уроки фотографії з Текілою
Недавно попалися на очі 15 уроків фотографії Андрія Текіли. Перечитав. І вирішив, що якщо хтось має бажання мене віртуально вчити фотографії, то чому б ї ні? Вирішив докладно виконувати настанови вчителя і записувати їх.
Для зручності буду викладат текст уроку , а потім письмову домашню роботу.
Урок 1. Начнём
Прежде чем очередной раз брать в руки фотоаппарат, подойди к зеркалу и, заглянув в глаза тому, кто там, спроси: "А что, тебе есть, что нового сказать миру?" Если есть, то это начало проблем. Если нет, то это очень хорошо, так как вокруг роятся бабочки и цветут цветочки, за горизонтом встает и закатывается солнышко, и на утренних листочках висят красивые капельки росы.
Если есть что сказать, то прежде чем это сделать, погладь свою фотокамеру, как любимую (ого) женщину (мужчину), и поцелуй её в крышку или куда смогут дотянуться губы. Прошепчи ей что приятное, интимное, о любви, конечно. Но не обязательно.
И скажи громко то, что хочется сказать миру, сначала самому себе, глядя в глаза. И, если не стошнит, говори миру, но помни, что мир может стошнить прямо на тебя. Теперь нежно приготовь камеру к съемке. Но главное, к съемке надо приготовить свои прекрасные мозги. Ведь не секрет, что снимаем мы мозгами. Каждая сделанная вами фотография, это отпечаток ваших мозгов. Кто-то будет смотреть на эти изображения и замечательно мечтать иметь такие же мозги как у вас, а другие посмеются, прикрываясь ладошкой. А некоторые не будут прятать свой рот. И вы увидете сложный оскал недовольства и ненависти. Зритель он людоед по натуре. Так сложилось. Может отложить камеру?
Автор: Андрей Текила
Урок 1
Практичне виконання
Підійшов зранку до дзеркала. Подивився. Через декілька секунд зрозумів, що завжди розглядаю своє обличчя, шкіру, волосся, навіть розглядаю очі, але ніколи в них не дивлюся. Може боюся там щось побачити? Може просто ліньки, чи ніколи? Ні, таки боюся. Боюся не побачити там нічого. Збираю волю в кулак і довго дивлюся в дві темні дірки. Згадую історію п'яного (здається) художника що розповідав про діру з якої все впало з одної сторони і вивалилося з іншої (це мабуть процес перманентний). Таки так. Правильно боявся - нічого звітам не випадає і нічого там нема. Мені нема що сказати, крім того що мені нема що сказати. Сумно - це факт. Встидно? Не знаю. (- Сьогодні моя донька запитала - який у мене девіз , ну тіпа пажизні- я сказав, що не знаю- а потім подумав, «не знаю», це мабуть і є мій девіз -).Початкове почуття провини за свою індиферентність міняється легким обуренням - а чому я повинен щось говорити світові? Ні. Таки повинен. Він (світ) мене носить, світить та гріє мене сонечком, розвішує такі гарні крапельки роси, а ще промочує мене дощем, морозить холодним вітром і випробовує різними ситуаціями. Він пильно мене любить, спостерігає за мною, занотовує кожен мій подих, а я (скотинка) такий байдужий. Це не правильно, це не справедливо. Чого він хоче від мене? Може хоче щоб я його зрозумів, зрозумів і полюбив? Дає щомиті триліони підказок, пхає під самий ніс купу знаків ,веде мене за руку, тягне насильно, а я , як в тому анекдоті - «Тато, де море?». Але я його і так люблю, чесно люблю ( чи можна направду любити і зовсім не розуміти). Найлегше погодитися. Найлегше любити не розуміючи, щиро, чесно, всім серцем, (як собака господаря) проте ліниво і бездіяльно. Певно я йому таки винен бодай спробувати зрозуміти. А як середньо - статистичний гуманоїд пробує зрозуміти якесь явище? Систематизувати прояви чи симптоми даного явища, вивчити їх, відкинути ті що суперечать його очікуванням( залишивши з них краплину винятків які гіпотетичне правило підтверджують), згрупувати ті що очікуванням відповідають, і послинивши пальця ткнути в небо. Сталося, громадяни, - істина ось. Беріть - по рублю кучка .Гуртовим покупцям - знижки. А також святкові розпродажі. А який ми маєм чудовий прилад для фіксації та подальшої систематизації ? Правильно - хвотогапарат.
Отож вперед - до розуміння світу. От коли я його зрозумію, може зможу йому щось сказати?
Річ у тім, чи стаю я таким чином фотографом чи фіксатором-обліковцем? Ні тим ні іншим. З камерою в руках я стаю універсальним вбивцею часу/простору/емоцій. Я вбиваю світ лагідно/тихо/безкровно, кавальцюю все однаково зваженими шматками. Можу вбивати тварин і людей ( навчився робити це зблизька, дивлячись їм просто в очі),по одному або відразу натовпами, можу вбивати нескінченість простору, морські світанки і міські сутінки, навіть можу вбивати те що вже мертве. Втоплюю світ в желатин як жуків в смолу бурштину, проколюю його голками як метеликів, заливаю формальдегідом, муміфікую свої жертви. Негативи. Інша сторона дірки. Без звуку і запаху. Два в одному - жертви і свідки моїх злочинів. З них можна робити позитиви. Таксикодермічні вироби, воскові ляльки, посмертні гіпсові маски, які не передають і міліарної долі того, що я так немічно але вперто пробуєм зрозуміти. Ті колеги які вміють вбивати талановито, вміло і на часі та добре виправляти шкірки стають відомими. Їх продукцію возять по музеях і продають на аукціонах, вони породжують культи і фанклуби, засновують школи, про авторів пишуть книжки і створюють наукові інститути з дослідження їх свідомості і підсвідомості. Я так не вмію/не можу. Скривив би душею, якби сказав, що не хочу. Розумію що ніхто мене такому не навчить (кожного можна навчити додавати і віднімати, але одиниці стануть математиками). Тим не менше тупо продовжую серію мордерств. Мені все мало і мало. Тепер вже і сам вмираю з кожним кадром, але зупинитися не можу. А Ви кажете відкласти фотоапарат.
Беру торбу. Там Холька , старий механічний Кенон, і плівочна мильничка. Цілуватися не будемо - обмежимося скупими пестощами і перевіркою технічного стану. Зараз в мене роман з Олькою. Вона чорна, витончено кантувата, невагома і сама щира із всіх камер які я тримав в руках. Вона не заморочує мене дурними безперестанними питаннями експозицій - фокусів - кадрувань, вертикалей чи горизонталей, я кохаюся з нею без товстого шару механічних та електронних презервативів, прелюдія в нас довга але приємна, як кожен поворот чорного великого круга перетяжки плівки, кінчаємо ми завжди разом - несподівано але чітко. Вона дозволяє мені робити все що я захочу - мультики, перекадровки, розтяжки. Вона дешева дівчина з китайського села, але любить дорогу плівку. Вона, як і я не може без світла. Я люблю всіх наших дітей. Вона - моя ідеальна зброя.
Студент заочник
Ярослав Тимчишин.
Для зручності буду викладат текст уроку , а потім письмову домашню роботу.
Урок 1. Начнём
Прежде чем очередной раз брать в руки фотоаппарат, подойди к зеркалу и, заглянув в глаза тому, кто там, спроси: "А что, тебе есть, что нового сказать миру?" Если есть, то это начало проблем. Если нет, то это очень хорошо, так как вокруг роятся бабочки и цветут цветочки, за горизонтом встает и закатывается солнышко, и на утренних листочках висят красивые капельки росы.
Если есть что сказать, то прежде чем это сделать, погладь свою фотокамеру, как любимую (ого) женщину (мужчину), и поцелуй её в крышку или куда смогут дотянуться губы. Прошепчи ей что приятное, интимное, о любви, конечно. Но не обязательно.
И скажи громко то, что хочется сказать миру, сначала самому себе, глядя в глаза. И, если не стошнит, говори миру, но помни, что мир может стошнить прямо на тебя. Теперь нежно приготовь камеру к съемке. Но главное, к съемке надо приготовить свои прекрасные мозги. Ведь не секрет, что снимаем мы мозгами. Каждая сделанная вами фотография, это отпечаток ваших мозгов. Кто-то будет смотреть на эти изображения и замечательно мечтать иметь такие же мозги как у вас, а другие посмеются, прикрываясь ладошкой. А некоторые не будут прятать свой рот. И вы увидете сложный оскал недовольства и ненависти. Зритель он людоед по натуре. Так сложилось. Может отложить камеру?
Автор: Андрей Текила
Урок 1
Практичне виконання
Підійшов зранку до дзеркала. Подивився. Через декілька секунд зрозумів, що завжди розглядаю своє обличчя, шкіру, волосся, навіть розглядаю очі, але ніколи в них не дивлюся. Може боюся там щось побачити? Може просто ліньки, чи ніколи? Ні, таки боюся. Боюся не побачити там нічого. Збираю волю в кулак і довго дивлюся в дві темні дірки. Згадую історію п'яного (здається) художника що розповідав про діру з якої все впало з одної сторони і вивалилося з іншої (це мабуть процес перманентний). Таки так. Правильно боявся - нічого звітам не випадає і нічого там нема. Мені нема що сказати, крім того що мені нема що сказати. Сумно - це факт. Встидно? Не знаю. (- Сьогодні моя донька запитала - який у мене девіз , ну тіпа пажизні- я сказав, що не знаю- а потім подумав, «не знаю», це мабуть і є мій девіз -).Початкове почуття провини за свою індиферентність міняється легким обуренням - а чому я повинен щось говорити світові? Ні. Таки повинен. Він (світ) мене носить, світить та гріє мене сонечком, розвішує такі гарні крапельки роси, а ще промочує мене дощем, морозить холодним вітром і випробовує різними ситуаціями. Він пильно мене любить, спостерігає за мною, занотовує кожен мій подих, а я (скотинка) такий байдужий. Це не правильно, це не справедливо. Чого він хоче від мене? Може хоче щоб я його зрозумів, зрозумів і полюбив? Дає щомиті триліони підказок, пхає під самий ніс купу знаків ,веде мене за руку, тягне насильно, а я , як в тому анекдоті - «Тато, де море?». Але я його і так люблю, чесно люблю ( чи можна направду любити і зовсім не розуміти). Найлегше погодитися. Найлегше любити не розуміючи, щиро, чесно, всім серцем, (як собака господаря) проте ліниво і бездіяльно. Певно я йому таки винен бодай спробувати зрозуміти. А як середньо - статистичний гуманоїд пробує зрозуміти якесь явище? Систематизувати прояви чи симптоми даного явища, вивчити їх, відкинути ті що суперечать його очікуванням( залишивши з них краплину винятків які гіпотетичне правило підтверджують), згрупувати ті що очікуванням відповідають, і послинивши пальця ткнути в небо. Сталося, громадяни, - істина ось. Беріть - по рублю кучка .Гуртовим покупцям - знижки. А також святкові розпродажі. А який ми маєм чудовий прилад для фіксації та подальшої систематизації ? Правильно - хвотогапарат.
Отож вперед - до розуміння світу. От коли я його зрозумію, може зможу йому щось сказати?
Річ у тім, чи стаю я таким чином фотографом чи фіксатором-обліковцем? Ні тим ні іншим. З камерою в руках я стаю універсальним вбивцею часу/простору/емоцій. Я вбиваю світ лагідно/тихо/безкровно, кавальцюю все однаково зваженими шматками. Можу вбивати тварин і людей ( навчився робити це зблизька, дивлячись їм просто в очі),по одному або відразу натовпами, можу вбивати нескінченість простору, морські світанки і міські сутінки, навіть можу вбивати те що вже мертве. Втоплюю світ в желатин як жуків в смолу бурштину, проколюю його голками як метеликів, заливаю формальдегідом, муміфікую свої жертви. Негативи. Інша сторона дірки. Без звуку і запаху. Два в одному - жертви і свідки моїх злочинів. З них можна робити позитиви. Таксикодермічні вироби, воскові ляльки, посмертні гіпсові маски, які не передають і міліарної долі того, що я так немічно але вперто пробуєм зрозуміти. Ті колеги які вміють вбивати талановито, вміло і на часі та добре виправляти шкірки стають відомими. Їх продукцію возять по музеях і продають на аукціонах, вони породжують культи і фанклуби, засновують школи, про авторів пишуть книжки і створюють наукові інститути з дослідження їх свідомості і підсвідомості. Я так не вмію/не можу. Скривив би душею, якби сказав, що не хочу. Розумію що ніхто мене такому не навчить (кожного можна навчити додавати і віднімати, але одиниці стануть математиками). Тим не менше тупо продовжую серію мордерств. Мені все мало і мало. Тепер вже і сам вмираю з кожним кадром, але зупинитися не можу. А Ви кажете відкласти фотоапарат.
Беру торбу. Там Холька , старий механічний Кенон, і плівочна мильничка. Цілуватися не будемо - обмежимося скупими пестощами і перевіркою технічного стану. Зараз в мене роман з Олькою. Вона чорна, витончено кантувата, невагома і сама щира із всіх камер які я тримав в руках. Вона не заморочує мене дурними безперестанними питаннями експозицій - фокусів - кадрувань, вертикалей чи горизонталей, я кохаюся з нею без товстого шару механічних та електронних презервативів, прелюдія в нас довга але приємна, як кожен поворот чорного великого круга перетяжки плівки, кінчаємо ми завжди разом - несподівано але чітко. Вона дозволяє мені робити все що я захочу - мультики, перекадровки, розтяжки. Вона дешева дівчина з китайського села, але любить дорогу плівку. Вона, як і я не може без світла. Я люблю всіх наших дітей. Вона - моя ідеальна зброя.
Студент заочник
Ярослав Тимчишин.