про тони та пів тони)

[y_nick]

якось так складається, що в дитинстві ми(принаймі я точно)сприймаємо все наївно, тобто якщо зло то зло, чітке, страшне, зле в кінці кінців, якщо добро - то абсолютно позитивне, світле, тепле, ну і так зі всім.виходить, що ми бачимо лише основні тони,верхівку айзбергу,ми безпосередні та щирі,ми не задумуємося над нюансами, над тим, що чорне може абсолютно спокійно бути білим.не можна ж бути малим , а потім раптом по отриманні паспорту перетворитись на старшого дядька в окулярах і з портфелем.то я так колись малим мислив)))власне, я про що. . .а про те, що малим якось дуже просто без зайвих роздумів виходить розприділяти все на дві великі купки: добре та зле.ну, якби ж то))жити в такому випадку було б досить просто, хоча напевно і нецікаво.а світ , виявляється повний півтонів, як красивих так і бридких, і важко знайти оцю дитячу безпосередність.часом здається, що це взагалі міф.
от якби мати окуляри,які б позбавляли від цієї ілюзорності,напевно вони були б чорно-білими))от одягаєш - і бачиш,що в яку купку кидати,що біле, а що насправді чорне.смішно)а що найсмішніше - всеодно закрадеться якась сірість, і тоді та ж сама дилема))
складно сказати, напевно це палиця з обома кінцями, але часом ця дволикість, половинчастість, нещирість - всі ці півтони так дістають.може то мій власний трабл, і полягає він в тому, що я ніколи не стану цим дорослим дядьком в окулярах, а так і помру малим(як курт кобейн в 27 чи навпаки сивим десь в 70)) і напевно тому мені малому ці півтони так допікають.
отаке от наболіле, взяв і написав.)