Мандрівка листівки
І ще одна замальовка з натури до колажу з усіх цих днів.
Передісторія. Почалося все у час відносної тиші на Майдані, на початку лютого. Тоді виникла ініціатива - підтримати людей на Майдані, написавши їм слова підтримки та привітання. Акція планувалася до 14 лютого, Дня закоханих. Писати й надсилати на відповідну адресу міг будь-хто. Привітання справді надійшли не лише з усієї України - з усього світу. Волонтери відповідно оформили листівки і рознесли їх майданівцям. Своє послання можна було залишити анонімним, або ж підписати своїм іменем. Я своє підписала.
Було цікаво, кому ж потрапить моя листівка. Чомусь уявлявся такий персонаж: "афганець" із Криму.
Того дня, уже ввечері, майже готуючись іти з роботи, я несподівано одержала повідомлення у соціальній мережі. Незнайомець повідомляв, що мій лист знайшов адресата у його особі. Хлопець не полінувався у польових умовах із мобільного пристрою знайти мене за ім'ям і прізвищем. Планували якось зустрітися на Майдані. Проте за кілька днів почали стріляти. У будівлі, де він перебував, провели зачистку. Вечір і ніч (із 18 на 19-те) я була на Майдані, про зачистку вже знала. Свідомо не набирала номер його телефону, бо не хотіла дізнатися що-небудь "на додачу" до того, що вже бачила й чула тоді. Хоч готова була до будь-якої новини.
Повернувшись додому і трохи отямившись, набирала його номер. Поза зоною досяжності. Спільних знайомих із ним не мала. Як і де шукати - не знала. Проглянула списки загиблих. Там його не було. Звернулася до спільноти, що проводить розшук і збирає інформацію щодо зниклих. Мені відповіли швидко. Він був серед затриманих, перебував в одному з київських відділків, а наступного дня його судили. Транспортне сполучення з Києвом на той час було, м'яко кажучи, проблемне, а ситуація на вулицях, м'яко кажучи, стрьомна. Плюс я до останнього не знала, на який час призначать засідання. Дізналася з Інтернету. За півгодини до початку. Був уже не ранній вечір. Діставатися - невідомо як. Отже, і про вирок дізналася "заочно" - місяць на підписці про невиїзд.
Ми списалися вже тоді, як він чекав на потяг, аби їхати до свого міста. Потім трохи листувалися, як він був уже вдома. Вирок усе ще діяв, "винуватець" робив домашні справи. Тоді ж зізнався мені про ще одну деталь: мого листа забрали менти разом з іншими його особистими речами. Отже, теоретично якийсь мент листа читав і знає моє ім`я. Цікаво, якщо ще й випливе згодом у цій історії. А те затримання, цілком імовірно (хоч як парадоксально), врятувало герою життя.
Передісторія. Почалося все у час відносної тиші на Майдані, на початку лютого. Тоді виникла ініціатива - підтримати людей на Майдані, написавши їм слова підтримки та привітання. Акція планувалася до 14 лютого, Дня закоханих. Писати й надсилати на відповідну адресу міг будь-хто. Привітання справді надійшли не лише з усієї України - з усього світу. Волонтери відповідно оформили листівки і рознесли їх майданівцям. Своє послання можна було залишити анонімним, або ж підписати своїм іменем. Я своє підписала.
Було цікаво, кому ж потрапить моя листівка. Чомусь уявлявся такий персонаж: "афганець" із Криму.
Того дня, уже ввечері, майже готуючись іти з роботи, я несподівано одержала повідомлення у соціальній мережі. Незнайомець повідомляв, що мій лист знайшов адресата у його особі. Хлопець не полінувався у польових умовах із мобільного пристрою знайти мене за ім'ям і прізвищем. Планували якось зустрітися на Майдані. Проте за кілька днів почали стріляти. У будівлі, де він перебував, провели зачистку. Вечір і ніч (із 18 на 19-те) я була на Майдані, про зачистку вже знала. Свідомо не набирала номер його телефону, бо не хотіла дізнатися що-небудь "на додачу" до того, що вже бачила й чула тоді. Хоч готова була до будь-якої новини.
Повернувшись додому і трохи отямившись, набирала його номер. Поза зоною досяжності. Спільних знайомих із ним не мала. Як і де шукати - не знала. Проглянула списки загиблих. Там його не було. Звернулася до спільноти, що проводить розшук і збирає інформацію щодо зниклих. Мені відповіли швидко. Він був серед затриманих, перебував в одному з київських відділків, а наступного дня його судили. Транспортне сполучення з Києвом на той час було, м'яко кажучи, проблемне, а ситуація на вулицях, м'яко кажучи, стрьомна. Плюс я до останнього не знала, на який час призначать засідання. Дізналася з Інтернету. За півгодини до початку. Був уже не ранній вечір. Діставатися - невідомо як. Отже, і про вирок дізналася "заочно" - місяць на підписці про невиїзд.
Ми списалися вже тоді, як він чекав на потяг, аби їхати до свого міста. Потім трохи листувалися, як він був уже вдома. Вирок усе ще діяв, "винуватець" робив домашні справи. Тоді ж зізнався мені про ще одну деталь: мого листа забрали менти разом з іншими його особистими речами. Отже, теоретично якийсь мент листа читав і знає моє ім`я. Цікаво, якщо ще й випливе згодом у цій історії. А те затримання, цілком імовірно (хоч як парадоксально), врятувало герою життя.