24.12.2014
Бути українцем - круто. Це довели авіаконструктури «Мрії» і ракетного комплексу «Сатана», це доводять вчорашні трактористи з автоматами у донецькому аеропорту і це доводитимуть майбутні комп’ютерні генії, які вже зараз у своєму дитинстві пишуть програми. Водночас, бути українцем - небезпечно і важко. Наразі США починає програму з економічної підтримку України: «купуй українське!» Типово американський підхід: совки у подібних випадках тупо давали гроші країнам Африки, які декларували обрання шляху соціалізму, але американці зовсім не дурні, як намагався нас переконати трубадур дурисвітництва Задорнов - вони не розбещують нас халявою, а допомагають заробляти. Це суттєва відмінність. Дай Боже, щоб у них з нами вийшло! Бо у нас самих - навряд чи вдасться. Хіба що у разі вестернізації країни, коли вулицями ходитимуть люди з власною зброєю і захищатимуть свою гідність і справедливість самотужки, а закони у суспільстві виконуватимуться бездоганно, бо інакше - смерть.
А все тому, що наші українські політики з якогось бодуна уявили територію своєї країни не шахівницею, на якій розгортається партія, а учасниками гри. Так, вони сором’язливо визнають себе пішаками, але й це - велика самоомана. Вони ніхто і ніщо. З ними не рахуються. Ані у світі - попри дотримання дипломатичного протоколу, ані у власній країні - попри традиційні обіцянки.
Тим часом пан Ахметов переграє нову-стару команду влади під чисту: когось купує, когось шантажує, когось лякає, комусь обіцяє, а фактично - бреше, розводить і гне свою лінію. І саме через те, що він не висить на шибениці, його мрія втілюється: квазідержава Донбас пречудово будується ударними темпами за допомогою російських фахівців. Рабський менталітет місцевих мешканців Донбасу, який керує їхніми діями, на інстинктивному рівні наказує їм прилаштовуються у намаганні вижити і вони поступово звикають. За великим рахунком - яка різниця «чиїм бути?» Отже тутешні вже хочеш не хочеш, а працюють на Новоросію. Відкрито супермаркети, банки, ходить транспорт - насамперед за пенсією в Україну, шахти дають вугілля до РФ, на заводах ремонтується техніка для війни з хунтою... Комунальні послуги - безкоштовні, дурна Україна годує. Чим не життя? І ніхто вже не чекає Україну назад... Тим більше, що ніколи її і не любили. Україні, щоб повернути Донбас треба його або завоювати, або переконати, що в Україні краще. Перше - не вдалося через Росію. Друге - через Україну. Яскравий приклад - моя мати, яка дві з половиною місяці тому переоформила пенсію і живе у мене, але ще й досі нічого не отримала: ні допомоги, ні пенсії. А ось позавчора зателефонували сусіди: приїжджай, сусідка згори затопила квартиру! Вона поїхала у Лугандонію і о диво-дивне - одразу отримала дев’ятсот гривень допомоги «просто так». Гроші вона узяла:
- У якості компенсації, - пояснила.
Україну мати любити не перестала і післязавтра повернеться назад, а ось решта пенсіонерів - дуже сильно замисляться... Агов, Порошенко! Заморожені конфлікти так і закінчуються: поразкою. Стільки просраних шансів не мав навіть Ющенко...
Після обіду їду у столицю. Планів - жах бере. Але чи вдасться втілити - ось питання!
А все тому, що наші українські політики з якогось бодуна уявили територію своєї країни не шахівницею, на якій розгортається партія, а учасниками гри. Так, вони сором’язливо визнають себе пішаками, але й це - велика самоомана. Вони ніхто і ніщо. З ними не рахуються. Ані у світі - попри дотримання дипломатичного протоколу, ані у власній країні - попри традиційні обіцянки.
Тим часом пан Ахметов переграє нову-стару команду влади під чисту: когось купує, когось шантажує, когось лякає, комусь обіцяє, а фактично - бреше, розводить і гне свою лінію. І саме через те, що він не висить на шибениці, його мрія втілюється: квазідержава Донбас пречудово будується ударними темпами за допомогою російських фахівців. Рабський менталітет місцевих мешканців Донбасу, який керує їхніми діями, на інстинктивному рівні наказує їм прилаштовуються у намаганні вижити і вони поступово звикають. За великим рахунком - яка різниця «чиїм бути?» Отже тутешні вже хочеш не хочеш, а працюють на Новоросію. Відкрито супермаркети, банки, ходить транспорт - насамперед за пенсією в Україну, шахти дають вугілля до РФ, на заводах ремонтується техніка для війни з хунтою... Комунальні послуги - безкоштовні, дурна Україна годує. Чим не життя? І ніхто вже не чекає Україну назад... Тим більше, що ніколи її і не любили. Україні, щоб повернути Донбас треба його або завоювати, або переконати, що в Україні краще. Перше - не вдалося через Росію. Друге - через Україну. Яскравий приклад - моя мати, яка дві з половиною місяці тому переоформила пенсію і живе у мене, але ще й досі нічого не отримала: ні допомоги, ні пенсії. А ось позавчора зателефонували сусіди: приїжджай, сусідка згори затопила квартиру! Вона поїхала у Лугандонію і о диво-дивне - одразу отримала дев’ятсот гривень допомоги «просто так». Гроші вона узяла:
- У якості компенсації, - пояснила.
Україну мати любити не перестала і післязавтра повернеться назад, а ось решта пенсіонерів - дуже сильно замисляться... Агов, Порошенко! Заморожені конфлікти так і закінчуються: поразкою. Стільки просраних шансів не мав навіть Ющенко...
Після обіду їду у столицю. Планів - жах бере. Але чи вдасться втілити - ось питання!