Стівен Кінг і "Воно"
Дитячі страхи, що ніколи не закінчуються. Минуле, що завжди повертається. Танцюючий клоун Пеннівайз, що живе у каналізації вигаданого містечка Деррі, і семеро дітей, які поклялися його здолати. Дитячі психотравми, що лишаються на все життя, і скріплена кров'ю дружба. А ще - давні легенди, які раз-по-раз оживають.
Усього цього намішано у романі Стівена Кінга. Але є там і ще дещо.
Америка. Її життя, шарм її невеликих містечок і досить недавня, але вже теж достатньо заплутана історія. Америка дихає із кожної сторінки книжки. вона там справжня, жива, не глянцева, така, яку можна полюбити.
І мені здається, що сам Кінг її дуже любить - інакше так би не написав. Бо попри всі жахливчики (а їх у "Воно" дофіга), чомусь виникає відчуття замилування і симпатії. Не до героїв - до місця, до цього провінційного американського топосу. І чи не вперше в житті мені захотілося поїхати-відчути ту Америку на смак.
Як на мене, то "Воно" - найкрутіший роман Кінга, принаймні, з досі мною читаних. Він містить такі пласти, відкривати які і хочеш, і боїшся.
І хоча екранізацію вважають однією із кращих, фільм не може передати й десятої частки книги - власне, нічого, окрім сюжету. Але й крім самого сюжету там є у що зануритися.