Москвофільство. Початки / Москвофильство. Начала
МОСКВОФІ́ЛЬСТВО - національно-культурна й суспільно-політична течія, згідно з якою західні українці (русини) належали до єдиного російського ("русского") народу. Була поширена серед укр. ("руського") насел. Галичини (включно з Лемківщиною), Буковини, Закарп. України та укр. емігрантів у Пн. Америці у 2-й пол. 19 ст. - 1930-х рр.
Енциклопедія сучасної України
Москвофільство серед українського суспільства виникло в колишній Австро-Угорській монархії в XIX столітті завдяки специфічним умовам, в яких українці опинилися під владою Австрії. Цей рух не схожий на русофільства інших слов’янських народів. Чеські, польські, сербські чи болгарські русофіли ніколи не бажали злиття своєї національності з російською, вони лише шукали союзника в Росії з метою звільнення своєї батьківщини, тоді як москвофіли серед українців Галичини, Буковини та Карпатської Русі прагнули до національної єдності з росіянами.
МОСКВОФИЛЬСТВО - национально-культурное и общественно-политическое течение, согласно которому западные украинцы (русины) принадлежали к единому российскому ("русскому") народу. Было распространено среди укр. ("руського") насел. Галичины (включительно с Лемковщиной), Буковины, Закарп. Украины и укр. эмигрантов в Сев. Америке во 2-й пол. 19 в. - 1930-х гг.
Енциклопедія сучасної України
Москвофильство в украинском обществе возникло в бывшей Австро-Венгерской монархии в XIX веке благодаря специфическим условиям, в которых украинцы оказались под властью Австрии. Это движение не похоже на русофильства других славянских народов. Чешские, польские, сербские или болгарские русофилы никогда не желали слияния своей национальности с русской, они лишь искали союзника в России с целью освобождения своей родины, тогда как москвофилы среди украинцев Галичины, Буковины и Карпатской Руси стремились к национальному единству с русскими.
Предисловие для русскоязычных читателей
В русскоязычном варианте текста отсутствуют ссылки на источники, где излагается подробная информация о тех или иных организациях и персонажах, упомянутых в постинге. Это не означает, что на русском языке информации о них нет - её можно найти и на русском языке. Но эта информация в русскоязычных источниках до такой степени идеологизирована и политизирова, что я не посчитал возможным давать ссылки. Лучше её не читать - это не добавит понимания процессов, связанных с явлением москвофильства.
Выделенное в русскоязычном тексте жирным шрифтом тёмно-бордового цвета можно посмотреть по соответствующим ссылкам слева. При переходе по ним есть возможность выбрать язык чтения (за исключением одного случая). Перевод, правда, Google-translate, но чем богаты…
До "весни народів" у 1848 р. серед українського суспільства в Галичині мали місце лише поодинокі випадки москвофільства. Такі погляди не сприймались тодішньою українською інтелігенцією. У 1848 р. Головна Руська Рада у Львові у своїй декларації підкреслила національну єдність галицьких українців (русинів) з придніпрянськими та вимагала від австрійського уряду об'єднання українських частин Галичини, Буковини та Підкарпатської Русі в один автономний край ("Russinenland").
Невиконання цієї вимоги та передача місцевої адміністрації лише в польські руки викликали у деяких руських національних активістів у 1850 - 1960 роках сумніви щодо успішного розвитку незалежності. "Світ знає Польщу і Москву, Русі немає!" - казали деякі польські активісти русинам (українцям). Таким чином, ті русини, що втратили віру у власні сили свого народу, стурбовані дилемою "Польща чи Росія" почали шукати підтримку - від Росії. До росіян їх приваблювала традиція колишньої спільної княжої Русі Рюриковичів, схожість старої назви українців (русини, руські) з назвою росіян на їх мові ("русские"), зрештою, російська кирилична писемність, яку галичани читали з українською вимовою, завдяки чому російська мова здавалася їм досить близькою. У їх свідомості русини - це росіяни власною мовою ("руські"), нарешті російська мова - це не народна, а давньоруська мова. Тому русинська галицька інтелігенція, схиляючись до національної єдності з росіянами, щодо власної літературної мови дотримувалась позиції, згідно з якою всі твори, призначені для освіти народу, повинні виходити народною мовою, а наукові праці для інтелігенції мовою, яка, - на їхню думку - мала "початок свого розвитку в далекому минулому та яку помилково називають суто російською"; однак підкреслювалось, що в цій літературній мові слід уникати "всіх слів і форм, що мають виключно московське походження".
Внаслідок таких хибних уявлень про російську літературну мову москвофільська інтелігенція Галичини з середини XIX ст. почала використовувати нібито "давньоруську" мову, але насправді суміш української, церковнослов'янської та російської мов. Хоча ця мова не була українською, все ж ній переважали українські елементи, і незважаючи на зусилля її авторів, вона була далекою від російської.
Один зі старійшин москвофільського руху в Галичині того часу Богдан Дідицький не був ворогом української народної мови. Він мріяв про спільну літературну мову для росіян та українців, русинську з кириличним письмом та двома вимовами, українською та російською. Однак в прагненні зблизити обидві мови у творах власного пера та у видавництвах, якими він керував, він забруднив мову тодішньої руської інтелігенції в Галичині московізмами. Молодше покоління москвофілів пішло ще далі в напрямку зближення з росіянами. На початку ХХ ст. воно висловилося за повне прийняття російської літературної мови як власної "загальноруської" та відмову від рідної української мови в літературі. Цей розрив молодого покоління москвофілів з рідним ґрунтом викликав обурення серед старших. Сам старий Дідицький безуспішно виступав проти впровадження російської мови в москвофільську літературу в Галичині і захищав збереження рідної мови.
Цей крок молодого покоління москвофілів в напрямку денаціоналізації відштовхнув багатьох їхніх прихильників серед українського суспільства Галичини від мрії про єдиний руський народ, що складається з трьох гілок. Навіть один із прихильників російської мови як літературної "загальноруської", редактор журналу "Живая мысль", що видавався російською мовою у Львові в 1902-1905 рр., І.Свєнціцький, покинув москвофільський табір та зайняв позицію відокремлення української нації від російської.
Однак більш наполегливі москвофіли продовжували свою діяльність серед українського (руського) суспільства в Галичині. Сприяло їм те, що на момент розколу між українським національним табором і москвофільською партією більшість національних установ залишилось в руках останньої. Серед цих установ, зокрема, Ставропігійний інститут із великим минулим національно-культурного центру з кінця XVI ст. та "Народний Дім" у Львові, заснований у 1849 році Головною Руською Радою, яка протягом усього свого існування дотримувалась позиції відокремленості руської (української) нації від російської.
Ворожнеча між українським національним табором та москвофільською партією відповідно до принципу "divide et impera" була вигідна центральному австрійському уряду та регіональній галицькій владі. В результаті цього розколу, наприклад, українська громада в Галичині не змогла провести до віденського парламенту та крайового сейму стільки депутатів, скільки можна було б, зважаючи на її значимість. Відтак нечисленні українські представники в парламенті мало що могли робити.
Post scriptum
При створенні цього постингу використана стаття М.Андрусяк "Нариси з історії галицького москвофільства", надрукована у "Biuletyn Polsko-Ukraiński", № 34-35, стор. 4.
До "весны народов" в 1848 г. среди украинского общества в Галичине имели место лишь единичные случаи москвофильства. Такие взгляды не воспринимались тогдашней украинской интеллигенцией. В 1848 г. Головна Руська Рада во Львове в своей декларации подчеркнула национальное единство галицких украинцев (русинов) с приднепровскими и требовала от австрийского правительства объединения украинских частей Галичины, Буковины и Подкарпатской Руси в один автономный край ("Russinenland").
Невыполнение этого требования и передача местной администрации только в польские руки вызвали у некоторых руських национальных активистов в 1850-1960 годах сомнения относительно успешного развития независимости. "Мир знает Польшу и Москву, Руси нет!" - говорили некоторые польские активисты русинам (украинцам). Таким образом, те русины, которые потеряли веру в собственные силы своего народа, озабоченные дилеммой "Польша или Россия" начали искать поддержку - от России. К русским их привлекала традиция бывшей общей княжеской Руси Рюриковичей, сходство старого названия украинцев (русины, руськие) с названием россиян на их языке ("русские"), наконец, русская кириллическая письменность, которую галичане читали с украинским произношением, благодаря чему русский язык казался им достаточно близким. В их сознании русины - это русские на собственном языке ("руськi"), наконец русский язык - это не народный, а древнеруський язык. Поэтому русинская галицкая интеллигенция, склонявшаяся к национальному единству с русскими, в вопросе о собственном литературном языке придерживалась позиции, согласно которой все произведения, предназначенные для просвещения народа, должны издаваться на народном языке, а научные работы для интеллигенции на языке, который, - по их мнению - имел "начало своего развития в далёком прошлом и который ошибочно называют чисто русским"; однако подчёркивалось, что в этом литературном языке следует избегать "всех слов и форм, имеющих исключительно московское происхождение".
Вследствие таких ложных представлений о русском литературном языке москвофильская интеллигенция Галичины с середины XIX в. начала использовать якобы "древнеруський" язык, но на самом деле смесь украинского, церковнославянского и русского языков. Хотя этот язык не был украинским, все же в нём преобладали украинские элементы, и несмотря на усилия его авторов, он был далёк от русского.
Один из старейшин москвофильского движения в Галичине того времени Богдан Дидицкий не был врагом украинского народного языка. Он мечтал о совместном литературном языке для русских и украинцев, русинском с кириллическим письмом и двумя произношениями, украинским и русским. Однако в стремлении сблизить оба языка в произведениях собственного пера и в издательствах, которыми он руководил, он загрязнил язык тогдашней руськой интеллигенции в Галичине московизмами. Младшее поколение москвофилов пошло ещё дальше в направлении сближения с русскими. В начале ХХ в. оно высказалось за полное принятие русского литературного языка как собственного "общеруського" и отказа от родного украинского языка в литературе. Этот разрыв молодого поколения москвофилов с родным грунтом вызвал возмущение среди старших. Сам старый Дидицкий безуспешно выступал против внедрения русского языка в москвофильскую литературу в Галичине и защищал сохранение родного языка.
Этот шаг молодого поколения москвофилов в направлении денационализации оттолкнул многих их сторонников в украинском обществе Галичины от мечты о едином руськом народе, состоящем из трех ветвей. Даже один из сторонников русского языка как литературного "общеруського", редактор журнала "Живая мысль", издававшегося на русском языке во Львове в 1902-1905 гг., И.Свенцицкий, покинул москвофильский лагерь и занял позицию отделения украинской нации от русской.
Однако более настойчивые москвофилы продолжали свою деятельность среди украинского (руського) общества в Галичине. Способствовало им то, что на момент раскола между украинским национальным лагерем и москвофильской партией многие национальные учреждения остались в руках последней. Среди этих учреждений, в частности, Ставропигиальный институт с великим прошлым национально-культурного центра с конца XVI в. и "Народный Дом" во Львове, основанный в 1849 году Головной Руськой Радой, которая в течение всего своего существования придерживалась позиции обособленности руськой (украинской) нации от русской.
Вражда между украинским национальным лагерем и москвофильской партией в соответствии с принципом "divide et impera" была выгодна центральному австрийскому правительству и региональной галицкой власти. В результате этого раскола, например, украинская община в Галичине не смогла провести в венский парламент и краевой сейм столько депутатов, сколько можно было бы, учитывая её значимость. Поэтому немногочисленные украинские представители в парламенте мало что могли делать.
Post scriptum
При создании этого постинга использована статья Н.Андрусяк "Очерки из истории галицкого москвофильства", напечатанной в "Biuletyn Polsko-Ukraiński", № 34-35, стр. 4.