Західне заперечення європейської ідентичності України та його наслідки
Этот пост можно прочитать на русском языке
Пропонований увазі постинг є коротким викладом ключових положень статті Миколи Рябчука - наукового керівника Інституту політичних і національних досліджень Академії наук України та викладача Варшавського університету - розміщеної на сайті Desk Russie під назвою "The Persistent Western Denial of Ukraine’s European Identity and its Consequences". Текст постингу частково є підредагованими цитатами зі статті, а частково - вільним викладом мною думок автора.
∗ ∗ ∗
Не секрет, що довгий час офіційна мова ЄС ретельно уникала формулювань, які вказували б на європейськість України, оскільки навіть натяк на це, на думку чиновників ЄС, міг, принаймні теоретично, передбачати право України на членство. І лише на початку березня 2022 року у підсумковому документі зустрічі лідерів ЄС у Версалі прозвучало: "Україна належить нашій європейській сім'ї".
Таке заперечення Заходом європейськості України йшло рука об руку із запереченням Росією існування України. У політичному плані ці два заперечення були оформлені по-різному і мали незрівнянно різні наслідки - суто інституційні в одному випадку, і військово-геноцидні в іншому. Однак обидва вони походили з одного й того самого джерела, яке можна визначити як "імперське знання" - система наративів, які розробляє будь-яка імперія про себе і свої колонії для зміцнення й узаконення своєї гегемонії. В обох випадках саме російське імперське знання лягло в основу як російського, так і західного погляду на Україну, хоча в останньому випадку воно, звісно, було доповнене деяким власним досвідом, ідеологічними та етичними обмеженнями.
Російське "заперечення України" має набагато глибше коріння і тісно пов'язане з тим, як було побудовано російську імперську ідентичність - шляхом привласнення української (і білоруської) історії, території та ідентичності; розміщенні України/Києва в самому центрі імперського міфу про походження. Незалежна Україна самим своїм існуванням підриває цю міфологію і кидає виклик основам російської імперської ідентичності, викликає в імперських росіян невпевненість і занепокоєння. Путін, який називає незалежну Україну "анти-Росією" і визначає її як "екзистенціальну загрозу" своїй країні, у певному сенсі має рацію - з відповідними застереженнями. Україна справді є "анти-Росією", оскільки її національна ідентичність несумісна з російською імперською ідентичністю. І це справді "екзистенціальна загроза" для Росії як імперії.
Західні країни, які некритично прийняли і нормалізували, починаючи з XVIII століття, російське імперське знання, значною мірою прийняли і "заперечення України" як його частину. На Заході поділяли це "знання" впродовж 1990-х років, а багато хто дотепер це робить, але їхнє "заперечення України" не було спричинене будь-якою невпевненістю і тривогою. Воно просто відображало російську міфологію, яка ідеально підходила до їхньої власної цинічної, так званої "реалістичної", політики щодо як Росії, так і України. Коли Радянський Союз розпався, вони прийняли незалежність України як доконаний факт, підкріплений юридичними нормами і процедурами, а не культурно-історичними аргументами (настільки дорогими, у збоченій формі, Путіну і його наближеним).
Українці можуть мати вагомі причини для антизахідних настроїв, оскільки впродовж усієї їхньої історії західні країни зраджували і нехтували ними, а не визнавали і підтримували. Але єдиною альтернативою була Росія, автократична держава-ізгой, яка прагнула або асимілювати українців, або фізично знищити їх. А тому в Україні розуміли, що в них немає вибору: прозахідна орієнтація є єдиною можливою умовою виживання перед обличчям сусіда, який перетворив "заперечення України" на імперське кредо.
Свого часу в ситуації подібної зневаги з боку західних країн і водночас "відсутності вибору" перебували і країни Центральної Європи. Сорок років тому відомий чеський письменник Мілан Кундера у своєму есе "Викрадення Заходу, або трагедія Центральної Європи" визначив це як "драму Заходу" - "тієї його частини, яка була викрадена, переміщена та піддана ідеологічному опрацюванню, але попри все вперто бореться із захистом своєї сутності, зі збереженням свого обличчя". Однак, як з гіркотою зауважив український філософ Володимир Єрмоленко, «ідея "вкраденого Заходу", можливо, й була визвольною для Центральної Європи, але для Європи, розташованої далі на схід, вона була катастрофічною. Замість того, щоб зруйнувати стіну між Сходом і Заходом, вона просто зрушила її далі на схід. Цю ідею слід було використати для боротьби з тоталітаризмом всюди, але замість цього локалізували його географічно на територіях колишнього СРСР, наклавши тим самим постійне "прокляття" на наші східноєвропейські землі...»
Сьогодні у своїх посланнях Заходу українці використовують усі наративи, які колись використовував Кундера. Вони підкреслюють свою "європейськість", культурну близькість та історичний взаємозв'язок. Вони створюють образ України як повну протилежність демонічній Росії і стверджують, що сьогодні це країна брехунів і вбивць, а не великих композиторів і письменників, як досі воліють вірити занадто багато довірливих жителів Заходу. І останнє, але не менш важливе: українці використовують ще один аргумент, який Кундера згадав лише одного разу, на самому початку свого есе, говорячи про останні слова угорського мовника під час Будапештського повстання 1956 року: "Ми помремо за Угорщину і для Європи".Здається, зараз головним українським посланням стала фраза: "Ми вмираємо за вашу безпеку, вашу свободу і ваші цінності. Ми вмираємо за міжнародний порядок, принципи і справедливість".
За всієї цієї риторичної подібності є і глибока різниця. Українці сьогодні можуть спиратися на аргументи, яких тоді не було в Кундери, оскільки в його епоху порядок ґрунтувався на Ялтинських угодах, підтверджених Гельсінськими угодами. За влучним зауваженням Пшемислава Чаплинського "Холодна війна була заснована на визнанні непорушності кордонів і, отже, непорушності наративів". Українці тепер можуть використовувати юридичні аргументи, які повністю на їхньому боці, а не на боці Москви. Культурні, історичні та навіть моральні аргументи (особливо в політиці) є суперечливими, тоді як письмові правила та угоди набагато зрозуміліші. Хоч би що Путін фантазував про "штучність" України та особливе право Росії на її знищення, є беззаперечний факт агресії проти суверенної держави, є грубе порушення Статуту ООН, двосторонніх і багатосторонніх документів, є очевидні воєнні злочини та дедалі очевидніший геноцид. Це не робить історичні, культурні та інші аргументи недоречними або зайвими, але неминуче відводить їм другорядну, допоміжну роль.
Справжня трагедія нової "Центральної Європи", що змістилася на схід, полягає в тому, що її визнали надто пізно і надто дорогою ціною. І рахунок ще не остаточний.
Пропонований увазі постинг є коротким викладом ключових положень статті Миколи Рябчука - наукового керівника Інституту політичних і національних досліджень Академії наук України та викладача Варшавського університету - розміщеної на сайті Desk Russie під назвою "The Persistent Western Denial of Ukraine’s European Identity and its Consequences". Текст постингу частково є підредагованими цитатами зі статті, а частково - вільним викладом мною думок автора.
∗ ∗ ∗
Не секрет, що довгий час офіційна мова ЄС ретельно уникала формулювань, які вказували б на європейськість України, оскільки навіть натяк на це, на думку чиновників ЄС, міг, принаймні теоретично, передбачати право України на членство. І лише на початку березня 2022 року у підсумковому документі зустрічі лідерів ЄС у Версалі прозвучало: "Україна належить нашій європейській сім'ї".
Таке заперечення Заходом європейськості України йшло рука об руку із запереченням Росією існування України. У політичному плані ці два заперечення були оформлені по-різному і мали незрівнянно різні наслідки - суто інституційні в одному випадку, і військово-геноцидні в іншому. Однак обидва вони походили з одного й того самого джерела, яке можна визначити як "імперське знання" - система наративів, які розробляє будь-яка імперія про себе і свої колонії для зміцнення й узаконення своєї гегемонії. В обох випадках саме російське імперське знання лягло в основу як російського, так і західного погляду на Україну, хоча в останньому випадку воно, звісно, було доповнене деяким власним досвідом, ідеологічними та етичними обмеженнями.
Російське "заперечення України" має набагато глибше коріння і тісно пов'язане з тим, як було побудовано російську імперську ідентичність - шляхом привласнення української (і білоруської) історії, території та ідентичності; розміщенні України/Києва в самому центрі імперського міфу про походження. Незалежна Україна самим своїм існуванням підриває цю міфологію і кидає виклик основам російської імперської ідентичності, викликає в імперських росіян невпевненість і занепокоєння. Путін, який називає незалежну Україну "анти-Росією" і визначає її як "екзистенціальну загрозу" своїй країні, у певному сенсі має рацію - з відповідними застереженнями. Україна справді є "анти-Росією", оскільки її національна ідентичність несумісна з російською імперською ідентичністю. І це справді "екзистенціальна загроза" для Росії як імперії.
Західні країни, які некритично прийняли і нормалізували, починаючи з XVIII століття, російське імперське знання, значною мірою прийняли і "заперечення України" як його частину. На Заході поділяли це "знання" впродовж 1990-х років, а багато хто дотепер це робить, але їхнє "заперечення України" не було спричинене будь-якою невпевненістю і тривогою. Воно просто відображало російську міфологію, яка ідеально підходила до їхньої власної цинічної, так званої "реалістичної", політики щодо як Росії, так і України. Коли Радянський Союз розпався, вони прийняли незалежність України як доконаний факт, підкріплений юридичними нормами і процедурами, а не культурно-історичними аргументами (настільки дорогими, у збоченій формі, Путіну і його наближеним).
Українці можуть мати вагомі причини для антизахідних настроїв, оскільки впродовж усієї їхньої історії західні країни зраджували і нехтували ними, а не визнавали і підтримували. Але єдиною альтернативою була Росія, автократична держава-ізгой, яка прагнула або асимілювати українців, або фізично знищити їх. А тому в Україні розуміли, що в них немає вибору: прозахідна орієнтація є єдиною можливою умовою виживання перед обличчям сусіда, який перетворив "заперечення України" на імперське кредо.
Свого часу в ситуації подібної зневаги з боку західних країн і водночас "відсутності вибору" перебували і країни Центральної Європи. Сорок років тому відомий чеський письменник Мілан Кундера у своєму есе "Викрадення Заходу, або трагедія Центральної Європи" визначив це як "драму Заходу" - "тієї його частини, яка була викрадена, переміщена та піддана ідеологічному опрацюванню, але попри все вперто бореться із захистом своєї сутності, зі збереженням свого обличчя". Однак, як з гіркотою зауважив український філософ Володимир Єрмоленко, «ідея "вкраденого Заходу", можливо, й була визвольною для Центральної Європи, але для Європи, розташованої далі на схід, вона була катастрофічною. Замість того, щоб зруйнувати стіну між Сходом і Заходом, вона просто зрушила її далі на схід. Цю ідею слід було використати для боротьби з тоталітаризмом всюди, але замість цього локалізували його географічно на територіях колишнього СРСР, наклавши тим самим постійне "прокляття" на наші східноєвропейські землі...»
Сьогодні у своїх посланнях Заходу українці використовують усі наративи, які колись використовував Кундера. Вони підкреслюють свою "європейськість", культурну близькість та історичний взаємозв'язок. Вони створюють образ України як повну протилежність демонічній Росії і стверджують, що сьогодні це країна брехунів і вбивць, а не великих композиторів і письменників, як досі воліють вірити занадто багато довірливих жителів Заходу. І останнє, але не менш важливе: українці використовують ще один аргумент, який Кундера згадав лише одного разу, на самому початку свого есе, говорячи про останні слова угорського мовника під час Будапештського повстання 1956 року: "Ми помремо за Угорщину і для Європи".Здається, зараз головним українським посланням стала фраза: "Ми вмираємо за вашу безпеку, вашу свободу і ваші цінності. Ми вмираємо за міжнародний порядок, принципи і справедливість".
За всієї цієї риторичної подібності є і глибока різниця. Українці сьогодні можуть спиратися на аргументи, яких тоді не було в Кундери, оскільки в його епоху порядок ґрунтувався на Ялтинських угодах, підтверджених Гельсінськими угодами. За влучним зауваженням Пшемислава Чаплинського "Холодна війна була заснована на визнанні непорушності кордонів і, отже, непорушності наративів". Українці тепер можуть використовувати юридичні аргументи, які повністю на їхньому боці, а не на боці Москви. Культурні, історичні та навіть моральні аргументи (особливо в політиці) є суперечливими, тоді як письмові правила та угоди набагато зрозуміліші. Хоч би що Путін фантазував про "штучність" України та особливе право Росії на її знищення, є беззаперечний факт агресії проти суверенної держави, є грубе порушення Статуту ООН, двосторонніх і багатосторонніх документів, є очевидні воєнні злочини та дедалі очевидніший геноцид. Це не робить історичні, культурні та інші аргументи недоречними або зайвими, але неминуче відводить їм другорядну, допоміжну роль.
Справжня трагедія нової "Центральної Європи", що змістилася на схід, полягає в тому, що її визнали надто пізно і надто дорогою ціною. І рахунок ще не остаточний.