Хулігани. Юрко Покальчук
Читаючи "Хуліганів" Покальчука, розумію, за що всі йі хлопчаки з колоній так любили Пако. Він писав про їхнє життя чесно, без пафосу і моралізаторства, називаючи речі своїми іменами і не прифарбовуючи дійсність. Він зробив такий собі літопис усіх цих вуличних пацанів, хоч з-поміж сотень і тисяч подібних історій розказав всього декілька. Більше-бо не треба, там усе дуже схоже: не надто благополучна родина, компанія таких же однолітків, компи, клей, нички, дівки, горілка, драп... Ну може з незначними варіаціями. Але й в усій цій безнадійній круговорті лишається місце для дружби, добра і якихось до біса благородних вчинків, на які "порядні" не завше здатні. Такі собі промінчики світла в троєщинському болоті.
Та,весь той троєщинський топос особливо мені ліг на душу. "Фестивальний", універсам, Марини Цвєтаєвої - зупинки 30-го тролейбуса, яким ми їздили у свою гуртягу. Аж заностальгувалося тихенько за тим всім, але то таке..:)
А Покальчука я, стидно зізнаться, досі особливо не читала. І добре робила. Бо попадись мені в руки ця книжка років 5-6 тому, я би сприйняла її зовсім інакше. Може навіть з огидою. І це було б сумно. А зараз я її розумію. Бо вмію бачити хороше. Але людям, які звикли бачити тільки чорноту і погань, її читати точно не варто. Бо утвердяться у своїй думці, що в світі нема ніц хорошого, і буде їм тільки гірше.