Шкода витрачатися на Росію
Якийсь час тому надійшла мені пропозиція: як потепліє - поїхати в Санкт-Петербург. Людина туди давно хоче, а от я там уже була - і не хочеться знову. Зрозуміло, я ще не скрізь там походила, а щось призабула. Однак це місто дико дороге (хоч і дешевше, ніж Москва).
От живеш там, робиш ніби все, як завжди. Їси - невибагливо, звичайно; десь на громадському транспорті проїдеш; десь невеличкий сувенірчик прикупиш. Кошти при цьому зі швидкістю світла вилітають у якусь чорну діру. Ти навіть не розумієш, як вони зникають. Звісно, на місто цікаво подивитися, але величезного пафосу я не маю (за що мені, до речі, докоряли). Людині, для якої Росія "в діковінку" - це ще той атракціон. А мені реально не хочеться. Буває, що просто не хочеш чогось - і все. А тут - ще й активне небажання. Тоді як інша людина - цим бажанням горить.
На таке мені ще й банально шкода витрачатися.
І якщо вже їхати кудись в Росію...Тут мене точно ніхто не зрозуміє, бо, аякже, довбанута на всю голову...То їхати на природу. Де вона ще збереглася. З мінімумом людей. Річки, ліси, збирання ягід. Який-небудь невеличкий дім на краю села. У містах, особливо російських, особливо великих, більше вбиваєшся, ніж відпочиваєш. Але на стрьомний відпочинок у глушині ніхто не погодиться. Всі такі індустріальні, урбанізовані, глобалізовані, що аж вихлопи з усіх природних отворів у тілі виділяються.
...Ну, є в мене там родичі. Стосунки з ними щороку все напруженіші й напруженіші. Є знайомі. Набиватися нікому не хочеться. І настрій не той.
Як знову зайде про це розмова - так і скажу.
P.S. О, забула дописати! Ще я почуваюся впевненішою, коли щось роблю сама. Зокрема, й ці поїздки...З кимось - ще менш надійно. Хоч як це парадоксально. Думати доводиться за двох. Про чиюсь непунктуальність, забудькуватість, розхлябаність. Самій надійніше.
От живеш там, робиш ніби все, як завжди. Їси - невибагливо, звичайно; десь на громадському транспорті проїдеш; десь невеличкий сувенірчик прикупиш. Кошти при цьому зі швидкістю світла вилітають у якусь чорну діру. Ти навіть не розумієш, як вони зникають. Звісно, на місто цікаво подивитися, але величезного пафосу я не маю (за що мені, до речі, докоряли). Людині, для якої Росія "в діковінку" - це ще той атракціон. А мені реально не хочеться. Буває, що просто не хочеш чогось - і все. А тут - ще й активне небажання. Тоді як інша людина - цим бажанням горить.
На таке мені ще й банально шкода витрачатися.
І якщо вже їхати кудись в Росію...Тут мене точно ніхто не зрозуміє, бо, аякже, довбанута на всю голову...То їхати на природу. Де вона ще збереглася. З мінімумом людей. Річки, ліси, збирання ягід. Який-небудь невеличкий дім на краю села. У містах, особливо російських, особливо великих, більше вбиваєшся, ніж відпочиваєш. Але на стрьомний відпочинок у глушині ніхто не погодиться. Всі такі індустріальні, урбанізовані, глобалізовані, що аж вихлопи з усіх природних отворів у тілі виділяються.
...Ну, є в мене там родичі. Стосунки з ними щороку все напруженіші й напруженіші. Є знайомі. Набиватися нікому не хочеться. І настрій не той.
Як знову зайде про це розмова - так і скажу.
P.S. О, забула дописати! Ще я почуваюся впевненішою, коли щось роблю сама. Зокрема, й ці поїздки...З кимось - ще менш надійно. Хоч як це парадоксально. Думати доводиться за двох. Про чиюсь непунктуальність, забудькуватість, розхлябаність. Самій надійніше.