Повернулася з Півночі
Повернулася з півночі. України.
Погода, та що там погода. Люди - прийняли не по-північному тепло. Незважаючи на апокаліптичні картинки надворі - прийшли, продерлися крізь замети, завчасно перетелефоновували, уточнюючи, чи справді я приїду, чи не скасувала візит. Прийшло - небагато, але поспілкувалися - у тісному колі - душевно. Одного хлопця я розчарувала. Він уявляв мене іншою - вищою на зріст. Нічим не могла втішити. Усі намріюють топ-моделей, а потім...Була хуртовина, що заносила сліди, світло з вікон старовинних будинків падало на сніг, а зустріч - у теплі, з чаєм, поезією, розмовами про насущне, серед книжок. Саме такою і має бути атмосфера.
Знайома-організатор пустила переночувати до себе. Спала я не сама, а з великим і норовливим рудим котом. Зранку вдвох із хазяйкою пішли дивитися апокаліптичне місто. Старовинні будинки, вулиці, церкви, парки, пам'ятники - у білому мареві. Заворожує. Назвали це "екскурсія для психів", бо у таку погоду не гуляють. Говорили про різне. Та чи не найбільше - на тему пташок, які повертаюся з вирію і впадають у шок від побаченого. На одній з вулиць не змогли пройти далі - там було заметено. Пішли дворами. На кучугурі біля одного з під'їздів я побачила пташку. Не міська, не голуб. Схожа на зозулю. Найімовірніше, то вона й була. Пташка пурхнула - і сіла на гілку дерева, на рівні третього поверху. Близько до себе не підпускала, водночас, видно, тягнулася до тепла. Хотіли її сфотографувати, але камери на мобільних "не взяли" так далеко. Моя знайома сказала, що піде купить насіння для птахів, бо їм зараз нелегко.
Після відігрівання у кав'ярні я пішла на маршрутку, щоб їхати вже додому. Заповнювалася вона не швидко. Однак містом, та й за містом, їхали вже легко, без проблем. Я раділа, що дороги так розчистили. Сутеніло. Залишалося їхати зовсім трохи - кілометрів 20. І тут ми стали, проїхавши поворот на завод "Кока-Кола". На узбіччі стояли десятки фур. Стояли вони й далі на проїжджій частині, ще далі - вже у два ряди, блокуючи всю смугу руху. Простояли так годину. За вікном - уже темно, сніг мете, поле. Час від часу блимають чиїсь аварійки. На узбіччі - легкова машина, заметена. Схоже, власник просто покинув її. Ми ж нарешті поїхали. Дорога забрала замість 2-х - 4 години. Непогана пригода. Коли ж іще таке побачиш.
Погода, та що там погода. Люди - прийняли не по-північному тепло. Незважаючи на апокаліптичні картинки надворі - прийшли, продерлися крізь замети, завчасно перетелефоновували, уточнюючи, чи справді я приїду, чи не скасувала візит. Прийшло - небагато, але поспілкувалися - у тісному колі - душевно. Одного хлопця я розчарувала. Він уявляв мене іншою - вищою на зріст. Нічим не могла втішити. Усі намріюють топ-моделей, а потім...Була хуртовина, що заносила сліди, світло з вікон старовинних будинків падало на сніг, а зустріч - у теплі, з чаєм, поезією, розмовами про насущне, серед книжок. Саме такою і має бути атмосфера.
Знайома-організатор пустила переночувати до себе. Спала я не сама, а з великим і норовливим рудим котом. Зранку вдвох із хазяйкою пішли дивитися апокаліптичне місто. Старовинні будинки, вулиці, церкви, парки, пам'ятники - у білому мареві. Заворожує. Назвали це "екскурсія для психів", бо у таку погоду не гуляють. Говорили про різне. Та чи не найбільше - на тему пташок, які повертаюся з вирію і впадають у шок від побаченого. На одній з вулиць не змогли пройти далі - там було заметено. Пішли дворами. На кучугурі біля одного з під'їздів я побачила пташку. Не міська, не голуб. Схожа на зозулю. Найімовірніше, то вона й була. Пташка пурхнула - і сіла на гілку дерева, на рівні третього поверху. Близько до себе не підпускала, водночас, видно, тягнулася до тепла. Хотіли її сфотографувати, але камери на мобільних "не взяли" так далеко. Моя знайома сказала, що піде купить насіння для птахів, бо їм зараз нелегко.
Після відігрівання у кав'ярні я пішла на маршрутку, щоб їхати вже додому. Заповнювалася вона не швидко. Однак містом, та й за містом, їхали вже легко, без проблем. Я раділа, що дороги так розчистили. Сутеніло. Залишалося їхати зовсім трохи - кілометрів 20. І тут ми стали, проїхавши поворот на завод "Кока-Кола". На узбіччі стояли десятки фур. Стояли вони й далі на проїжджій частині, ще далі - вже у два ряди, блокуючи всю смугу руху. Простояли так годину. За вікном - уже темно, сніг мете, поле. Час від часу блимають чиїсь аварійки. На узбіччі - легкова машина, заметена. Схоже, власник просто покинув її. Ми ж нарешті поїхали. Дорога забрала замість 2-х - 4 години. Непогана пригода. Коли ж іще таке побачиш.