Виклик сарматизму
Этот пост можно прочитать на русском языке
Третій пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
Другий див. Козацька Русь
У 20-30-х роках XVII ст. козацтво стало важливим чинником у військовій політиці Речі Посполитої. Козацькі шаблі не тільки охороняли православних єпископів від гніву польської влади, а й успішно захищали ту саму владу від турецької воєнної небезпеки, як це трапилось під Хотином 1621 року. Популярність козацтва та його воєнний потенціал сприяли спробам "інтелектуальної приватизації" та "націоналізації" козацтва з боку низки польських публіцистів. Засобом для потенційного включення козацтва до складу польської політичної нації в широкому розумінні цього слова, стала ідеологія сарматизму.
Ця ідеологія, що панувала в Польщі XVI-XVIII ст., ґрунтувалася на міфі про сарматське походження польського народу і слугувала базою для створення політичної моделі польської нації. Компонентами сарматизму були переконаність у перевазі польського державного устрою над усіма іншими системами правління, трактуванні "золотої вольності" як найвищої суспільної цінності та уявлення про Річ Посполиту як про оплот християнства в його боротьбі з мусульманською небезпекою.
Крім іншого, сарматська ідея виступала інтегрувальним чинником, що сприяв об'єднанню різних етнічних і мовних елементів у складі створеної Люблінською унією Речі Посполитої. В її рамках вона була покликана дати зрівняній у політичних правах, але неоднорідній за етнічною та конфесійною ознакою польській, литовській і руській шляхті відчуття приналежності до єдиної сім'ї.
У творчості польського публіциста і "співака" Сарматії Шимона Старовольського чітко простежуються спроби представити руську і литовську шляхту частиною польсько-сарматського народу і включити в цю національну модель українське козацтво. У його книзі "Eques Polonus", опублікованій 1628 року, окремий розділ присвячений запорізькому козацтву. В іншій праці, "Sarmatiae bellatores" ("Сарматські воїни"), що побачила світ 1631 року, до своєрідного іконостасу польського сарматизму поряд із багатьма польськими королями було також внесено київського князя Володимира Великого, князя Михаїла Глинського, князів Острозьких і деяких інших представників русинських князівських родів. Але найбільше здивування з сучасної точки зору може викликати занесення до списку приблизно зі 130 "сарматських воїнів" деяких ватажків українського козацтва, зокрема Остафія Дашковича та Петра Конашевича-Сагайдачного, яких Старовольський вважав людьми низького походження.
Ніби виправдовуючись за включення до книжки біографій людей незнатного або сумнівного шляхетського походження, Старовольський пише: "Слід оцінювати людську шляхетність не на підставі слави предків, а на підставі їхніх власних вчинків. Краще здобути славу вихідцю з простого люду, ніж заслужити презирство нащадкові зі шляхетського роду". В іншому місці він посилається на Сенеку для підтвердження своїх думок про те, що шляхетне походження не робить людину шляхетною, і зазначає, що дух є ознакою шляхетства. Про Конашевича-Сагайдачного Старовольський каже, що, незважаючи на незнатне походження, він мав "неабиякий" і "шляхетний" розум.
У цих нарисах про козацьких ватажків привертає увагу не стільки безапеляційне віднесення їх до людей низького походження (що далеко не факт), скільки готовність зарахувати людей саме з такими характеристиками - православних русинів незнатного походження - до пантеону польських героїв, до якого в книжці зараховані навіть не всі польські королі. Ставлення Старовольського до козацтва в його виданнях 1628-1631 рр. до певної міри віддзеркалювало атмосферу захоплення козацтвом у польському суспільстві в перші роки після Хотинської битви 1621 р., коли козаки Сагайдачного допомогли врятувати Річ Посполиту від неминучої поразки в конфлікті з Туреччиною.
Ситуація суттєво змінилася в 30-40 -х роках XVII ст., коли навіяні Хотином ідеї про інкорпорацію козацтва до складу польської нації через культурну "сарматизацію" та включення до "лицарського" стану швидко втрачали своїх прихильників. Еволюції суспільних настроїв сприяли нові козацькі повстання, посилення впливу Контрреформації в Речі Посполитій та зростання релігійної нетерпимості.
Уже після початку Хмельниччини Старовольський видав книжку "Prawy rycarz" ("Справжній лицар"), у якій він ділить усіх християнських лицарів на три категорії: справжніх (праведних), тобто католиків; єретиків, тобто протестантів; і схизматиків, тобто православних. Останніх він називає "відщепенцями" і "головними ворогами". Як видно, позаконфесійний лицар-сармат 20-30-х років XVII ст. виразно трансформується в моноконфесійного (католицького) лицаря-поляка, а характерний для раннього сарматизму погляд на Річ Посполиту як на оплот усього християнства трансформується в розуміння Польщі як оплоту католицизму. Православна Русь, таким чином, перетворюється на ворога цього "оплоту", потіснивши традиційного мусульманського суперника.
Конфесіоналізація образу "справжнього лицаря" ознаменувала різкий відхід від попередніх спроб трактувати козаків насамперед як християн-соратників. Цьому сприяла і зайнята козаками позиція захисту православ'я, яка ускладнювала будь-які спроби включення їх до складу нової моделі польської політичної нації. Набувши в другій половині XVII ст. релігійно-ексклюзивного характеру, сарматизм не зміг інкорпорувати козацтво до складу політичної нації Речі Посполитої, але серйозно вплинув на формування самосвідомості та ідентичності козацтва, становлення його системи цінностей, ідеалів, світогляду.
Ясно видиме уявлення про вплив сарматської ідеології та сарматських цінностей на формування образу козацтва в руському середовищі першої половини XVII ст. дають уже згадувані в попередньому розділі "Вірші" Касіяна Саковича. У них виразно відчувається присутність надзвичайно популярної ідеї "золотої вольності", що була "візитною карткою" шляхетського політичного мислення і сарматизму. Сакович представляє вольність як "найбільшу цінність між усіма" і пише:
Золотаа волность, так еи называют,
Доступити еи всѣ пилне ся старают.
Леч она не кождому может быти дана,
Толко тым, што боронят Ойчизны и пана.
Мензством еи рыцерѣ в войнах доступуют.
Не грошми, але крвю ся еи докупуют.
Головною категорією, якою автор "Віршів" визначає соціальний і морально-етичний статус Сагайдачного та козацького війська загалом, є категорія лицаря. Публікації передує малюнок герба Війська Запорозького, (примітивно трактований сьогодні як зображення козака з мушкетом), який пояснюється як зображення лицаря. Лицар, згідно з текстом "Віршів", є воїном, тим, хто зі зброєю в руках захищає свою вітчизну і свого монарха. Уявлення козаків як лицарів, що захищають вітчизну й короля, визначало їх як специфічний стан, хоч і не рівний шляхетському за своїм статусом, та все ж таки вищий за простий люд і міщанство; стан, що заслуговує на особливі права і свободи.
Однією з характерних рис "Віршів" є присутність сарматської ідеї християнського оплоту та виразна ідентифікація із загальнохристиянськими цінностями й орієнтирами, коли йдеться про війну з невірними. Водночас не варто забувати, що цей твір створено православним інтелектуалом під час гострої боротьби між новою православною ієрархією та уніатською церквою, підтримуваною королівською владою, а тому під відданістю Богові автор насамперед розумів відданість православній церкві. І хоча пізніше Старовольський обмежив застосування терміну "справжній лицар" виключно постаттю католицького воїна, але для православних авторів "справжнім" був, зрозуміло, православний лицар
Як свідчить текст "Віршів", сарматизм не став засобом полонізації козацької старшини, як це сталося з багатьма представниками руської шляхти, але велика кількість сарматських ідей, цінностей та уявлень стали складовими ідеалізованого образу українського козацтва.
Свідчення того, що й сама козацька старшина сприйняла багато чого з ідеологічного арсеналу сарматизму, дійшли до нас з іншого часу. Йдеться про твори козацьких авторів "мазепинського періоду": кінця XVII - початку XVIII ст.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/305874.html.
Третій пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
Другий див. Козацька Русь
У 20-30-х роках XVII ст. козацтво стало важливим чинником у військовій політиці Речі Посполитої. Козацькі шаблі не тільки охороняли православних єпископів від гніву польської влади, а й успішно захищали ту саму владу від турецької воєнної небезпеки, як це трапилось під Хотином 1621 року. Популярність козацтва та його воєнний потенціал сприяли спробам "інтелектуальної приватизації" та "націоналізації" козацтва з боку низки польських публіцистів. Засобом для потенційного включення козацтва до складу польської політичної нації в широкому розумінні цього слова, стала ідеологія сарматизму.
Ця ідеологія, що панувала в Польщі XVI-XVIII ст., ґрунтувалася на міфі про сарматське походження польського народу і слугувала базою для створення політичної моделі польської нації. Компонентами сарматизму були переконаність у перевазі польського державного устрою над усіма іншими системами правління, трактуванні "золотої вольності" як найвищої суспільної цінності та уявлення про Річ Посполиту як про оплот християнства в його боротьбі з мусульманською небезпекою.
Крім іншого, сарматська ідея виступала інтегрувальним чинником, що сприяв об'єднанню різних етнічних і мовних елементів у складі створеної Люблінською унією Речі Посполитої. В її рамках вона була покликана дати зрівняній у політичних правах, але неоднорідній за етнічною та конфесійною ознакою польській, литовській і руській шляхті відчуття приналежності до єдиної сім'ї.
У творчості польського публіциста і "співака" Сарматії Шимона Старовольського чітко простежуються спроби представити руську і литовську шляхту частиною польсько-сарматського народу і включити в цю національну модель українське козацтво. У його книзі "Eques Polonus", опублікованій 1628 року, окремий розділ присвячений запорізькому козацтву. В іншій праці, "Sarmatiae bellatores" ("Сарматські воїни"), що побачила світ 1631 року, до своєрідного іконостасу польського сарматизму поряд із багатьма польськими королями було також внесено київського князя Володимира Великого, князя Михаїла Глинського, князів Острозьких і деяких інших представників русинських князівських родів. Але найбільше здивування з сучасної точки зору може викликати занесення до списку приблизно зі 130 "сарматських воїнів" деяких ватажків українського козацтва, зокрема Остафія Дашковича та Петра Конашевича-Сагайдачного, яких Старовольський вважав людьми низького походження.
Ніби виправдовуючись за включення до книжки біографій людей незнатного або сумнівного шляхетського походження, Старовольський пише: "Слід оцінювати людську шляхетність не на підставі слави предків, а на підставі їхніх власних вчинків. Краще здобути славу вихідцю з простого люду, ніж заслужити презирство нащадкові зі шляхетського роду". В іншому місці він посилається на Сенеку для підтвердження своїх думок про те, що шляхетне походження не робить людину шляхетною, і зазначає, що дух є ознакою шляхетства. Про Конашевича-Сагайдачного Старовольський каже, що, незважаючи на незнатне походження, він мав "неабиякий" і "шляхетний" розум.
У цих нарисах про козацьких ватажків привертає увагу не стільки безапеляційне віднесення їх до людей низького походження (що далеко не факт), скільки готовність зарахувати людей саме з такими характеристиками - православних русинів незнатного походження - до пантеону польських героїв, до якого в книжці зараховані навіть не всі польські королі. Ставлення Старовольського до козацтва в його виданнях 1628-1631 рр. до певної міри віддзеркалювало атмосферу захоплення козацтвом у польському суспільстві в перші роки після Хотинської битви 1621 р., коли козаки Сагайдачного допомогли врятувати Річ Посполиту від неминучої поразки в конфлікті з Туреччиною.
Ситуація суттєво змінилася в 30-40 -х роках XVII ст., коли навіяні Хотином ідеї про інкорпорацію козацтва до складу польської нації через культурну "сарматизацію" та включення до "лицарського" стану швидко втрачали своїх прихильників. Еволюції суспільних настроїв сприяли нові козацькі повстання, посилення впливу Контрреформації в Речі Посполитій та зростання релігійної нетерпимості.
Уже після початку Хмельниччини Старовольський видав книжку "Prawy rycarz" ("Справжній лицар"), у якій він ділить усіх християнських лицарів на три категорії: справжніх (праведних), тобто католиків; єретиків, тобто протестантів; і схизматиків, тобто православних. Останніх він називає "відщепенцями" і "головними ворогами". Як видно, позаконфесійний лицар-сармат 20-30-х років XVII ст. виразно трансформується в моноконфесійного (католицького) лицаря-поляка, а характерний для раннього сарматизму погляд на Річ Посполиту як на оплот усього християнства трансформується в розуміння Польщі як оплоту католицизму. Православна Русь, таким чином, перетворюється на ворога цього "оплоту", потіснивши традиційного мусульманського суперника.
Конфесіоналізація образу "справжнього лицаря" ознаменувала різкий відхід від попередніх спроб трактувати козаків насамперед як християн-соратників. Цьому сприяла і зайнята козаками позиція захисту православ'я, яка ускладнювала будь-які спроби включення їх до складу нової моделі польської політичної нації. Набувши в другій половині XVII ст. релігійно-ексклюзивного характеру, сарматизм не зміг інкорпорувати козацтво до складу політичної нації Речі Посполитої, але серйозно вплинув на формування самосвідомості та ідентичності козацтва, становлення його системи цінностей, ідеалів, світогляду.
Ясно видиме уявлення про вплив сарматської ідеології та сарматських цінностей на формування образу козацтва в руському середовищі першої половини XVII ст. дають уже згадувані в попередньому розділі "Вірші" Касіяна Саковича. У них виразно відчувається присутність надзвичайно популярної ідеї "золотої вольності", що була "візитною карткою" шляхетського політичного мислення і сарматизму. Сакович представляє вольність як "найбільшу цінність між усіма" і пише:
Золотаа волность, так еи называют,
Доступити еи всѣ пилне ся старают.
Леч она не кождому может быти дана,
Толко тым, што боронят Ойчизны и пана.
Мензством еи рыцерѣ в войнах доступуют.
Не грошми, але крвю ся еи докупуют.
Головною категорією, якою автор "Віршів" визначає соціальний і морально-етичний статус Сагайдачного та козацького війська загалом, є категорія лицаря. Публікації передує малюнок герба Війська Запорозького, (примітивно трактований сьогодні як зображення козака з мушкетом), який пояснюється як зображення лицаря. Лицар, згідно з текстом "Віршів", є воїном, тим, хто зі зброєю в руках захищає свою вітчизну і свого монарха. Уявлення козаків як лицарів, що захищають вітчизну й короля, визначало їх як специфічний стан, хоч і не рівний шляхетському за своїм статусом, та все ж таки вищий за простий люд і міщанство; стан, що заслуговує на особливі права і свободи.
Однією з характерних рис "Віршів" є присутність сарматської ідеї християнського оплоту та виразна ідентифікація із загальнохристиянськими цінностями й орієнтирами, коли йдеться про війну з невірними. Водночас не варто забувати, що цей твір створено православним інтелектуалом під час гострої боротьби між новою православною ієрархією та уніатською церквою, підтримуваною королівською владою, а тому під відданістю Богові автор насамперед розумів відданість православній церкві. І хоча пізніше Старовольський обмежив застосування терміну "справжній лицар" виключно постаттю католицького воїна, але для православних авторів "справжнім" був, зрозуміло, православний лицар
Як свідчить текст "Віршів", сарматизм не став засобом полонізації козацької старшини, як це сталося з багатьма представниками руської шляхти, але велика кількість сарматських ідей, цінностей та уявлень стали складовими ідеалізованого образу українського козацтва.
Свідчення того, що й сама козацька старшина сприйняла багато чого з ідеологічного арсеналу сарматизму, дійшли до нас з іншого часу. Йдеться про твори козацьких авторів "мазепинського періоду": кінця XVII - початку XVIII ст.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/305874.html.