28.04.2014 або про виставу
Україна перетворилася на театр абсурду. Причому, абсурду не просто, як тимчасового явища, а перманентного і абсолютного. Йде одна суцільна вистава. Від неї вже тхне, а вона - не кінчається. Країна перетворилася на подобу театру, причому - поганого, після якого одна дорога - до цирку. Наразі мешканці країни поділені на дві великі частини: зрителі і актори. ДругІ роблять вигляд, ніби вони професіонали і володіють неабиякою майстерністю інтерпретувати зміни обставин у класичній п'єсі, а другі, відповідно, роблять вигляд ніби знаються на тонкощах усіх мистецтв одразу. Причому, обидві категорії неоднородні. Але на відміну від акторскього складу, де злодії з героями просто мусять існувати за сценарієм, зрителі теж розділилися. Цілком очікувано, одна частина завмерла в азартному передчутті: «що далі?» а інша, що виявилося неочікувано для влади, узялася підігравати, задіяним на підмостках, а саме - зривати прописані репліки, неадекватно реагувати на експромти і кидати в акторів неприємними предметами. Причому, чим меншу культуру поведінки демонструють радикальні глядачі, тим більш розгублений вигляд мають пафосні доти актори. І хтозна, чи не стане маневр з ухиляння від траекторії гнилого помідора шляхом до прірви орекстрової ями? Ляльководи давно закинули сценарії, їм все тяжче привести виставу до хоч якоїсь логічної фабули і все важче робити вигляд хоча б для партеру, ніби нічого фатального не відбувається. Так, вони ще намагаються виконувати свої обов'язки, але софіти згори, рампа знизу і юпітери з залу безжально висвічують усі недоліки, внаслідок чого паніка відчутно наростає.
Дирекції театру не зле зрозуміти просту істину: споживач їхнього репертуару, який приносить їм прибуток, за рахунок якого вони фактично існують, останнім часом зайняв активну позицію і з усієї сили тягнеться до творчості, прагне продемонструвати, що він сам - не пальцем роблений і на тонкощах пропонованого продукту розуміється не гірше за визнананих метрів, тим більше таких, що явно просяться в тираж, а тому «як раніше» вже не буде. Треба або починати впроваджувати нові правила гри і жорстко слідкувати за порядком у залі, або починати підігравати натовпу, з яким набундючені пани у костюмах і буклях ділять загальний простір. Інакше - ніяка охорона разом з пожежними не врятують і театр просто згорить синім полум’ям.
Часу, щоб зрозуміти подібні речі часу було предостатньо. Але, на жаль, висновки дирекція театру не робила і не робить, звично займаючись сторонніми речами, під заспокійливе: якось воно буде, усе само владнається, наші люди звично все розберуться і розрулять або змиряться і потерплять, на худий кінець декого - виведемо, а решта - проковтне… А у самому крайньому разі підгодовані рецензенти борзо напишуть "що треба": десь напустять туману, щось присмачать, інше прилижуть, когось оголосять ексцентриком, решту - невігласами. І ось це - велика полмилка. Бо світ на місці не стоїть і наші люди, звісно, що терплячі, але рано чи пізно терпець має властивість уриватися - імпотенти і блазні повинні знати своє місце. Сучасність диктує нові умови, а тому, панство на високих підмостках мусить зрозуміти: вам не дадуть гроші, якщо ви втратите країну; вас не захищатимуть, якщо ви тікатимете; вас не поважатимуть, якщо ви послідовно вкриваєте себе ганьбою. Ніхто: ні свої, ні чужі.
Відповідно, усе буде навпаки, якщо використовувати існуючі закони не тільки для того, аби ховатися за ним і мимрити малоцікаві тексти ні про що. Отже, час спливає.
Дирекції театру не зле зрозуміти просту істину: споживач їхнього репертуару, який приносить їм прибуток, за рахунок якого вони фактично існують, останнім часом зайняв активну позицію і з усієї сили тягнеться до творчості, прагне продемонструвати, що він сам - не пальцем роблений і на тонкощах пропонованого продукту розуміється не гірше за визнананих метрів, тим більше таких, що явно просяться в тираж, а тому «як раніше» вже не буде. Треба або починати впроваджувати нові правила гри і жорстко слідкувати за порядком у залі, або починати підігравати натовпу, з яким набундючені пани у костюмах і буклях ділять загальний простір. Інакше - ніяка охорона разом з пожежними не врятують і театр просто згорить синім полум’ям.
Часу, щоб зрозуміти подібні речі часу було предостатньо. Але, на жаль, висновки дирекція театру не робила і не робить, звично займаючись сторонніми речами, під заспокійливе: якось воно буде, усе само владнається, наші люди звично все розберуться і розрулять або змиряться і потерплять, на худий кінець декого - виведемо, а решта - проковтне… А у самому крайньому разі підгодовані рецензенти борзо напишуть "що треба": десь напустять туману, щось присмачать, інше прилижуть, когось оголосять ексцентриком, решту - невігласами. І ось це - велика полмилка. Бо світ на місці не стоїть і наші люди, звісно, що терплячі, але рано чи пізно терпець має властивість уриватися - імпотенти і блазні повинні знати своє місце. Сучасність диктує нові умови, а тому, панство на високих підмостках мусить зрозуміти: вам не дадуть гроші, якщо ви втратите країну; вас не захищатимуть, якщо ви тікатимете; вас не поважатимуть, якщо ви послідовно вкриваєте себе ганьбою. Ніхто: ні свої, ні чужі.
Відповідно, усе буде навпаки, якщо використовувати існуючі закони не тільки для того, аби ховатися за ним і мимрити малоцікаві тексти ні про що. Отже, час спливає.