Революція «2015»
Революція як вияв масової непокори громадян є невід’ємною складовою суспільного розвитку за умов, коли процес державотворення безнадійно заплутується в хитросплетіннях перманентних кризових явищ. Тому на політичній карті світу останнім часом стає все важче відшукати острівки соціального спокою та стабільності серед бурхливих хвиль революційного поступу.
«Приплив» передбачень революції наводнив українські ЗМІ з легкої подачі деяких опозиційних політиків навесні цього року. Політикам підіграють і деякі політологи, які беруться прогнозувати ймовірний час, коли свого апогею повинна досягти ескалація соціальної напруженості в Україні, підігріта нескінченними політичними баталіями. Цей «час Ікс», на їхню думку, має настати в 2015 році. Саме тоді, в Україні мають пройти одразу дві виборчі кампанії - вибори Президента України та Місцеві вибори. В умовах політичної мілітаризації населення на двох виборчих кампаніях, розіграти карту революції значно легше аніж в періоди спаду політичної активності. Спаду, в українських реаліях, звісно, відносного…
Дещо «в проти хід» цим меседжам Опозиції прозвучав коментар Сергія Тарана, директора Міжнародного інституту демократії. В ефірі телеканалу ТВі він заявив наступне: «Немає взагалі інтриги, буде революція в 2015-му році, не буде. Інтрига полягає в тому, буде чи не буде вона подавлена. А тому готуватися треба зараз…». Однак, інтрига «бути чи не бути» революції насправді є, зважаючи на доленосний характер майбутнього вибору українців. І свідчить про це зовсім рівень протестних настроїв, який, слід визнати, за даними соцопитувань є досить низьким. Про «революційну» інтригу в 2015тому свідчить насамперед та наполегливість, з якою інтригани української політики, як владні так і опозиційні, обігрують дану тему в численних інформаційних посланнях своїм виборцям. Безсумнівно, Влада і Опозиція не виключають ймовірність революції у своїх сценаріях президентських виборів 2015 року. Так чи інакше, вони готуються до неї вже зараз…
Залишається лише визначити головні фактори, які сьогодні ллють воду на млин української політики. Незабаром від цих факторів залежатиме те, чи може ймовірність революції в Україні стати реальністю.
Нині з певною долею впевненості можна визначити два головних фактора, які реально впливатимуть на майбутню президентську кампанію та її результат, а відтак і на можливу революцію. Це особа самого Януковича та рівень протестних настроїв населення. Опозиція в нинішньому форматі, очевидно, є неконкурентоспроможною: в політичних суб’єктно-об’єктних відношеннях вона скотилася до сфери останнього. Натомість, позбавлена можливостей хоч якимось чином впливати на рішення Влади, вона застосовує численні медіа-майданчики і любі інформаційні приводи для нагнітання революційної ситуації.
Насправді, неозброєним оком революційну ситуацію в Україні помітити важко. Але ж і на передодні «Помаранчевої революції» готових вдатися до активного протесту було не так багато. Хто міг очікувати тоді відомого розвитку подій бодай за тиждень до другого туру виборів?! Тому для того щоб розпізнати революційну ситуацію для початку потрібно знати її «інгредієнти». Рецепт революційної ситуації свого часу вивів шеф-повар світової пролетарської революції Володимир Ульянов. В сучасній інтерпретації ленінські «інгредієнти» звучать приблизно так: 1) нездатність влади утримувати своє панівне становище; 2) погіршення матеріального становище громадян, загострення соціальних протиріч; 3) спроможність опозиції до масових революційних дій. Незалежно від ставлення до постаті Леніна, дані ознаки не варто ігнорувати навіть сьогодні. Головний же аргумент на користь такої реляції до спадщини класика марксизму-ленінізму простий - революційного досвіду у Леніна було значно більше ніж у наших теперішніх «революційних» опозиціонерів.
Отож розглянемо, яким чином два основних фактори майбутніх виборів (Янукович і протестні настрої громадян) підживлюють революційну ситуацію в Україні.
Для кожної влади в усі часи питання про надійність утримання влади мало чи не першочергове значення. Напередодні президентських виборів для української Влади це питання як ніколи постало руба. В ситуації «пан або пропав», яка склалася для Януковича, з боку оточення чинного президента цілеспрямовано здійснюється формування надійних колосів системи, на які, в разі потреби, (а така, скоріш за все, невдовзі виникне) режим зможе опертися. Варто лише простежити вражаючу тенденцію збільшення витрат на силові структури, щоби усвідомити, що режим наполегливо готується до радикальних сценаріїв. Так, у проекті державного бюджету на 2013 рік видатки для МВС України передбачені в сумі бл.15млд. грн., що на 600 млн. грн. більше, ніж в попередньому році. Перетворюючи Україну на поліцейську державу, Янукович може, звісно, захистити себе від певних ризиків у випадку масових спалахів насильства. Однак, інструментарій революційної боротьби, як відомо, не вичерпується лише насильницькими методами. Це було яскраво продемонстровано цілим рядом «кольорових» революцій, які покінчили і з набагато міцнішими режимами, аніж той, що сформувався в Україні протягом останніх кількох років. Делікатність ситуації обумовлюється тим, що Янукович в 2004 році зазнав такої болючої поразки саме «завдяки» одній з таких «кольорових» революцій - Помаранчевій. Таким чином фантомні політичні страхи Януковича, які, безсумнівно, переслідують його після «Помаранчевої революції», роблять революційний сценарій президентських виборів 2015 року вкрай небажаним для президента. Що ж може протиставити гарант Конституції своїм політичним страхам? Перш за все, саме власний досвід поразки 2004 того, поразки яка мало не коштувала подальшої кар’єри успішного політика. Втім, Януковичу слід віддати належне - і персонально самим президентом, і людьми з його оточення були своєчасно зроблені відповідні висновки. Це в значній мірі дозволило Януковичу реабілітуватись на минулих президентських виборах. Першими ж кроками нового президента стало повернення «кучмівських» повноважень через конституційну реформу, переведення судової системи в ручний режим, тенденція до встановлення контролю Партії Регіонів над всім чим тільки можна цей контроль встановити і посилити… З одного боку прагнення утримувати владну вертикаль в Єжових рукавицях обумовлене особливістю тієї політико-владної системи в Україні, головним архітектором якої є «Сім’я». З іншого боку, таке, системне закручування гайок на всіх владних щаблях, часто всупереч основним нормам права, можна пояснити старанно прихованими політичними фобіями Януковича родом з того таки 2004 того.
Однак, тотальне підпорядкування органів державної влади насправді може не стати запобіжним клапаном революції, як би цього не хотілось самому Януковичу. Ціна поразки для Януковича може виявитися занадто високою, тому аби запобігти перемозі опозиційних сил в 2015тому Банковою розробляються різні маніпулятивні сценарії, які мають компенсувати низькі рейтинги чинного гаранта. Наскільки далеко готова піти Влада в застосуванні брудних політичних технологій - питання риторичне. Якщо вона вдасться до незначних фальсифікацій, виходу громадян на майдани та площі міст України очікувати не доводиться. Навіть якщо ж хтось таки наважиться вийти на вулицю, то подальше бажання боротися за власні права може бути легко нівельоване вчасними соціальними виплатами та іншими подачками. І це, безумовно, спрацює. Аж надто високий рівень політичного нігілізму спостерігається в суспільстві з часів «Помаранчевої революції», яку справедливо було б охрестити революцією невиправданих сподівань. Однак, як показали Парламентські вибори минулого року, Влада не має бажання відмовляти собі у задоволенні маніпулювати виборчим законодавством, тотально застосовувати адмінресурс і взагалі чинити всілякий «безпредєл». Складається враження, що Янукович в 2015тому готується наступити на ті ж самі граблі що й в 2004тому. Які технології для цього буде обрано - масові фальсифікації, перенесення дати виборів, зміна виборчого законодавства і Конституції (обрання президента в один тур чи в парламенті) невизнання результатів виборів - не важливо. Важливо те, що всі вони ведуть до створення такого політичного клімату, який сприятиме поширенню руху опору. Таким чином, сьогодні реально спровокувати революцію може лише сама влада. Слабкість чинної влади прихована в її силі.
Очевидно, опозиція не збирається в стороні очікувати поки рухне цей колос на глиняних ногах. Переважна більшість сьогоднішніх опозиційних лідерів, які свого часу належали до помаранчевого табору, досі не цураються активно апелювати до образів Помаранчевої революції, вдаючись до відповідної «революційної» риторики. Після «Помаранчевої революції» багатьом колишнім вождям Майдану, що нині опинилися на обочині політико-владних відношень, знову кортить осідлати народне невдоволення і на ньому тріумфально в’їхати до владних коридорів. В схожому руслі звучить заява Яценюка, мовляв революція ще не закінчилась, і за потреби опозиція витягне її з довгого ящика: «З 2004 року революція в Україні - незавершена, продовжується. Зараз вона в стадії ремісії. Але якщо влада сфальсифікую вибори - певен, що ми знайдемо спосіб, як захистити голоси виборців". Противага революційному розвитку подій, на думку Яценюка, належить еволюційному сценарію, тобто проведенню демократичного і прозорого виборчого процесу. Характерно,що дана заява прозвучала напередодні парламентських виборів минулого року і в контексті їх самих. Вибори відбулись. Фальсифікації теж. А от обіцяна революція - ні. Численні заяви опозиціонерів про революцію виявилися голослівними і позбавленими будь-якого змісту.
Одначе, як відомо, нова виборча кампанія починається наступного дня після виборів. Цю прописну істину політики сьогодні вкотре підтверджує Опозиція, яка одразу після програних регіоналам Парламентських виборів знову взялася створювати навколо себе ореол «революційності».
На що ж розраховує Опозиція цього разу? В першу чергу це - уже добре відома українцям з 2004 року технологія ненасильницької, або «кольорової» революції. Певні спроби «підготовки» революції можна помітити в намаганні опозиційних сил мобілізувати електорат в рамках акції «Вставай Україно!». Важливим організаційним чинником «запуску» революційного процесу мала стати діяльність революційних комітетів - ревкомів, створення яких було анонсовано депутатами трьох опозиційних парламентських фракцій ще до початку активної фази акції «Вставай Україно!». Втім, жодних більш-менш відчутних результатів діяльність цих ревкомів українське суспільство не відчуло, та й сама акція опозиційних сил в масовій свідомості українців відклалась скоріше немов таке-собі турне тріумвірату лідерів опозиції. Жодних нових вимог до чинної влади акції опозиції не містили. Натомість на мітингах в цілому ряді обласних центрів України лунали вже заїжджені, нікому не цікаві лозунги та заклики, позбавлені будь яких перспектив в найближчому майбутньому знайти своє відображення в акціях прямої дії. «Вставай Україно!» виявилась мертвонародженою дитиною нинішньої опозиції, будучи від самого початку позбавленою будь якого позитивного контенту. Більш того, і що особливо примітно, не було створено жодних важелів контролю і координації над можливими протестними настроями українців в подальшому. Замість того щоб дійсно сприяти розгортанню революційного процесу, здатного створити надійний плацдарм для опозиційних кандидатів в 2015 році, опозиція нині підіграє на руку Влади, випускаючи в подібний спосіб «революційні випари», які накопичились в українському суспільстві. Таким чином, можна спостерігати кардинальну розбіжність між декларованою «революційністю» лідерів опозиції і реальним станом речей.
Запускаючи різного роду проекти політичного опору, три парламентські опозиційні партії не мають чіткого уявлення про кінцеву мету подібних заходів. Так, зі слів Яценюка і Тягнибока випливало те, що акція «Вставай Україно!» і нещодавня «Врадіївська хода» у поєднанні з менш масштабними заходами Опозиції звучать лише прелюдією революції 2015того. Натомість рейтинговий лідер тріумвірату української опозиції Віталій Кличко іншої думки. Нещодавно голова УДАРу в ефірі "5 каналу" розмірковував так: "Зараз дехто виступає за радикальний шлях змін - негайну революцію. Я розумію тих, хто хоче цього, але революція - це економічна і політична нестабільність в країні, не тільки до розколу в країні, а може пролитися кров». Цілком справедливе зауваження. Хоча після декларованої «стабільності» від біло-голубої владної команди навіть хочеться хоча б маленької «нестабільності». Виключно в оздоровчих цілях. Але… «Ми дуже не хочемо цього» - резюмує лідер УДАРУ.
Віталію Кличку подібні заяви робити легко - він має реальні шанси випередити Януковича в другому турі. З такої диспозиції значно легше торувати шлях до президентського крісла у виключно демократичному полі і «не хотіти» якихось там революцій. Більш того, висунення єдиного кандидата від Опозиції (а на цю роль сьогодні єдиним реальним кандидатом є сам Кличко) може взагалі позбавити актуальності будь-які революційні сценарії 2015того. В такому випадку у Януковича практично не залишиться шансів. Але чи багато сьогодні знайдеться оптимістів здатних всупереч всьому повірити в такий розвиток подій?
Нажаль, в ході майбутніх президентських виборів Опозиція скоріш за все обере модель «Канівської четвірки» а не «Ющенко- так!». На виборах 1998 року перша з цих моделей забезпечила Леоніду Кучмі зручного суперника в другому турі (Петра Симоненка) і другий термін президентських повноважень. На щось подібне можна очікувати і тепер. Тому кажучи «Ми дуже не хочемо цього», Кличко явно поспішає. Для тих опозиційних кандидатів, які поволі впадають в тінь Кличка, революція - хороша можливість перевернути все з ніг на голову. Для багатотисячного «заведеного» натовпу, готових боротись проти режиму Януковича до останнього, Кличко вже не достатньо опозиційний і принциповий. Він, очевидно, випадає з революційного тренду. І тут прапор підхоплюють «Ми»…
Залишаючи в стороні тертя між опозиційними лідерами, важко уявити собі чого Опозиція збирається домагатися в 2015тому у тому випадку якщо Влада піде на масові фальсифікації і цілком очікувано втратить контроль над ситуацією під тиском протестних настроїв громадян. Відсутність чітко декларованої програми дій на такий випадок може свідчити про банальну невпевненість опозиції у тому що їй справді вдасться вивести людей на вулицю, як це сталось в 2004 році. Зневіра в помаранчевому політикумі може справді залишити українців на дивані біля телевізора. В українському виборці глибоко засів комплекс боязні бути використаним і покинутим напризволяще політиками, що напередодні обіцяли бандитам тюрми. З іншого боку маємо важливий комплекс уже самих опозиційних політиків. Зібрати на мітинг бодай кілька десятків тисяч мітингувальників навіть в столиці для них є надзвичайно складною задачею. І чим голосніше вони закликають свій електорат до протестів, тим меншою видається їхня здатність очолити і керувати протестними акціями.
Однак існує і більш об’єктивне пояснення того чому третя ознака революційної ситуації - спроможність опозиції до масових революційних дій в українських реаліях є примарною. І справа тут зовсім не в поганій координації спільних декларацій, підкилимних інтригах чи якихось комплексах політичної неповноцінності. Ідеологічні розбіжності в опозиційному середовищі - ось де зарита собака.
Насправді, українську опозицію важко навіть умовно поділити за якимись ідеологічними орієнтаціями. З трьох партій, що нині представляють в парламенті інтереси мільйонів опозиційних виборців, лише Свобода має чітко виражену ідеологічну орієнтацію. Батьківщина та УДАР - ідеологічно безбарвні партії, які тільки полюбляють підфарбуватися і перефарбовуватися в кольори націонал-демократії, лібералізму і тому подібному. Фарби зазвичай використовується нестійкі і після виборчої кампанії помітно тьмяніють…
Формула «різні ідеології - спільна мета», яка дозволила подолати ідеологічні розбіжності, виявилась для української опозиції вдалою як тактично - в ході Парламентської кампанії, так і практично - уже в стінах парламенту. Але, як ми переконаємось далі, ця формула не працює тоді, коли потрібно мислити стратегічно, тоді, коли формується відповідний методологічний базис політичної боротьби. Стратегічне мислення значною мірою визначається ідеологемами, що формують сферу світоглядних уявлень. А ідеологеми, якими мислять наші опозиціонери, слід визнати, різняться. І подекуди досить суттєво.
Таким чином, якщо Батьківщина та УДАР демонструють готовність обмежити свої дії площиною політичного спротиву, результатом якого має стати чергова «кольорова революція», то їхні радикальніші колеги зі Свободи тут ідуть значно далі. І це ставить під можливістю повторення ненасильницької революції в 2015тому великий знак запитання. В такому випадку Україну чекає не déjà vu 2004 того а дещо кардинально відмінне.
Світоглядні координати інтегрального націоналізму, в межах яких мислять (або просто робить вигляд, що суть одне й те ж саме) народні обранці зі Свободи та їхній ядерний електорат, не передбачають методи ненасильницького спротиву як дієвий засіб протистояння з режимом. Український інтегральний націоналізм, яким просякнуті головні програмні установки Свободи, виник в середовищі української еміграції в 20-30тих роках ХХ століття і став своєрідною захисною реакцією на поразку Української революції 1917-21 років. Тому українському інтегральному націоналізму, який формувався в один історичний проміжок часу з фашизмом в Італії та націонал-соціалізмом в Німеччині, притаманні ознаки політичного екстремізму. Ці ідеї стали у великій нагоді українському визвольному рухові 40-50тих років минулого століття. Однак ідея збройного протистояння з тоталітарним режимом Радянського Союзу вичерпалась більше двадцяти років тому з розпадом самого Радянського Союзу. Сьогодні доводиться протистояти вже не кровавому тоталітарному режиму ХХ століття а владним амбіціям і фінансовим апетитам «Сім’ї» в умовах, хоча і фасадної, але, все ж таки, демократії. Різницю відчуваєте? Отож.
Однак, Опозиція й далі продовжує вішати на Владу ярлики тоталітаризму та диктатури. Звучить ефектно, але зловіще значення цих слів втрачається. Та ніхто цим схоже особливо перейматися не збирається. Політичний дискурс в країні й надалі виводиться з незручної економічної площини в зручну ідеологічну, яка відкриває необмежені можливості маніпулювати свідомістю громадян. І тут в нагоді Владі стають вже призабуті ідеї українського інтегралізму. Залишається лише витягти з маргенезу на світ божий підходящих популяризаторів потрібних ідей.
Радикальні методи політичної боротьби вже в незалежній Україні намагається актуалізувати цілий ряд політичних організацій, найпомітніше місце серед яких віднедавна посіла саме Свобода. Навіть набувши статусу парламентської партії, мейнстрімова партія українського націоналізму не відмовилась від цілком маргінальних методів боротьби. Можна зауважити, що на подібній радикальній деструктивній платформі на самому початку українського державотворення стояло УНА-УНСО. Тоді, в 1996тому держава цілком резонно убезпечила себе від можливих ускладнень позбавивши цю партію ліцензії Мінюсту. Натомість сьогоднішня Влада в сфері протидії різним екстримально налаштованим організаціям прямої дії обмежується репресіями активістів, які зазвичай не належать до цих організацій і сповідують зовсім інші методи боротьби. Це ще раз доводить, те що для чинної влади ненасильницький опір потенційно несе значно більші загрози ніж поодинокі зіткнення радикалів з «Беркутом».
Неготовність Свободи і їй подібних обрати тактику політичного спротиву, відмовившись від застосування будь-яких насильницьких методів боротьби таким чином грає лише на руку чинній Владі. Банкова отримує вигідну їй медіа-картинку, приміром, зі штурмом відділку міліції у Врадіївці. Працює все це просто. Байдужий до політики споживач подібної інформації в ЗМІ сприйматиме репресивні заходи сил правопорядку щодо таких активістів як щось цілком закономірне і виправдане. З іншого боку, той хто нині перебуває в стані латентної готовності взяти участь в мирних акціях протесту отримує черговий привід замислитись над тим чи варто взагалі гратися в політику за незрозумілими або неприйнятними для нього правилами.
Як би там не було, Свободі та ще цілому ряду організацій та рухів схожого спрямовання бракує розуміння того, що радикальні методи політичної боротьби зазвичай не здатні знайти достатньої кількості прихильників для досягнення поставленої мети. Особливо серед аполітичних останніми роками українців. Тому важливо усвідомлювати що ті, хто покладає надії на силові методи, обирає той самий спосіб боротьби, я якому Влада практично завжди матиме перевагу. Насильницьке протистояння з владою в сучасних реаліях більше нагадує бурю в склянці, з якою будь-якому режимові буде впоратися значно легше ніж з ненасильницьким опором. Цей тип протистояння Владі, на відміну від насильницького, замість того щоб боротися з сильними сторонами режиму, б’є в його найменш захищені місця, позбавляючи уряд доступу до джерел здійснення влади. І при цьому влада залишається абсолютно позбавленою жодних можливостей виправдовувати в очах громадськості переслідування опозиції! Натомість навіть незначне насильницьке втручання під час кампанії політичного спротиву матиме протилежні наслідки і спрямує боротьбу у тому напрямку, який завжди вигідний Владі - силовому.
Варто означити також і об’єктивні чинники, які схиляють шальки терезів на користь радикального сценарію в 2015тому, незалежно від впливу Влади та маргінальних сил, що підігрують їй. І тут варто послатися на одну з ленінських ознак революційної ситуації - погіршення матеріального становище громадян та загострення соціальних протиріч. Звісно, Ленін не мислив революції без збройної боротьби і рік крові противника. Однак для успіху ненасильницької революції така передумова як низький рівень життя населення є оберненою пропорційно. Кольорові революції, як правило, відбуваються в умовах соціальної депривації. В політичній площині цим терміном соціологи називають такий стан суспільного розвитку, коли значна частина населення має змогу задовольняти в повній мірі свої базові, фізіологічні потреби і при цьому пропорційно зростає потреба в подальшому духовному розвитку особистості уже в рамках громадянського суспільства, правової держави. А з цим у більшості авторитарних та пост-авторитарних режимів виникають чималі труднощі. Забезпечивши гідний рівень життя населення, вони не розуміють де знаходяться дійсні джерела народного невдоволення і шукають їх не там де слід. Саме тому таку масову підтримку здобула Помаранчева революція. Люди стояли на Майдані не стільки за Ющенка, скільки проти фальсифікацій. Свідома частина українського суспільства в 2004році відстоювала своє конституційне право обирати президента. Український народ відстояв тоді свою політичну гідність. Чи готова сьогодні свідома частина суспільства знову виступити сувереном вищої влади в державі? Навряд. Рівень життя порівняно з тим таки 2004тим знизився, формування міцного середнього класу так і не відбулося… Кольорова революція залишилася без своєї соціальної опори.
Також слід взятии до уваги й відсутність стабільних джерел фінансування технологій ненасильницької революції. Як правило, ці джерела знаходяться закордонном. А саме в США.
Америка з початку 2000них активно використовує теоретичні розробки незалежних науковців-теоретиків технології ненасильницького опору (Джин Шарп, Брюс Дженкінс та інші). Дослідження цих науковців були здійснені в 60-70тих роках ХХ століття на хвилі особливо поширених тоді в американському суспільстві антивоєнних настроїв. Метою цих дослідників стало поширення ідеї що у пригноблюваних суспільств світу є дієва альтернатива кривавому протистоянню з авторитарним режимом. Цією альтернативою і стала технологія ненасильницької революції, яка на практиці трансформувалась в цілу серію «кольорових революцій». Усвідомивши чималі для себе переваги «кольорових революцій», Вашингтон зробив цю політичну технологію дієвим інструментом для поглиблення свого геополітичного впливу на країни, які доти залишались по-за орбітою інтересів США. Одначе після світової фінансової кризи 2008року і приходу до влади схильного іти на поступки з Росією Барака Обами, Америка тимчасово втратила реальний інтерес до України. Тому сподіватися на «заграница нам поможет» в 2015тому не доводиться.
Насамкінець, ще один факт свідчить не на користь «кольорової революції». В Україні на сьогоднішній день відсутня потужна молодіжна оганізація, яка б сповідувала методи ненасильницького спротиву. Такою організацією в 2000 році в Сербії був «Отпор!», в 2003 в Грузії «Кмара», в 2004 в Україні «Пора!», в 2005 в Азейбарджані «Йок!», в 2006 в Білорусі «Зубр»... Останніми роками найбільш політично активну українську молодь приваблюють радикальні ідеї Свободи та їй подібних організацій, які пропонують прості відповіді на складні питання. Чого в цьому більше, юнацького максималізму, цинічних технологій Влади чи недоопрацювання поміркованої частини Опозиції, - не має значення.
Подальша узурпація влади, поглиблення застійних явищ внутрішньої та зовнішньої політики, стагнація виробництва… Список викликів, які можуть постати перед українською державою у випадку переобрання на другий термін Януковича можна ще довго продовжувати та поглиблювати. Однак, насправді, перед тими, хто сьогодні опонує Владі, стоїть інше завдання ніж залякувати свій електорат всілякими політичними чи економічними термінами. Завдання це можна означити дуже лаконічно - перемога в наступній президентській кампанії. Які засоби буде для цього обрано? Чи обере Україна в 2015тому революційний сценарій? Питання це залишається відкритим. Все залежить від факторів, що сьогодні ллють воду на млин української політики. В любому випадку відповідь ми отримаємо не раніше самих виборів. А поки що залишається лише прогнозувати бути чи не бути революції в Україні і якщо бути, то якої революції, насильницької чи ненасильницької нам слід очікувати. При цьому вірогідність незабаром побачити другий варіант досить висока…