Дари
Ну що ж.. настав час звіту. Давно не писала в жж, і слова до купи не збираються. А накопилось багато чого.
Учусь сміливості «mittelmäßig zu sein“.(бути посереднім) Учусь бути трієчницею. Цьому я в школі не навчилась. Це особливе почуття, позбавляє зайвих гордощів, сприяє духовному росту.
А було би добре вміти бути гарною вчителькою. І додатково до цього впроваджувати всякі альтернативні і арт-терапевтичні штуки.
«Но не тут-то было…». Як показала практика - з мене не вийде легко гарної традиційної вчительки.
І тут два варіанти - або не туди поперлась, і це явний знак того, що треба здавати назад. Або ж - що мені просто важче ніж іншим, знадобиться більше часу, але все в мене вийде.
Якщо на секундочку уявити, що все це, чим я жила останні роки - арт-терапія, педагогіка - не моє...Ніяких гуртків, театральних чи художніх, ніяких дитячих таборів... І навіть ніякі не курси іноземної мови не вести. Ніякого репетиторства навіть. Нічого з людьми. Бо я інтраверт-аутист….
....То що залишається в моєму житті? Страшно стає. Економістом ставати?...по лінії найменшого спротиву?..
Ні, я поки що не готова продавати мрію і здаватися! Я буду йти далі. "Ежики плакали, кололись, но продолжали есть кактус".
Того мені треба переписати свою історію. З історії невдахи, якій просто не дано бути вчителько, в історію .....наділеної особливими дарами особи. :)
Я не можу стояти впевнено і присутньою перед класом. Я не можу керувати груповою динамікою великого класу, всіх помічати і стимулювати.
Але я люблю говорити з кожним один на один. У мене є емпатія, це казала навіть одна вчителька. Люблю відповідати на питання, допомагати з ідеями, підбодрювати, пропонувати, хвалити. Я люблю дітей. А особливо підлітків.
Мені не цікаве мистецтво само по собі і історія мистецтв. І не хочеться мені виховувати "поціновувачів мистецтва", бо й сама я ніякий не поціновувач. Мені хочеться, щоб вони самі понурились в процес. І при цьому не хочеться, щоб заради результату - не хочеться давати оцінки. Кожна робота прекрасна, коли вона з душею!
Не можу тримати дисципліну, заставляти робити те, що не подобається - наприклад сидіти на місці і слухати якусь нудну інформацію від вчительки.. Не подобається мені бути сторожем і дресировщиком, наказувати дітей, і слідкувати, щоб вони підкорялись.
Про що це?..
.... про те, що може, я ніякий не вчитель…а…. арт-терапевт?...
Хм. Хотілось би.
Так, звісно ці вміння не завадили б і арт-терапевту. Але вони не на передньому плані.
І можливо саме невміння цього може стати моїм даром: невміння заставляти, невміння бути авторитарною - можливо саме це буде стимулом шукати інші шляхи! Шляхи довіри, інтересу, особистого контакту. Орієнтації не на зовнішнє, а на внутрішнє. можливо навіть бути вчителькою. Але не в сучасній системі з великими класами, а в якійсь альтернативній школі, монтесорі наприклад. Мої "слабкості" приведуть мене до того, де мені буде комфортно, а разом з тим буде комфортно і дітям...: або й дорослим :)
Хм... Так, така історія мені більше довподоби. :)
Учусь сміливості «mittelmäßig zu sein“.(бути посереднім) Учусь бути трієчницею. Цьому я в школі не навчилась. Це особливе почуття, позбавляє зайвих гордощів, сприяє духовному росту.
А було би добре вміти бути гарною вчителькою. І додатково до цього впроваджувати всякі альтернативні і арт-терапевтичні штуки.
«Но не тут-то было…». Як показала практика - з мене не вийде легко гарної традиційної вчительки.
І тут два варіанти - або не туди поперлась, і це явний знак того, що треба здавати назад. Або ж - що мені просто важче ніж іншим, знадобиться більше часу, але все в мене вийде.
Якщо на секундочку уявити, що все це, чим я жила останні роки - арт-терапія, педагогіка - не моє...Ніяких гуртків, театральних чи художніх, ніяких дитячих таборів... І навіть ніякі не курси іноземної мови не вести. Ніякого репетиторства навіть. Нічого з людьми. Бо я інтраверт-аутист….
....То що залишається в моєму житті? Страшно стає. Економістом ставати?...по лінії найменшого спротиву?..
Ні, я поки що не готова продавати мрію і здаватися! Я буду йти далі. "Ежики плакали, кололись, но продолжали есть кактус".
Того мені треба переписати свою історію. З історії невдахи, якій просто не дано бути вчителько, в історію .....наділеної особливими дарами особи. :)
Я не можу стояти впевнено і присутньою перед класом. Я не можу керувати груповою динамікою великого класу, всіх помічати і стимулювати.
Але я люблю говорити з кожним один на один. У мене є емпатія, це казала навіть одна вчителька. Люблю відповідати на питання, допомагати з ідеями, підбодрювати, пропонувати, хвалити. Я люблю дітей. А особливо підлітків.
Мені не цікаве мистецтво само по собі і історія мистецтв. І не хочеться мені виховувати "поціновувачів мистецтва", бо й сама я ніякий не поціновувач. Мені хочеться, щоб вони самі понурились в процес. І при цьому не хочеться, щоб заради результату - не хочеться давати оцінки. Кожна робота прекрасна, коли вона з душею!
Не можу тримати дисципліну, заставляти робити те, що не подобається - наприклад сидіти на місці і слухати якусь нудну інформацію від вчительки.. Не подобається мені бути сторожем і дресировщиком, наказувати дітей, і слідкувати, щоб вони підкорялись.
Про що це?..
.... про те, що може, я ніякий не вчитель…а…. арт-терапевт?...
Хм. Хотілось би.
Так, звісно ці вміння не завадили б і арт-терапевту. Але вони не на передньому плані.
І можливо саме невміння цього може стати моїм даром: невміння заставляти, невміння бути авторитарною - можливо саме це буде стимулом шукати інші шляхи! Шляхи довіри, інтересу, особистого контакту. Орієнтації не на зовнішнє, а на внутрішнє. можливо навіть бути вчителькою. Але не в сучасній системі з великими класами, а в якійсь альтернативній школі, монтесорі наприклад. Мої "слабкості" приведуть мене до того, де мені буде комфортно, а разом з тим буде комфортно і дітям...: або й дорослим :)
Хм... Так, така історія мені більше довподоби. :)