати, що до цього кадру байдуже всьому людству, всім минулим і прийдешнім поколінням. Все склалося. Для мене. Тільки для мене. Добре.
Жіночка повертає вправо, я ж далі слідкую за слідом. Переходжу дорогу і опиняюся в невеликому гайку. Дорога притискає його до самого краю урвища. Звідси шикарний вид на спальні райони мого міста. Посеред дерев насипано невеликий пагорб, проткнутий металевим хрестом. Хрест заквітчаний пластиковим вінком. Біля підніжжя фігура Матері Божої, дбайливо накрита прозорим дашком і обнесена металевою огорожею.
Між арматурні прути, з яких виготовлено паркан, приварено слово «Свобода».
Спокон віків тут одні добрі люди вбивали інших добрих людей. Звільняли один одного. Від кого чи від чого?Спочатку на цій височині було язичеське капище, де приносили людські жертви кровожерливим богам, потім звідси турки нападали на місто, потім німці влаштували тут концтабір. Між чоловічим та жіночим бараками розміщалася камера смерті. Одна для всіх. Жодної гендерної нерівності. Перед цим порталом свободи людські істоти втрачали статеві ознаки. А поруч зручно розміщалися офіси,склади, будиночки есесівців, магазини, конюшні та казино. В сорок другому німці тут розстрілювали українців, членів ОУН, урядовців, арештованих після проголошення Української держави. Жертви різних часів та епох, жертви різних вір, релігій та ідей стоять тут пліч-опліч із своїми катами і вбивцями, вже не вороги , а партнери по виконанню спільної місії. На краю прірви, стоячи вічно разом на одному вівтарі, вони напружено вдивляються за горизонт у вічному очікуванні її звершення.
А трохи згодом вже нова влада перепрофілювала добротний німецький об’єкт під зону. Зверху можна спостерігати за її розміреним життям. Ще далі знаходиться стрілецький стенд. Там завзято вчаться попадати в глиняні тарілочки, мабуть тренуються на випадок атаки НЛО. Вночі сюди приїжджають авто, в яких одні добрі люди, в незручних позах, пробують зачати інших добрих людей, для продовження виконання місії.
На галявинці багато кривавих плям. Вони сюди пасують. Та вся історія виявляється значно банальнішою - ось палка , теж запацькана кров’ю. Якийсь собака, занадто захопився грою з апортом і прокусив собі язика. Господар взяв пса на поводок вони поспішили додому. Мені потрібно сфотографувати тут собаку. Не ту, з прокушеним язиком, а великого чорного приблудного пса, що пробігає повз хрест по заквітчаному червоним снігу. Ось і стежина, якою ходять місцеві собаки. Залишилося лиш дочекатися свого об’єкту. Закурюю. Я впевнений, що невдовзі пробіжить мій пес. Стояти на місці холодно. Стрибати на місці, у такому місці безглуздо. Мерзну. Знов курю. Роздратування разом з холодом наповнює мене. Мені вже не важливо, щоб пес був великим і чорним. Дайте мені будь-якого. Хоч би маленького і рудого. Нема жодного. Олька з мене сміється. Ще не втрачаю надії. Поки нема пса хочу сфотографувати хрест, фігуру Божої Матері і палку- причину моєї появи тут. Все разом в кадр не лізе. Фотографую палку із слідами крові і на цей же кадр експоную пагорб та постамент під ним. Внутрішній затвор заклинило. Ангелок на плечі мовчить. (Це в сто крат гірше ніж «фе» і «бе» разом взяті.) Перемотую кадр. Помічаю свою тінь поруч з багровими краплями на снігу. Фотографую. Дивлюся на годинник. Пройшло майже дві години як я тут. Пальців рук і ніг вже не відчуваю. Мабуть не треба мені тої собаки. Мені зле. Треба йти.
Повертаюсь на зупинку, сідаю в маршрутку. Сподіваюсь ще встигнути в галерею. Дзвонить дружина, захоплено розповідає про знижки до восьмого березня в магазині побутової техніки, просить подивитися за пральною машиною. Виходжу біля «Фокстроту».
А на картини я обов'язково подивлюся , може зрозумію, чому не пробіг собака..
Студент заочник
Ярослав Тимчишин.