Його милість Іван Мазепа, гетьман
Невеличкий публіцистичний нарис Дмитра Донцова під назвою, що винесена в заголовок, опублікований в 1933 році. Приводжу "як є", зі збереженням лексики та орфографії автора. За невеличким виключенням значення маловживаних чи застарілих слів, що сьогодні практично вийшли зі вжитку, не приводжу. Хто захоче, кому цікаво - той сам знайде.
∗ ∗ ∗
Мало є постатей в історії, які кількасот літ по смерти викликали вулькани пристрастей: адорації й ненависти.
До тих небогатьох належить Іван Мазепа, гетьман. Зганьблений, незрозумілий, обріханий, подоланий і виклятий, - він стоїть живий: перед противниками і приклонниками.
Що тому причиною?
Прометеївське в нім.
Коли - в легенді - досі орел роздзьобує серце зухвалого противника Зевса, то - в церквах досі проклинають душу зухвалого противника Петра. Доказ, що другий так само мало вмер, як і перший.
Доказ, що великий спір, піднятий Мазепою, ще не замкнений. Що Велика Північна війна ще не скінчена. Що Полтава не була "вікторією".
Особливо тепер, коли захитався символ імперії "град Петра", збудований на "благородних кістках" козацьких…
Коли наслідники царя забралися з Мазепиного Київа, аби перенести столицю земель "гетьманського рейменту" до Харкова... Коли, хоч не Мазепа, то Мазепиньці знова перегородили шлях Росії до Чорного моря.
Чим був Рішелє, Людвік ХІV, Бонапарти для Австрії; чим Наполєон для Англії Пітів*, тим - ось "вже літ більше двісті" - є Мазепа для Росії: вічне memento mori!
Бо він був той що сидючи в Батурині про Фастів і правий бік мріяв; що "вічний мир і союз Його Царської Величности з Королівською Величністю учинений" (в підтвердження Андрусова) - "содержати кріпко" ані серед Війська Запорозького, ані серед "народу Малоросійського" - не спішився...
Бо він був той, що на Крим і до моря нам стежку трудну вказав.
Бо він був з тих, що "не носячи болш невольничі ярма на своїх вольних козацьких шіях, за помічю Божою скинути тоє" навчав..
І за те стягнув на себе гнів противників і заздрість і наклеп своїх.
Закидали йому найстрашніший закид невдачників: дурні були його задуми, бо не вдалися! Але він, що впав, - живе досі. Вониж, що встоялися - впали.
Закидають йому, що вмішався недотепно в невблагані права історичного процесу... Але він - не висудити на історичнім процесі прагнув свої права, лиш "през шаблю" їх здобути...
Закидають йому його "неморальність" і егоїзм. Але забувають, що егоїзм Івана Мазепи є шляхотніший від альтруїзму Іванів Незнаних.
Бо дійсно не для "лакомства нещасного", лиш для ідеї здійняв бунт проти варвара Півночи. Ті, (предтечі соціялістів), що для "соціяльної справедливости“, не для України колотнечі счиняли, як "щенюк Петрик" - "марне гдесь згинули". Або як Сулимко чи Суховій - "по собі вічную оставили ганьбу"... Мазепу і його ідею не зів зуб часу: більш сліпучий як коли будь є її блиск.
Що був він неморальний в розумінню тартюфів демократизму, певно!
Він був наскрізь постатю ренесансу. Недурно й називали противники - "Махіявель і хитрий лис".
Він мав щось з доби Макявеля, який казав, що державний муж повинен бути - львом і лисом нараз. Цим дорівнює Хмельницькому. Інші були або лише льви, як П.Дорошенко і П.Орлик. Або - лише лиси, як Бруховецький і Самойлович.
Він був одним і другим нараз.
Коли він зєднував собі "махієвельською хитрістю" царя і царських воєводів і боярів, і Самойловича і Карла, і хитливу старшину, і ще хитливіших Запорожців, які його "ласці рейментарській субмітувалися" - був він геніяльним лисом.
Коли він "здрайців і плутів" як Петрик і інших "своєвольників" на горло карав, "виннійшим руки і ноги ломав, голови оттинав і на шибеницях вішав", або їх "глупство киями вигоняв" - був він львом.
Колиж унижені листи до Царського Пресвітлого Величества писав, Кочубейові й Іскрі і тим своїм, що за скоро вирвалися на перід, як Палій і Мандрика - голови стинав, або в заслання послав, а водночас Карла кликав, був він лис і лев рівночасно! Особливож тоді, коли, нагло скинувши маску, в цілій своїй жахливій величі встав перед виведеним в поле противником, що уважав себе за генія, але яким грався лише Батуринський лев...
Коли обсервуємо цю трагічну постать нашого ренесансу як він не задовольнився ласкою і добродійствами царя, а "зрадив" його; як він не задовольнився дочірнею любовю хресниці, лиш хотів її "уст коралевих"; як він, як свідчить Нордберг, і в 70-му році життя зберіг вогонь і блиск молодости в очах, і як він впав жертвою апатії втомленої країни своєї, - коли згадати те вічне ворохобне в нім, то мимоволі думаєш про "чортівський еліксір" Гофмана, про Цезаря Борджія, про трагічні й блискучі постаті великого Мусу і неспожитого внутрішнього прометєївського вогню...
Приборканий дух нашого степу, степу Ігоря і Сірка говорив з нього; і в його "aventures galantes", і в його суворости рейментарській, і в ласкавій усмішці, і в гніві і в потужнім виклику історії.
Його постать не знайшла ні адекватної собі оцінки в історії, ані адекватного зображення в письменстві, яке силою експресії дорівнювало хоч-би Гюго або Сенкевичу. Тому й стоїть перед нами ще та постать трівожна в своїй таємничости, загадкова, хвилююча патосом дистанції, притягаюча, не вкладаючись в жадну рамку наших примітивних клясифікацій.
І вказує в майбутнє - не лише як Той, що дав нам взірець мети, але й взірець людини. Вищої й міцнішої від розїджених "моральною" гнилю пізніших віків нащадків.
-----------------------------------------------
* Вочевидь мається на увазі Вільям Пітт Молодший, керівник британського уряду в роки наполеонівських війн.