18.04.2015 або про декомунізацію
Правовий акт щодо декомунізації набрав чинності. Вкотре для деяких професійних любителів істерик доводиться акцентувати, що закон стосується не тільки заборони в Україні комуністичної, але й націонал-соціалістичну ідеології в контексті тоталітарних режимів. Тобто, ніхто не збирається знищувати пам’ятники воїнам-визволителям України він фашизму - заборона стосується символів всеросійської комуністичної партії, створеної в країні, яку вона знищила і створила на її місці тюрму народів; партії, прямо винуватої в окупації сусідніх країн, у тому числі й УНР і фізичному знищенню мільйонів українців в період радянської окупації через голод і репресії. Під ліквідацію попадають пам’ятники партійним діячам правлячого режиму, але не Алеї Слави з вічними вогнями чи монументи жертвам Громадянської війни - далеко не всі бійці цих конфліктів були комуністами і воювали за щастя партноменклатури. Хочу нагадати деяким хитрунам, які з причин втрати хлібних місць видатних фахівців з болтології, підміняють поняття «СРСР» і «народи Радянського Союзу» і автоматично поєднують «плани партії» з «планами народу», зовсім не питаючи згаданий народ і нахабно обходячи істину, що більшістсть населення 1/6 земної кулі жила своїм життям і мала власні уяви про справедливість, особливо порівнюючи свої статки з умовами спецрозподільників, квартир, дач і персональних авто «слуг народу». За великим рахунком у збройних конфліктах народ прагнув гинуте не більше за худобу на колгоспній бійні. І воював здебільшого внаслідок призову, під острахом смерті, з почуття помсти до загарбників, а дехто і з меркантильних причин: більшовики вміли мотивувати людей порожніми обіцянками. А чим закінчилися для селянства казки по мотивах «декрета про землю» - годувальники царської Росії добре запам’ятали по лісоповалах Сибіру і копальнях Півночі, а у кращому випадку - висланнях у непривітні степи Казахстану... Тому коли вам хтось починає заводити пісню про світлі досягнення соціалізму і його майбутнє - комунізм, знайте - перед вами реваншист, який прагне повернути свій привелійований статус у царині безправ’я або жертва, яку здурили багатослівні адепти ідеології «завтра все буде даром». При чому, за чий рахнок майбутній бенкет - ані першим, ані другим пояснити не вдається. Тобто, впевненості вистачає, з достовірністю - погано. Надто кривавою виявилася ціна моделі соціалізму «одних за рахунок інших», та й «брати від природи милості, не чекаючи» - призвело хіба що до екологічних катастроф і перетворення держави на сировинний придаток розвиненого світу. Тому злакомиться «комунізмом» охочих мало: психічно здорові люди не уявляють собі функціонування подібного суспільства. Тим більше, за наявності живих свідків злочинної діяльності комуністичної партії СРСР. А те, що комуністична ідеологія під гаслами свободи, рівності і братерства, принесла у світ страждання, голод, війни і нетерпимість до носіїв інших поглядів - аксіома. Власне, того не приховують і самі комуністичні історики. Тільки дехто з них виправдовується об’єктивними труднощами, а а дехто цинічно пишається. Саме тому, м’яко кажучи, дивує, коли прибічники ідей комунізму обурюються забороною їхньої ідеології, адже за часів свого панування сама КПРС інші політичні сили цькувала без права на реабілітацію - аж до масових розстрілів. Безумовно, за всю історію існування СРСР були і радісні моменти і видатні події у житті кожного окремого громадянина, але відбувалися вони не з причини турбот комуністичній партії, а ставали наслідком власних зусиль і світогляду кожного окремого індивідуума. КПРС завжди плекала стратегічні мрії, у той час, як пересічний громадянин задовільнявся малим.
Одначе, від загальних теоретико-історичних вишукувань пропоную повернутися до реалій конкретно нашого міста. Пам’ятники діячам, чия діяльність наразі викликає дискусії, традиційно височіють у самому центрі. Наскільки вони потрібні? Чи виправдано їх існування? Спробую пояснити своє бачення з цього приводу. Для цього, я абстрагуюся від своєї антикомуністичної позиції, щоб унеможливити звинувачення у заангажованості. Хоча, після набуття чинності закону з декомунізації, для законослухняних громадян питання можна закривати і тим не менше. Україна не є правоприємницею комуністичного СРСР, а раніше - царської Росії. Її історія не завжди була спільною з російською. І у середні віки і після 1991 року ми мали різні вектори розвитку, відмінних керманичів, інші цінності та прагнення. Строго кажучи, згідно норм міжнародного права, СРСР по відношенню до України - країна-окупант і пам’ятники його функціонерам так само недоречні на території, яка страждала від окупації, як і пам’ятники Адольфу Гітлеру з його партайгеноссе. Уся різниця у тому, що свого часу фашистська Німеччина не встигла закріпитися на окупованій нею території України, а СРСР - встиг. За кількістю пам’ятників вождю світового пролетаріату СРСР давно досяг позначки «абсурд» і впевнено перетнув її. Багато скульпторів радянської доби пречудово жили, не розвиваючись далі пропорцій засновника країни Рад. Але яку художню цінність мали їхні твори? Ніяку. Числені кам’яні одоробла щільно вкрили усю територію СРСР, вже самою кількістю опустивши цінність до мінімума, але який з них був оригінальним: ніс неповторні риси, мав унікальну композицію, оригінальний стиль виконання, належав засновнику нової школи скульптурного мистецтва чи просто - видатному митцю, який крім однотипних бовванів зробив багато інших, справді геніальних речей? У кращому випадку, кожен тисячний. І вже точно не той, що стоїть в Артемівську. Отже, ніякої культурної цінності саме цей пам’ятник не має. Тоді розгляну його в розрізі історичної цінності. Що пов’язано з цією спорудою? Можливо, саме на цьому місці Ульянов-Ленін, російський комуніст, з улюбленого панцирника штовхнув неабиякої полум’яності промову перед натовпом носіїв пролетарської свідомості, чим підняв їх коефіцієнт інтелекту до небачених висот і відправив неофітів на нові подвиги в ім’я людства? Відповідь - негативна. Пан Ленін територію України не відвідав жодного разу впродовж свого життя. Очільник комуністів віддавав перевагу країнам капіталістичного світу: Швеції, Англії, Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії, Австро-Угорщині... Польща з Фінляндією на той час тимчасово перебували у складі Росії. Гаразд, можливо з цим пам’ятником у місті пов’язані якісь героїчні або трагічні події, задля збереження пам’яті про які доцільно залишити цю споруду? Ні. Пам’ятник не пережив розстріли юних піонерів клятими фашистами біля свого фундаменту, він не висічений зі шматка метеорита з таємних космічних глибин і не є об’єктом паломництва поважних осіб з-за кордону. Те саме стосується пам’ятника революціонеру з когорти комуністів Ф.А. Сергієву, більш відомому під кличкою «Артем». І хоч на відміну від свого патрона, цей таки відвідував місто Бахмут, але діяльність його була настільки різнобічною, що з його постаті краще не пам’ятники ваяти, а складати анекдоти... Наприклад, цей авантурник, крім створення сепаратистської Донецько-Криворізької республіки, яка дратувала навіть його товаришів по партії, залюбки хапався за будь-які ідеї у тому числі циркові виступи і загинув цілком закономірно - під час випробування трамваю з реактивним двигуном. Повертаючись до теми пам’ятників центральної частини Артемівська, резюмую: подібного добра усюди валом, а тому кращим майбутнім для них буде - цивілізований демонтаж, згідно нового закона з декомунізації, і шлях у музей комуністичної епохи: мірятися - хто з них рівніший між рівними... Так буде справедливо.
І насамкінець головне питання: чим заповнити порожнечу? Пропоную припинити біг граблями і облишити спроби увіковічнити політичних ідолів інших таборів або жертв колишніх. Жертвам це не допоможе, а політика - річ мінлива; банкрутство комуністичної ідеології, вінець якої - зникнення СРСР з політичної карти світу тому кращий приклад. Основними вимогами для майбутніх скульптурних композицій мають стати саме культурна цінність. «Вічність» - ось головний критерій, яким треба керуватися. А вічним у всі часи було мистецтво. Саме тому замість стотисячп’ятсотого пам’ятника Леніну доцільно встановити пам’ятник Євгену Мартинову, який на відміну від вождя світового пролетаріату до цього міста має безпосереднє відношення, а крім того його фактура нічим не поступається гагаринській, що для митців становить професійну цікавість. Можна піти далі і на його честь перейменувати площу Леніна. Думаю, це не викличе особливих протестів з боку громади. Втім, якщо виникне цікавіша альтернатива, нічого не маю проти. Ну а замість Артема на площі Свободи доцільно мати відповідний монумент. Які саме риси він матиме - нехай митці змагаються ескізами, а громада обирає кращий варіант. Головне, почати рух від канонізації сумнівних політичних діячів у бік загальних культурних цінностей. Це зніме гостроту протиріч і сприятиме об’єднанню.
Одначе, від загальних теоретико-історичних вишукувань пропоную повернутися до реалій конкретно нашого міста. Пам’ятники діячам, чия діяльність наразі викликає дискусії, традиційно височіють у самому центрі. Наскільки вони потрібні? Чи виправдано їх існування? Спробую пояснити своє бачення з цього приводу. Для цього, я абстрагуюся від своєї антикомуністичної позиції, щоб унеможливити звинувачення у заангажованості. Хоча, після набуття чинності закону з декомунізації, для законослухняних громадян питання можна закривати і тим не менше. Україна не є правоприємницею комуністичного СРСР, а раніше - царської Росії. Її історія не завжди була спільною з російською. І у середні віки і після 1991 року ми мали різні вектори розвитку, відмінних керманичів, інші цінності та прагнення. Строго кажучи, згідно норм міжнародного права, СРСР по відношенню до України - країна-окупант і пам’ятники його функціонерам так само недоречні на території, яка страждала від окупації, як і пам’ятники Адольфу Гітлеру з його партайгеноссе. Уся різниця у тому, що свого часу фашистська Німеччина не встигла закріпитися на окупованій нею території України, а СРСР - встиг. За кількістю пам’ятників вождю світового пролетаріату СРСР давно досяг позначки «абсурд» і впевнено перетнув її. Багато скульпторів радянської доби пречудово жили, не розвиваючись далі пропорцій засновника країни Рад. Але яку художню цінність мали їхні твори? Ніяку. Числені кам’яні одоробла щільно вкрили усю територію СРСР, вже самою кількістю опустивши цінність до мінімума, але який з них був оригінальним: ніс неповторні риси, мав унікальну композицію, оригінальний стиль виконання, належав засновнику нової школи скульптурного мистецтва чи просто - видатному митцю, який крім однотипних бовванів зробив багато інших, справді геніальних речей? У кращому випадку, кожен тисячний. І вже точно не той, що стоїть в Артемівську. Отже, ніякої культурної цінності саме цей пам’ятник не має. Тоді розгляну його в розрізі історичної цінності. Що пов’язано з цією спорудою? Можливо, саме на цьому місці Ульянов-Ленін, російський комуніст, з улюбленого панцирника штовхнув неабиякої полум’яності промову перед натовпом носіїв пролетарської свідомості, чим підняв їх коефіцієнт інтелекту до небачених висот і відправив неофітів на нові подвиги в ім’я людства? Відповідь - негативна. Пан Ленін територію України не відвідав жодного разу впродовж свого життя. Очільник комуністів віддавав перевагу країнам капіталістичного світу: Швеції, Англії, Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії, Австро-Угорщині... Польща з Фінляндією на той час тимчасово перебували у складі Росії. Гаразд, можливо з цим пам’ятником у місті пов’язані якісь героїчні або трагічні події, задля збереження пам’яті про які доцільно залишити цю споруду? Ні. Пам’ятник не пережив розстріли юних піонерів клятими фашистами біля свого фундаменту, він не висічений зі шматка метеорита з таємних космічних глибин і не є об’єктом паломництва поважних осіб з-за кордону. Те саме стосується пам’ятника революціонеру з когорти комуністів Ф.А. Сергієву, більш відомому під кличкою «Артем». І хоч на відміну від свого патрона, цей таки відвідував місто Бахмут, але діяльність його була настільки різнобічною, що з його постаті краще не пам’ятники ваяти, а складати анекдоти... Наприклад, цей авантурник, крім створення сепаратистської Донецько-Криворізької республіки, яка дратувала навіть його товаришів по партії, залюбки хапався за будь-які ідеї у тому числі циркові виступи і загинув цілком закономірно - під час випробування трамваю з реактивним двигуном. Повертаючись до теми пам’ятників центральної частини Артемівська, резюмую: подібного добра усюди валом, а тому кращим майбутнім для них буде - цивілізований демонтаж, згідно нового закона з декомунізації, і шлях у музей комуністичної епохи: мірятися - хто з них рівніший між рівними... Так буде справедливо.
І насамкінець головне питання: чим заповнити порожнечу? Пропоную припинити біг граблями і облишити спроби увіковічнити політичних ідолів інших таборів або жертв колишніх. Жертвам це не допоможе, а політика - річ мінлива; банкрутство комуністичної ідеології, вінець якої - зникнення СРСР з політичної карти світу тому кращий приклад. Основними вимогами для майбутніх скульптурних композицій мають стати саме культурна цінність. «Вічність» - ось головний критерій, яким треба керуватися. А вічним у всі часи було мистецтво. Саме тому замість стотисячп’ятсотого пам’ятника Леніну доцільно встановити пам’ятник Євгену Мартинову, який на відміну від вождя світового пролетаріату до цього міста має безпосереднє відношення, а крім того його фактура нічим не поступається гагаринській, що для митців становить професійну цікавість. Можна піти далі і на його честь перейменувати площу Леніна. Думаю, це не викличе особливих протестів з боку громади. Втім, якщо виникне цікавіша альтернатива, нічого не маю проти. Ну а замість Артема на площі Свободи доцільно мати відповідний монумент. Які саме риси він матиме - нехай митці змагаються ескізами, а громада обирає кращий варіант. Головне, почати рух від канонізації сумнівних політичних діячів у бік загальних культурних цінностей. Це зніме гостроту протиріч і сприятиме об’єднанню.