Литовський варіант (частина ІІ)
Четвертий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Межі Русі
Поділ митрополії на дві частини міг лише зміцнити той тип мислення, який вперше проявився у 1415 році, коли православні ієрархи Польщі та Литви обирали митрополита своєї "вітчизни". Цей термін, використаний у соборному листі, застосовувався до нинішніх українських і білоруських земель (включно зі Смоленськом) і може розглядатися як один із перших проявів об'єднаної польсько-литовської руської ідентичності на противагу ідентичності монгольських земель. Трансформація лояльності до князівської отчини у лояльність до спільної батьківщини (вітчизни) потенційно була вирішальним кроком на шляху до формування нової протонаціональної ідентичності.
З 1440-х років літописці ВКЛ почали називати руські території Великого князівства "всією Руською землею", а мешканців Північно-Східної Русі - "московитами". Далі більше - їх перестали сприймати навіть як одновірців, що простежується в описі Оршанської битви (1514) та панегірику князю Костянтину Івановичу Острозькому, що очолював військо ВКЛ в ній. Згідно з текстом, битва велася литовськими воїнами проти людей великого князя Московського, яких називали московитами (москвою). Кілька разів Велике князівство називали Великим князівством Литовським і Руським, а волинські війська у війську Острозького - "доблесними воїнами литовськими і руськими". Мало того, що слово "Русь" ніколи не застосовувалося до московитів, їхнього князя і держави, князя Острозького вихваляли за захист від них "християнських церков Божих". В цілому можна сказати, що у литовському дипломатичному вжитку володіння московських правителів фігурували не як Русь, а як Московія - термін, який став домінуючим у європейських описах Московії та її народу. Термін "Русь" вони зарезервували для себе.
Правителі Московського князівства централізувавши владу у Суздальсько-Володимирських землях та підкоривши собі Новгород, Псков, Рязань та інші до того самостійні території досить успішно інкорпорували їх у московську політичну структуру. Цього не можна сказати про правителів ВКЛ: швидкість і легкість, з якими князівство зростало в ХІІІ і XIV століттях, мали свій негативний довгостроковий ефект - збереження широких місцевих прав і привілеїв, які підривали єдність держави. Автономними були Полоцька, Вітебська, Смоленська, Волинська та Київська землі, Поліське та Чернігівське князівства користувалися ще більшою незалежністю. Права великого князя були обмежені, а автономія та особливий статус земель підтверджувалися і розширювалися численними указами, виданими протягом XV-XVI століть. Все це зміцнило традицію удільної доби не лише діяти, але й мислити локально, і, як наслідок, сприяло регіональній лояльності та ідентичності.
Мова та люди
Між 1517 і 1522 роками Франциск Скорина, уродженець Полоцька, випускник Краківського та Падуанського університетів видав низку релігійних книг церковнослов'янською мовою. Він був не першим, хто це зробив, але першим, хто це пояснив. Ідеї, висловлені Скориною у передмовах до своїх публікацій, свідчать про великий переворот у самоідентифікації руських еліт Великого князівства у перші десятиліття XVI століття під впливом Реформації.
Скорина вперше визначав свою лояльність не в конфесійному, а в культурному та етномовному плані і зробив це кількома способами: литовець - маркер його політичної ідентичності, русин - показник його культурної ідентичності, і поляк - термін для позначення його місцевої ідентичності. Саме руська ідентичність, схоже, була рушійною силою публікацій Скорини, які провістили прогрес нового мислення в доти застійному світі православної руської науки.
Вони показують важливість Реформації не лише для розвитку народних мов, затьмарених доти пануванням церковнослов'янської в церковному житті та канцелярської руської мови в політичній і юридичній практиці Великого князівства Литовського, але й для введення в публічний дискурс (підкріплений розповсюдженням друкованого слова) концепцій, що супроводжують зародження модерних націй. Серед понять, які твори Скорини популяризували на руських землях Великого князівства Литовського, були поняття вірності батьківщині (місцю походження) та відданості своєму народові.
Основна відмінність між Скориною та автором ХІ ст. - митрополитом Іларіоном - полягала в тому, що для Іларіона не існувало чіткого розмежування між руським народом і Руською землею. Для Скорини руський народ був етнокультурним утворенням, яке не залежало від конкретної політичної структури. Він підтримувався не владою правителя, а лояльністю "братів", до яких Скорина звертався зі своїм закликом. До нього також входили "прості люди" - новий об'єкт лояльності та відданості, невідомий попереднім авторам, які обслуговували інтереси князів. На відміну від своїх наступників початку XVII століття, які писали в часи глибокої конфесіоналізації руського суспільства, Скорина не бачив суперечності між своєю неправославною релігійною приналежністю та чітко артикульованою руською ідентичністю.
З творчості Скорини важко визначити межі руського народу, з яким він себе ідентифікував. Але з усього слідує, що для нього межа руського простору закінчувалася на московсько-литовському кордоні. Але його інтерес до народної мови сприяв впровадженню елементів розмовної мови (у його випадку - варіанту старобілоруської) у друк, тим самим неявно підриваючи не лише домінування церковнослов'янської як спільної літературної мови східних слов'ян, а й ширшу концепцію єдиного руського народу.
∗ ∗ ∗
Люблинська унія 1569 року перетворила династично пов'язані Королівство Польське і Велике князівство Литовське на нову об'єднану державу - Річ Посполиту. З однієї сторони цей акт відкрив двері для польської культурної та релігійної експансії на схід. Але з іншої він мав позитивний довгостроковий вплив на українські та білоруські проекти розбудови ідентичності. Приєднавши українські землі Великого князівства до складу Польського королівства, архітектори унії "возз'єднали" їх в одній політичній структурі з іншими українськими територіями - Галичиною та Західним Поділлям. Унія також встановила кордон, який з невеликими змінами зберігся дотепер, між українським і білоруським Поліссям.
Велике князівство Литовське сприяло виробленню нового типу руської ідентичності. Воно також створило умови для першого прояву руської солідарності, заснованої не на принципі династичної держави, а на етнокультурній єдності, яка, зокрема, проявилась у сприйнятті московитів як "інших" (чи, точніше, як сукупності кількох "інших", - новгородців, псковичів, тверичів тощо).
По суті, литовсько-руська ідентичність була гібридом лояльності до напівцентралізованої литовської держави і до самобутньої руської культурної спадщини та народних звичаїв. У політичному плані ідентичність Литовсько-Руської держави ґрунтувалася на середньовічній та ранньомодерній концепції лояльності до правителя. Вона ще більше посилювалася лояльністю до окремих політичних (а з XV століття і церковних) інституцій, які відокремлювали Литовську Русь від Польської (Галицької) та Монгольської чи постмонгольської (Північно-Східної) Русі. Зникнення Новгорода, Пскова і Твері як незалежних держав та об'єднання Монгольської Русі під керівництвом Москви сприяло зміцненню політичного і культурного кордону між Литовською і постмонгольською Руссю.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/283860.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Межі Русі
Поділ митрополії на дві частини міг лише зміцнити той тип мислення, який вперше проявився у 1415 році, коли православні ієрархи Польщі та Литви обирали митрополита своєї "вітчизни". Цей термін, використаний у соборному листі, застосовувався до нинішніх українських і білоруських земель (включно зі Смоленськом) і може розглядатися як один із перших проявів об'єднаної польсько-литовської руської ідентичності на противагу ідентичності монгольських земель. Трансформація лояльності до князівської отчини у лояльність до спільної батьківщини (вітчизни) потенційно була вирішальним кроком на шляху до формування нової протонаціональної ідентичності.
З 1440-х років літописці ВКЛ почали називати руські території Великого князівства "всією Руською землею", а мешканців Північно-Східної Русі - "московитами". Далі більше - їх перестали сприймати навіть як одновірців, що простежується в описі Оршанської битви (1514) та панегірику князю Костянтину Івановичу Острозькому, що очолював військо ВКЛ в ній. Згідно з текстом, битва велася литовськими воїнами проти людей великого князя Московського, яких називали московитами (москвою). Кілька разів Велике князівство називали Великим князівством Литовським і Руським, а волинські війська у війську Острозького - "доблесними воїнами литовськими і руськими". Мало того, що слово "Русь" ніколи не застосовувалося до московитів, їхнього князя і держави, князя Острозького вихваляли за захист від них "християнських церков Божих". В цілому можна сказати, що у литовському дипломатичному вжитку володіння московських правителів фігурували не як Русь, а як Московія - термін, який став домінуючим у європейських описах Московії та її народу. Термін "Русь" вони зарезервували для себе.
Правителі Московського князівства централізувавши владу у Суздальсько-Володимирських землях та підкоривши собі Новгород, Псков, Рязань та інші до того самостійні території досить успішно інкорпорували їх у московську політичну структуру. Цього не можна сказати про правителів ВКЛ: швидкість і легкість, з якими князівство зростало в ХІІІ і XIV століттях, мали свій негативний довгостроковий ефект - збереження широких місцевих прав і привілеїв, які підривали єдність держави. Автономними були Полоцька, Вітебська, Смоленська, Волинська та Київська землі, Поліське та Чернігівське князівства користувалися ще більшою незалежністю. Права великого князя були обмежені, а автономія та особливий статус земель підтверджувалися і розширювалися численними указами, виданими протягом XV-XVI століть. Все це зміцнило традицію удільної доби не лише діяти, але й мислити локально, і, як наслідок, сприяло регіональній лояльності та ідентичності.
Мова та люди
Між 1517 і 1522 роками Франциск Скорина, уродженець Полоцька, випускник Краківського та Падуанського університетів видав низку релігійних книг церковнослов'янською мовою. Він був не першим, хто це зробив, але першим, хто це пояснив. Ідеї, висловлені Скориною у передмовах до своїх публікацій, свідчать про великий переворот у самоідентифікації руських еліт Великого князівства у перші десятиліття XVI століття під впливом Реформації.
Скорина вперше визначав свою лояльність не в конфесійному, а в культурному та етномовному плані і зробив це кількома способами: литовець - маркер його політичної ідентичності, русин - показник його культурної ідентичності, і поляк - термін для позначення його місцевої ідентичності. Саме руська ідентичність, схоже, була рушійною силою публікацій Скорини, які провістили прогрес нового мислення в доти застійному світі православної руської науки.
Вони показують важливість Реформації не лише для розвитку народних мов, затьмарених доти пануванням церковнослов'янської в церковному житті та канцелярської руської мови в політичній і юридичній практиці Великого князівства Литовського, але й для введення в публічний дискурс (підкріплений розповсюдженням друкованого слова) концепцій, що супроводжують зародження модерних націй. Серед понять, які твори Скорини популяризували на руських землях Великого князівства Литовського, були поняття вірності батьківщині (місцю походження) та відданості своєму народові.
Основна відмінність між Скориною та автором ХІ ст. - митрополитом Іларіоном - полягала в тому, що для Іларіона не існувало чіткого розмежування між руським народом і Руською землею. Для Скорини руський народ був етнокультурним утворенням, яке не залежало від конкретної політичної структури. Він підтримувався не владою правителя, а лояльністю "братів", до яких Скорина звертався зі своїм закликом. До нього також входили "прості люди" - новий об'єкт лояльності та відданості, невідомий попереднім авторам, які обслуговували інтереси князів. На відміну від своїх наступників початку XVII століття, які писали в часи глибокої конфесіоналізації руського суспільства, Скорина не бачив суперечності між своєю неправославною релігійною приналежністю та чітко артикульованою руською ідентичністю.
З творчості Скорини важко визначити межі руського народу, з яким він себе ідентифікував. Але з усього слідує, що для нього межа руського простору закінчувалася на московсько-литовському кордоні. Але його інтерес до народної мови сприяв впровадженню елементів розмовної мови (у його випадку - варіанту старобілоруської) у друк, тим самим неявно підриваючи не лише домінування церковнослов'янської як спільної літературної мови східних слов'ян, а й ширшу концепцію єдиного руського народу.
∗ ∗ ∗
Люблинська унія 1569 року перетворила династично пов'язані Королівство Польське і Велике князівство Литовське на нову об'єднану державу - Річ Посполиту. З однієї сторони цей акт відкрив двері для польської культурної та релігійної експансії на схід. Але з іншої він мав позитивний довгостроковий вплив на українські та білоруські проекти розбудови ідентичності. Приєднавши українські землі Великого князівства до складу Польського королівства, архітектори унії "возз'єднали" їх в одній політичній структурі з іншими українськими територіями - Галичиною та Західним Поділлям. Унія також встановила кордон, який з невеликими змінами зберігся дотепер, між українським і білоруським Поліссям.
Велике князівство Литовське сприяло виробленню нового типу руської ідентичності. Воно також створило умови для першого прояву руської солідарності, заснованої не на принципі династичної держави, а на етнокультурній єдності, яка, зокрема, проявилась у сприйнятті московитів як "інших" (чи, точніше, як сукупності кількох "інших", - новгородців, псковичів, тверичів тощо).
По суті, литовсько-руська ідентичність була гібридом лояльності до напівцентралізованої литовської держави і до самобутньої руської культурної спадщини та народних звичаїв. У політичному плані ідентичність Литовсько-Руської держави ґрунтувалася на середньовічній та ранньомодерній концепції лояльності до правителя. Вона ще більше посилювалася лояльністю до окремих політичних (а з XV століття і церковних) інституцій, які відокремлювали Литовську Русь від Польської (Галицької) та Монгольської чи постмонгольської (Північно-Східної) Русі. Зникнення Новгорода, Пскова і Твері як незалежних держав та об'єднання Монгольської Русі під керівництвом Москви сприяло зміцненню політичного і культурного кордону між Литовською і постмонгольською Руссю.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/283860.html.