Русь, Малоросія, Україна (частина І)
Дванадцятий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Восьмий див. Чи було возз'єднання? (частина І)
Дев'ятий див. Чи було возз'єднання? (частина ІІ)
Деcятий див. Винахід Росії (частина І)
Одинадцятий див. Винахід Росії (частина ІІ)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Козацька держава, що виникла в результаті повстання Хмельницького і отримала міжнародне визнання в 1649 р. внаслідок Зборівської угоди, стала відома в історіографії як Гетьманщина - термін, заснований на її пізнішій, XVIII століття, назві. До цього вона була відома насамперед як Військо Запорозьке - саме воно фігурує як офіційний суб'єкт у договорах, укладених козацькими гетьманами з Московією, Османською імперією та Річчю Посполитою у другій половині XVII ст. Вона також набувала інших назв, пов'язаних з різноманітними соціальними та національними проектами, що реалізовувалися в козацькому державотворенні протягом XVII-XVIII ст. Одним з таких імен було "Україна", якому надавала перевагу козацька старшина середнього рангу і, очевидно, козацькі маси загалом. Інша назва - Росія, що використовувалася в літературних творах київського духовенства. Потім була Малоросія, яку козацька та церковна еліта використовувала у листуванні з Московією і, дедалі частіше, між собою. Велике князівство Руське слугувало для позначення ще однієї політичної ініціативи, здійсненої козацькою старшиною шляхетського походження, яка орієнтувалася на Річ Посполиту. Кожен з цих термінів означав певну політичну концепцію, культурне бачення і, потенційно, окрему ідентичність.
Україна чи Малоросія?
Рукопис з такою назвою був написаний у 1920-х роках Миколою Фітільовим, етнічним росіянином, який став видатним українським публіцистом під псевдонімом Микола Хвильовий. Рукопис був вилучений, знаходився в архівах КДБ і став доступним лише в 1990 р. Для покоління Хвильового термін "Малоросія" означав традицію розглядати український народ, мову та культуру як відгалуження російського народу, мови та культури, тоді як "Україна" символізувала політичну та культурну незалежність їхньої батьківщини від Росії.
Противники використання терміну "Україна" вважали її невід'ємною частиною великого російського політичного та культурного простору, "Малоросією". На їх думку його вживання було "польськими інтригами", намаганнями довести, що руські землі Речі Посполитої, приєднані до Російської імперії Катериною II, насправді не були російськими, а належали до території, відмінної від Росії.
Радянська епоха призупинила використання терміну "Малоросія" щодо України, але відродження російського націоналізму після 1991 року воскресило його. Але сьогодні зрозуміло, що терміни "Україна" і "Малоросія" представляють дуже різні ідентичності.
Фатум Русі та русинів
Після укладення Вічного миру 1686 року руський народ Речі Посполитої перетворився на тінь свого колишнього "я". Основними причинами цього були безперервні війни, що велися на території України та Білорусі, і занепад козацтва як політичної, соціальної та військової сили, що захищала православну церкву та права руського народу на всій території Речі Посполитої. Вступ Московії у війну з Річчю Посполитою на боці козаків, а також визнання царем окремого статусу Гетьманщини значно посилили козацькі позиції щодо Варшави. Звичайно, за московську підтримку довелося заплатити дорогу ціну.
Віленське перемир'я 1656 року між Річчю Посполитою і Московською державою Хмельницьким розглядалося як порушення умов Переяславської угоди. Він продовжив військові операції проти Речі Посполитої; також шукав нових покровителів і союзників, встановивши тісні відносини зі Швецією. Після смерті Хмельницького його політику в міжнародних відносинах щодо просування інтересів Гетьманщини а не Москви продовжив новий гетьман Іван Виговський. Розчарований московською політикою Виговський підписав угоду з Річчю Посполитою у Гадячі в 1658 р. Згідно з умовами угоди "руський народ" мав стати третім партнером Речі Посполитої поряд з поляками та литовцями, але через низку причин Гадяцька угода не реалізувалась.
Син Богдана Хмельницького Юрій був обраний на посаду гетьмана зі схвалення Московії, але в 1660 році перейшов на бік Речі Посполитої. Цей вчинок розколов козацьку старшину, що призвело до настання періоду відомого в історіографії як Руїна. Московські війська боролися з польсько-литовськими за контроль над Наддніпрянщиною, і обом сторонам допомагали конкуруючі групи козацької старшини на чолі зі своїми власними гетьманами.
Андрусівське перемир'я (1667) між Московією та Річчю Посполитою розділило Гетьманщину на дві частини: території на Лівобережжі Дніпра разом з Києвом (спочатку тимчасово, а потім назавжди) відійшли до Московії, тоді як решта козацької території залишилася під владою Польщі. Спробу відновити козацький контроль над обома частинами Гетьманщини здійснив гетьман Петро Дорошенко (1665-76), який спирався на допомогу Османської імперії. Однак військова підтримка Стамбулу виявилася недостатньою і не дала змоги Дорошенку розгромити московську армію. Підписання в 1686 р. Вічного миру між Річчю Посполитою та Московією поклало край довгій спустошливій війні. Еліта змушена була пристосовуватися до нових умов.
У 1620-х роках, коли православна шляхта почала вимагати рівних прав для русинів з польським і литовським народами - засновниками Речі Посполитої, вона ввела в тогочасний політичний дискурс вельми специфічну модель нації. У документах Люблінської унії (1569 р.) "нація" означала (шляхетське) населення двох держав, що складали унію - Королівства Польського і Великого князівства Литовського. З цієї подвійної державності руським лідерам вдалося виокремити третю націю, яка визначалася не державним устроєм, а культурою, релігією та мовою. Під час повстання Хмельницького вибухонебезпечна суміш козацької військової сили, русинської солідарності та православної побожності потрясла основи Речі Посполитої. Тож не дивно, що після закінчення повстання руська культура, релігія та мова опинилися під ударом, що призвело до поступової полонізації русинських мас.
Найбільш вразливою в цьому відношенні була шляхта. Раніше саме завдяки православній шляхті, яка була частиною політичного класу Речі Посполитої, відбувалося просунення руського політичного і культурного порядку на місцевих і загальних сеймах. В післявоєнних умовах при зіткненні з дискримінацією на релігійному ґрунті вона часто була готова відмовитися від релігії своїх предків. Концепція руської нації як спільноти, об'єднаної вірністю православній церкві, що складається зі шляхти, духовенства, міщан і козаків, яка стала такою помітною під час повстання Хмельницького і все ще становила основний параметр національної ідентичності в Гетьманщині, була явно недоречною в Речі Посполитій XVIII ст.
Руські міщани також не могли уникнути дискримінації з боку польсько-литовської держави та суспільства і навіть перехід до унії мало що міняв. У королівських привілеях і цивільних декретах русинів продовжували називати "нацією" (natio), що зазвичай виділяло їх з польсько-католицької більшості і, на їхню думку, означало дискримінацію. У 1749 році русинські члени Львівського (тепер уніатського) братства скаржилися, що міська рада, відмовляючи їм у праві обіймати громадські посади, "віддаляється від нас, називаючи нас "нацією", а не інкорпорованими особами, рівними собі". За іронією долі, дискримінація, на яку скаржилася львівська русинська громада (до неї входили як шляхтичі, так і міщани), допомогла зберегти сильне почуття особливої русинської ідентичності.
Серед факторів, які сприяли полонізації руської еліти, був занепад використання руської мови у публічній сфері. До кінця XVII ст. початкова і вища освіта дітей руської шляхти і міщан значною мірою перебувала в руках єзуїтів. У їхніх школах учні вивчали латинську і грецьку мови, а також польську, але не руську. Уніатське духовенство заохочувалося проповідувати народу рідною мовою, але мовою викладання в уніатських школах була церковнослов'янська - мова церковної літургії, а не руська.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/289094.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Восьмий див. Чи було возз'єднання? (частина І)
Дев'ятий див. Чи було возз'єднання? (частина ІІ)
Деcятий див. Винахід Росії (частина І)
Одинадцятий див. Винахід Росії (частина ІІ)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Козацька держава, що виникла в результаті повстання Хмельницького і отримала міжнародне визнання в 1649 р. внаслідок Зборівської угоди, стала відома в історіографії як Гетьманщина - термін, заснований на її пізнішій, XVIII століття, назві. До цього вона була відома насамперед як Військо Запорозьке - саме воно фігурує як офіційний суб'єкт у договорах, укладених козацькими гетьманами з Московією, Османською імперією та Річчю Посполитою у другій половині XVII ст. Вона також набувала інших назв, пов'язаних з різноманітними соціальними та національними проектами, що реалізовувалися в козацькому державотворенні протягом XVII-XVIII ст. Одним з таких імен було "Україна", якому надавала перевагу козацька старшина середнього рангу і, очевидно, козацькі маси загалом. Інша назва - Росія, що використовувалася в літературних творах київського духовенства. Потім була Малоросія, яку козацька та церковна еліта використовувала у листуванні з Московією і, дедалі частіше, між собою. Велике князівство Руське слугувало для позначення ще однієї політичної ініціативи, здійсненої козацькою старшиною шляхетського походження, яка орієнтувалася на Річ Посполиту. Кожен з цих термінів означав певну політичну концепцію, культурне бачення і, потенційно, окрему ідентичність.
Україна чи Малоросія?
Рукопис з такою назвою був написаний у 1920-х роках Миколою Фітільовим, етнічним росіянином, який став видатним українським публіцистом під псевдонімом Микола Хвильовий. Рукопис був вилучений, знаходився в архівах КДБ і став доступним лише в 1990 р. Для покоління Хвильового термін "Малоросія" означав традицію розглядати український народ, мову та культуру як відгалуження російського народу, мови та культури, тоді як "Україна" символізувала політичну та культурну незалежність їхньої батьківщини від Росії.
Противники використання терміну "Україна" вважали її невід'ємною частиною великого російського політичного та культурного простору, "Малоросією". На їх думку його вживання було "польськими інтригами", намаганнями довести, що руські землі Речі Посполитої, приєднані до Російської імперії Катериною II, насправді не були російськими, а належали до території, відмінної від Росії.
Радянська епоха призупинила використання терміну "Малоросія" щодо України, але відродження російського націоналізму після 1991 року воскресило його. Але сьогодні зрозуміло, що терміни "Україна" і "Малоросія" представляють дуже різні ідентичності.
Фатум Русі та русинів
Після укладення Вічного миру 1686 року руський народ Речі Посполитої перетворився на тінь свого колишнього "я". Основними причинами цього були безперервні війни, що велися на території України та Білорусі, і занепад козацтва як політичної, соціальної та військової сили, що захищала православну церкву та права руського народу на всій території Речі Посполитої. Вступ Московії у війну з Річчю Посполитою на боці козаків, а також визнання царем окремого статусу Гетьманщини значно посилили козацькі позиції щодо Варшави. Звичайно, за московську підтримку довелося заплатити дорогу ціну.
Віленське перемир'я 1656 року між Річчю Посполитою і Московською державою Хмельницьким розглядалося як порушення умов Переяславської угоди. Він продовжив військові операції проти Речі Посполитої; також шукав нових покровителів і союзників, встановивши тісні відносини зі Швецією. Після смерті Хмельницького його політику в міжнародних відносинах щодо просування інтересів Гетьманщини а не Москви продовжив новий гетьман Іван Виговський. Розчарований московською політикою Виговський підписав угоду з Річчю Посполитою у Гадячі в 1658 р. Згідно з умовами угоди "руський народ" мав стати третім партнером Речі Посполитої поряд з поляками та литовцями, але через низку причин Гадяцька угода не реалізувалась.
Син Богдана Хмельницького Юрій був обраний на посаду гетьмана зі схвалення Московії, але в 1660 році перейшов на бік Речі Посполитої. Цей вчинок розколов козацьку старшину, що призвело до настання періоду відомого в історіографії як Руїна. Московські війська боролися з польсько-литовськими за контроль над Наддніпрянщиною, і обом сторонам допомагали конкуруючі групи козацької старшини на чолі зі своїми власними гетьманами.
Андрусівське перемир'я (1667) між Московією та Річчю Посполитою розділило Гетьманщину на дві частини: території на Лівобережжі Дніпра разом з Києвом (спочатку тимчасово, а потім назавжди) відійшли до Московії, тоді як решта козацької території залишилася під владою Польщі. Спробу відновити козацький контроль над обома частинами Гетьманщини здійснив гетьман Петро Дорошенко (1665-76), який спирався на допомогу Османської імперії. Однак військова підтримка Стамбулу виявилася недостатньою і не дала змоги Дорошенку розгромити московську армію. Підписання в 1686 р. Вічного миру між Річчю Посполитою та Московією поклало край довгій спустошливій війні. Еліта змушена була пристосовуватися до нових умов.
У 1620-х роках, коли православна шляхта почала вимагати рівних прав для русинів з польським і литовським народами - засновниками Речі Посполитої, вона ввела в тогочасний політичний дискурс вельми специфічну модель нації. У документах Люблінської унії (1569 р.) "нація" означала (шляхетське) населення двох держав, що складали унію - Королівства Польського і Великого князівства Литовського. З цієї подвійної державності руським лідерам вдалося виокремити третю націю, яка визначалася не державним устроєм, а культурою, релігією та мовою. Під час повстання Хмельницького вибухонебезпечна суміш козацької військової сили, русинської солідарності та православної побожності потрясла основи Речі Посполитої. Тож не дивно, що після закінчення повстання руська культура, релігія та мова опинилися під ударом, що призвело до поступової полонізації русинських мас.
Найбільш вразливою в цьому відношенні була шляхта. Раніше саме завдяки православній шляхті, яка була частиною політичного класу Речі Посполитої, відбувалося просунення руського політичного і культурного порядку на місцевих і загальних сеймах. В післявоєнних умовах при зіткненні з дискримінацією на релігійному ґрунті вона часто була готова відмовитися від релігії своїх предків. Концепція руської нації як спільноти, об'єднаної вірністю православній церкві, що складається зі шляхти, духовенства, міщан і козаків, яка стала такою помітною під час повстання Хмельницького і все ще становила основний параметр національної ідентичності в Гетьманщині, була явно недоречною в Речі Посполитій XVIII ст.
Руські міщани також не могли уникнути дискримінації з боку польсько-литовської держави та суспільства і навіть перехід до унії мало що міняв. У королівських привілеях і цивільних декретах русинів продовжували називати "нацією" (natio), що зазвичай виділяло їх з польсько-католицької більшості і, на їхню думку, означало дискримінацію. У 1749 році русинські члени Львівського (тепер уніатського) братства скаржилися, що міська рада, відмовляючи їм у праві обіймати громадські посади, "віддаляється від нас, називаючи нас "нацією", а не інкорпорованими особами, рівними собі". За іронією долі, дискримінація, на яку скаржилася львівська русинська громада (до неї входили як шляхтичі, так і міщани), допомогла зберегти сильне почуття особливої русинської ідентичності.
Серед факторів, які сприяли полонізації руської еліти, був занепад використання руської мови у публічній сфері. До кінця XVII ст. початкова і вища освіта дітей руської шляхти і міщан значною мірою перебувала в руках єзуїтів. У їхніх школах учні вивчали латинську і грецьку мови, а також польську, але не руську. Уніатське духовенство заохочувалося проповідувати народу рідною мовою, але мовою викладання в уніатських школах була церковнослов'янська - мова церковної літургії, а не руська.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/289094.html.