Русь, Малоросія, Україна (частина ІІ)
Тринадцятий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Восьмий див. Чи було возз'єднання? (частина І)
Дев'ятий див. Чи було возз'єднання? (частина ІІ)
Деcятий див. Винахід Росії (частина І)
Одинадцятий див. Винахід Росії (частина ІІ)
Дванадцятий див. Русь, Малоросія, Україна (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Становлення України
Поділ країни по Дніпру призвів до вироблення нової моделі ідентичності. Її головним маркером став термін "Україна". Широкій західній громадськості ця назва та концепція, що стоїть за нею, була представлена у 1660 році публікацією "Опису України" Гійома де Боплана. Вона привернула до себе увагу, була перекладена на ряд європейських мов і протягом решти XVII та XVIII ст. багато разів перевидавалась.
Головні маркери бопланівської України - Дніпро, запорізькі козаки і кримські татари. Ширше розуміння французом України знайшло відображення на його картах, де показується Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське воєводства і, частково, Покуття. Таким чином, Боплан використовував термін "Україна" для позначення всіх воєводств Королівства Польського, які так чи інакше межували з незаселеними степовими територіями і становили степовий кордон Речі Посполитої. У цьому значенні термін "Україна" вживається в офіційних польських документах принаймні з 1580 року, коли в указі короля Стефана Баторія згадується про Руську, Київську, Волинську, Подільську та Брацлавську Україну.
Такими були історичні корені терміну "Україна", популяризованого в Західній Європі завдяки численним перевиданням і виданням книги та карт Боплана. У випадку Боплана він ґрунтувався переважно на знаннях і досвіді, набутих у 1630-х роках. Але реальність швидко змінювалась.
Фактором, що призвів до різкої зміни значення поняття "Україна", було повстання Хмельницького і становлення Війська Запорізького як окремої політичної одиниці. З терміну, що раніше застосовувався до степового прикордоння Королівства Польського, "Україна" перетворилася на назву козацької держави, яку використовували Хмельницький та його наступники. Більше того, за відносно короткий період (між 1649 і 1667 роками) територія, визначена Зборівською угодою та пов'язана з нею назва "Україна" перетворилися на центральний елемент козацької ідентичності та об'єкт абсолютної політичної лояльності. Ідея єдності Війська Запорозького по обидва береги Дніпра залишалася на порядку денному козацької політики аж до другої половини XVIII ст.
Головною відмінністю козацької України від руських (русинських) проектів до 1648 р. було те, що новий український проект в порівнянні зі своїми багато в чому віртуальними попередниками, був дуже реальним, підсиленим існуванням окремої держави, адміністративної структури та армії. Це породило нову українську ідентичність, але не скасували стару руську, сконструйовану православними публіцистами до 1648 року. На територіях, що перебували під польським контролем вона залишалася домінуючою. Ще в 1668 році Петро Дорошенко думав не лише про возз'єднання козацьких земель на обох берегах Дніпра, але й про поширення козацького контролю аж до Вісли, як за часів Богдана Хмельницького. У своїх переговорах з османами Дорошенко визначив західні кордони козацької держави в релігійному плані (наскільки сягала православна релігія) і східні кордони в соціальному плані (наскільки сягали козацькі поселення). Дорошенко усвідомлював єдність руського етнічного простору, навіть якщо йому бракувало сучасного словника для визначення кордонів нації.
Для освіченої еліти Гетьманщини "руський" продовжував слугувати основним етнокультурним маркером. Судячи з ряду джерел протягом XVII століття Україна постала у свідомості руської шляхти, яка звикла мислити локальними категоріями, як нова географічна одиниця на рівні з такими історичними регіонами, як Руське воєводство чи Волинь. Однак, на відміну від цих регіонів, вона включала в себе прикордонні землі низки воєводств. Ставлення до України як до окремого регіону відкривало можливість для розвитку місцевої лояльності та ідентичності, пов'язаної з нею, а створення окремої держави на цих українських землях допомогло перетворити цю можливість на реальність.
Малоросія
Від руської традиції козацька Україна успадкувала концепцію "руського народу", а також сильну прив'язаність до православ'я. Ці елементи відрізняли від поляків, але вони не могли служити тій самій меті щодо московитів, які також були православними. Звісно, їхнє православ'я не було тотожним київському, так само як і їхня московська ідентичність не була тотожною руській у Речі Посполитій, але нова ситуація створювала потенційні проблеми для проекту націєтворення на основі руського та православного принципів.
Вирішення проблем, з якими зіткнулася гуманістично освічена еліта Гетьманщини, було знайдено у використанні малоросійської термінології, розробленій київським духовенством у 1620-х роках. Використовуючи цю термінологію українські світські та духовні еліти могли артикулювати власну ідентичність по відношенню до Москви, уникаючи крайнощів "російського" дискурсу, який давав мало можливостей відрізнити русинів від московитів.
В свій час термін "Малоросія" в публічний дискурс було введено для того, щоб відрізняти Польсько-Литовську Русь і Київську митрополію від Москви та Московської митрополії (пізніше патріархату), які в цьому контексті називали Великою Росією або Великою Руссю. Ця церковно обґрунтована термінологія після 1654 року була прийнята московською стороною з такою готовністю, що короткий титул царя "государ всієї Русі" невдовзі був замінений на новий - "государ Великої і Малої Росії".
У той час як межі Великої Росії були чіткими і збігалися з кордонами Московії до 1654 року, кордони Малої Росії були відкритими для інтерпретації. Західні кордони Малої Русі по-різному розглядалися в козацькому Гетьманаті. Київський митрополит, який у відносинах з Москвою називав себе митрополитом Малоросійським, претендував на юрисдикцію над усіма руськими територіями Речі Посполитої. Московська влада вирішила розставити всі крапки над "і", не лише змінивши титул царя, включивши в нього згадку про нього як про князя Волині та Поділля, але й додавши "Білу Русь" або Білорусь до його короткого титулу, який тепер звучав як "государ Великої, Малої та Білої Русі". Усе це мало на меті приборкати амбіції Хмельницького та його послідовників і підкреслити, що Білорусь - тобто руські території у складі Великого князівства Литовського, завойовані царськими військами - не може претендувати на права, що мало Військо Запорізьке. Таким чином, у Москві фактично звели територію, що позначалася терміном "Малоросія", від Польсько-Литовської Русі та Київської митрополії до Війська Запорозького, так що в московському вжитку він означав те саме, що й козацький та польський термін "Україна".
Незважаючи на це, багатозначність терміну "Мала Росія" продовжувала переслідувати московських і козацьких політиків, а також православних ієрархів протягом наступних десятиліть. "Друга" Переяславська угода 1659 року між московськими боярами та гетьманом Юрієм Хмельницьким містить згадки про Малоросію, які свідчать про різне розуміння цього терміну. З одного боку, згадки про школи на "обох берегах Малої Росії" свідчать, що це був синонім терміну "Україна". Заборона козакам у Білорусі називати себе запорожцями вказувала на те, що Білорусь не була частиною Малоросії, де козаки, відомі московським книжникам як запорожці, мали особливі права та привілеї. З іншого боку, згадки про юрисдикційний статус малоросійського духовенства свідчать про старе значення цього терміну, який спочатку використовувався для визначення території Київської митрополії.
Поступово офіційна московська лінія на обмеження території Малоросії територією козацької держави вплинула і на козацькі документи - у листуванні з Москвою "Україна" була замінена на "Малу Росію", а "Московія" на "Велику Росію". В той же писарі перейняли цю практику лише у листуванні та договорах з московською владою, тоді як листи, надіслані адресатам за межами Московії, були вільні від цієї термінології. Хоча церковні еліти, вірні старій традиції, продовжували використовувати термін "Малоросія" у його первісному ширшому значенні, під впливом політичних подій з'явилася тенденція обмежувати не лише поняття Війська Запорозького та України, а й Малоросії межами Лівобережжя, що знаходилося під московським контролем. В той час, як козаки не бажали відмовлятися від концепції Малоросії та бачення України по обидві сторони Дніпра, у Москві, виходячи з дипломатичних міркувань у своїх відносинах з поляками, уникали називати Правобережжя "Малою Росією".
Поняття малоросійського народу/нації набуло широкої популярності, замінивши термін "руський народ". Але в той час як козацька сторона охоче використовувала термін "малоросійський народ", московська влада загалом уникала його у своїх документах, вважаючи за краще говорити про малоросійські міста або, як альтернативу, про мешканців Малоросії чи малоросійських міст. Проте концепція малоросійського народу була майже незамінною для проекту формування ідентичності - вона проводила межу між козацькими елітами та московитами, які чітко позиціонувалися поза межами малоросійської народу.
Одним із свідчень того, що окремий політичний устрій та особливий історичний досвід перетворювали населення Гетьманщини на особливу соціальну групу, відому в тогочасних джерелах як малоросійський народ, є поява стереотипного сприйняття цього народу. Одним із таких стереотипів, що просувався московською адміністрацією, був стереотип про еліти Гетьманщини як ненадійних союзників. Згідно зі стандартним московським дискурсом того часу, будь-хто, хто виступав проти Москви або повставав проти московських правителів, сприймався як зрадник і звинувачувався у порушенні присяги, яку він склав московському государеві. Для московських урядовців не мало значення, що конкретна людина могла ніколи не давати такої присяги, або що козаки розуміли вірність цареві як контракт, який може бути розірваний, якщо одна зі сторін порушить його умови.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/289655.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Восьмий див. Чи було возз'єднання? (частина І)
Дев'ятий див. Чи було возз'єднання? (частина ІІ)
Деcятий див. Винахід Росії (частина І)
Одинадцятий див. Винахід Росії (частина ІІ)
Дванадцятий див. Русь, Малоросія, Україна (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Становлення України
Поділ країни по Дніпру призвів до вироблення нової моделі ідентичності. Її головним маркером став термін "Україна". Широкій західній громадськості ця назва та концепція, що стоїть за нею, була представлена у 1660 році публікацією "Опису України" Гійома де Боплана. Вона привернула до себе увагу, була перекладена на ряд європейських мов і протягом решти XVII та XVIII ст. багато разів перевидавалась.
Головні маркери бопланівської України - Дніпро, запорізькі козаки і кримські татари. Ширше розуміння французом України знайшло відображення на його картах, де показується Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське воєводства і, частково, Покуття. Таким чином, Боплан використовував термін "Україна" для позначення всіх воєводств Королівства Польського, які так чи інакше межували з незаселеними степовими територіями і становили степовий кордон Речі Посполитої. У цьому значенні термін "Україна" вживається в офіційних польських документах принаймні з 1580 року, коли в указі короля Стефана Баторія згадується про Руську, Київську, Волинську, Подільську та Брацлавську Україну.
Такими були історичні корені терміну "Україна", популяризованого в Західній Європі завдяки численним перевиданням і виданням книги та карт Боплана. У випадку Боплана він ґрунтувався переважно на знаннях і досвіді, набутих у 1630-х роках. Але реальність швидко змінювалась.
Фактором, що призвів до різкої зміни значення поняття "Україна", було повстання Хмельницького і становлення Війська Запорізького як окремої політичної одиниці. З терміну, що раніше застосовувався до степового прикордоння Королівства Польського, "Україна" перетворилася на назву козацької держави, яку використовували Хмельницький та його наступники. Більше того, за відносно короткий період (між 1649 і 1667 роками) територія, визначена Зборівською угодою та пов'язана з нею назва "Україна" перетворилися на центральний елемент козацької ідентичності та об'єкт абсолютної політичної лояльності. Ідея єдності Війська Запорозького по обидва береги Дніпра залишалася на порядку денному козацької політики аж до другої половини XVIII ст.
Головною відмінністю козацької України від руських (русинських) проектів до 1648 р. було те, що новий український проект в порівнянні зі своїми багато в чому віртуальними попередниками, був дуже реальним, підсиленим існуванням окремої держави, адміністративної структури та армії. Це породило нову українську ідентичність, але не скасували стару руську, сконструйовану православними публіцистами до 1648 року. На територіях, що перебували під польським контролем вона залишалася домінуючою. Ще в 1668 році Петро Дорошенко думав не лише про возз'єднання козацьких земель на обох берегах Дніпра, але й про поширення козацького контролю аж до Вісли, як за часів Богдана Хмельницького. У своїх переговорах з османами Дорошенко визначив західні кордони козацької держави в релігійному плані (наскільки сягала православна релігія) і східні кордони в соціальному плані (наскільки сягали козацькі поселення). Дорошенко усвідомлював єдність руського етнічного простору, навіть якщо йому бракувало сучасного словника для визначення кордонів нації.
Для освіченої еліти Гетьманщини "руський" продовжував слугувати основним етнокультурним маркером. Судячи з ряду джерел протягом XVII століття Україна постала у свідомості руської шляхти, яка звикла мислити локальними категоріями, як нова географічна одиниця на рівні з такими історичними регіонами, як Руське воєводство чи Волинь. Однак, на відміну від цих регіонів, вона включала в себе прикордонні землі низки воєводств. Ставлення до України як до окремого регіону відкривало можливість для розвитку місцевої лояльності та ідентичності, пов'язаної з нею, а створення окремої держави на цих українських землях допомогло перетворити цю можливість на реальність.
Малоросія
Від руської традиції козацька Україна успадкувала концепцію "руського народу", а також сильну прив'язаність до православ'я. Ці елементи відрізняли від поляків, але вони не могли служити тій самій меті щодо московитів, які також були православними. Звісно, їхнє православ'я не було тотожним київському, так само як і їхня московська ідентичність не була тотожною руській у Речі Посполитій, але нова ситуація створювала потенційні проблеми для проекту націєтворення на основі руського та православного принципів.
Вирішення проблем, з якими зіткнулася гуманістично освічена еліта Гетьманщини, було знайдено у використанні малоросійської термінології, розробленій київським духовенством у 1620-х роках. Використовуючи цю термінологію українські світські та духовні еліти могли артикулювати власну ідентичність по відношенню до Москви, уникаючи крайнощів "російського" дискурсу, який давав мало можливостей відрізнити русинів від московитів.
В свій час термін "Малоросія" в публічний дискурс було введено для того, щоб відрізняти Польсько-Литовську Русь і Київську митрополію від Москви та Московської митрополії (пізніше патріархату), які в цьому контексті називали Великою Росією або Великою Руссю. Ця церковно обґрунтована термінологія після 1654 року була прийнята московською стороною з такою готовністю, що короткий титул царя "государ всієї Русі" невдовзі був замінений на новий - "государ Великої і Малої Росії".
У той час як межі Великої Росії були чіткими і збігалися з кордонами Московії до 1654 року, кордони Малої Росії були відкритими для інтерпретації. Західні кордони Малої Русі по-різному розглядалися в козацькому Гетьманаті. Київський митрополит, який у відносинах з Москвою називав себе митрополитом Малоросійським, претендував на юрисдикцію над усіма руськими територіями Речі Посполитої. Московська влада вирішила розставити всі крапки над "і", не лише змінивши титул царя, включивши в нього згадку про нього як про князя Волині та Поділля, але й додавши "Білу Русь" або Білорусь до його короткого титулу, який тепер звучав як "государ Великої, Малої та Білої Русі". Усе це мало на меті приборкати амбіції Хмельницького та його послідовників і підкреслити, що Білорусь - тобто руські території у складі Великого князівства Литовського, завойовані царськими військами - не може претендувати на права, що мало Військо Запорізьке. Таким чином, у Москві фактично звели територію, що позначалася терміном "Малоросія", від Польсько-Литовської Русі та Київської митрополії до Війська Запорозького, так що в московському вжитку він означав те саме, що й козацький та польський термін "Україна".
Незважаючи на це, багатозначність терміну "Мала Росія" продовжувала переслідувати московських і козацьких політиків, а також православних ієрархів протягом наступних десятиліть. "Друга" Переяславська угода 1659 року між московськими боярами та гетьманом Юрієм Хмельницьким містить згадки про Малоросію, які свідчать про різне розуміння цього терміну. З одного боку, згадки про школи на "обох берегах Малої Росії" свідчать, що це був синонім терміну "Україна". Заборона козакам у Білорусі називати себе запорожцями вказувала на те, що Білорусь не була частиною Малоросії, де козаки, відомі московським книжникам як запорожці, мали особливі права та привілеї. З іншого боку, згадки про юрисдикційний статус малоросійського духовенства свідчать про старе значення цього терміну, який спочатку використовувався для визначення території Київської митрополії.
Поступово офіційна московська лінія на обмеження території Малоросії територією козацької держави вплинула і на козацькі документи - у листуванні з Москвою "Україна" була замінена на "Малу Росію", а "Московія" на "Велику Росію". В той же писарі перейняли цю практику лише у листуванні та договорах з московською владою, тоді як листи, надіслані адресатам за межами Московії, були вільні від цієї термінології. Хоча церковні еліти, вірні старій традиції, продовжували використовувати термін "Малоросія" у його первісному ширшому значенні, під впливом політичних подій з'явилася тенденція обмежувати не лише поняття Війська Запорозького та України, а й Малоросії межами Лівобережжя, що знаходилося під московським контролем. В той час, як козаки не бажали відмовлятися від концепції Малоросії та бачення України по обидві сторони Дніпра, у Москві, виходячи з дипломатичних міркувань у своїх відносинах з поляками, уникали називати Правобережжя "Малою Росією".
Поняття малоросійського народу/нації набуло широкої популярності, замінивши термін "руський народ". Але в той час як козацька сторона охоче використовувала термін "малоросійський народ", московська влада загалом уникала його у своїх документах, вважаючи за краще говорити про малоросійські міста або, як альтернативу, про мешканців Малоросії чи малоросійських міст. Проте концепція малоросійського народу була майже незамінною для проекту формування ідентичності - вона проводила межу між козацькими елітами та московитами, які чітко позиціонувалися поза межами малоросійської народу.
Одним із свідчень того, що окремий політичний устрій та особливий історичний досвід перетворювали населення Гетьманщини на особливу соціальну групу, відому в тогочасних джерелах як малоросійський народ, є поява стереотипного сприйняття цього народу. Одним із таких стереотипів, що просувався московською адміністрацією, був стереотип про еліти Гетьманщини як ненадійних союзників. Згідно зі стандартним московським дискурсом того часу, будь-хто, хто виступав проти Москви або повставав проти московських правителів, сприймався як зрадник і звинувачувався у порушенні присяги, яку він склав московському государеві. Для московських урядовців не мало значення, що конкретна людина могла ніколи не давати такої присяги, або що козаки розуміли вірність цареві як контракт, який може бути розірваний, якщо одна зі сторін порушить його умови.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/289655.html.