ОДЕСА: ОРДЕН Є, А БУЛЬВАРУ НЕМАЄ
Olexander Starish
ОДЕСА: ОРДЕН Є, А БУЛЬВАРУ НЕМАЄ
Добраніч, Ненько.
Як з’ясувалося «Південна Пальміра Росії» - українська Одеса народила і виховала українських зірок більше, ніж навіть українці собі уявляли! Звісно, якщо писати про кожну зірку у читача не вистачить часу усе прочитати. А от про зірку, яка б могла такою стати, але відмовилась від України, варто згадати: так - в Одесі більше немає бульвару Жванецького…
Ми познайомились з Михайлом Манійовичем у вересні 1981 на його авторському вечорі у Сімферополі, де передав совєтському метру кілька своїх текстів, а за два тижні отримав листа: «Все, що Ви написали, мені не сподобалось, але Ви вже дозріли, щоб заробляти таким чином хліб». Після цього були десятки мініатюр і п’єса, але сцена так і не стала годувальницею моєї родини - фізика взяла своє. Проте, не про сцену і фізику мова. Мова про повернення вітчизняних топонімів вітчизняним вулицям, селищам, містам. З нових назв - виключно імена тих українців, хто віддав своє життя захищаючи Неньку, решта - повернення історичних назв, які всі роки окупації України цілеспрямовано нищила Росія, намагаючись вбити генокод української нації. Уродженець Одеси Михайло Жванецький взяв орден з рук Путіна уже в розпал російсько-української війни і йому не муляла кров одеситів на кремлівських іграшках…
Олена Добровольська: «Я теж народилась і росла під акомпанемент всіх цих священних корів, за якими зараз виття, наче у найманих плакальщиць на похованні незнайомого мерця. Моє дитинство прийшлося на пізній совок, коли монологи Жванецького вважалися не аби яким дисидентством, в той час як справжні дисиденти відбували покарання у вʼязницях та під тортурами каральної психіатрії, а не виступали у просторих залах та з екранів тв.
Моя юність прийшлась на часи впевненості всіх хто вмів читати, що Булгаков - це вершина літературного надбання людства (можна сприймати як сарказм, але дехто і досі впевнений що це безумовний факт).
Моя, скажімо так, пост-юність прийшлася на часи, коли логотип Одеси ваяв на колінках ватний лєбєдєв, який потім робив відоси з окупованої Запорізької АЕС і на тому логотипі пилялося бабло. І всі були задоволені. І ті хто пиляв, і ті хто продавав мерч з якорьком, і ті хто його купував. І мабуть ті, хто нещодавно насипав мені що те дорогоцінне лого неможливо змінити (авжеж, гєнія артємія ніхто не переплюне, ви шо!).
І всім було зручно, окрім маленької спільноти, яку спочатку ніхто не помічав, потім над ними сміялись, а потім вона почала перемагати. Куди правду діти, мені самій було зручно. Але моя зручність зазнала перших змін 10 років тому і впродовж всіх цих років виявилось, що вона несумісна з життям. Я прийняла і змирилась з тим, що всі ці речі більше не мають місця в моєму світогляді, з якими б спогадами про щасливе минуле вони не були пов’язані. Щоб було зрозуміло, я маю на увазі перейменування вулиць, через яке зараз так волають всі, хто не готовий вичавити з себе цей шлак. Плачуть, аж пара йде. Дехто з піджатими в курячу гузку експертними губами (зокрема ті, хто методично встромляє палиці у процес деколонізації, з претензіями на звання «лучшиє люді города»). Вже після того, як все бачили на власні очі. Як йбр зносила українські літери у назвах окупованих міст. Як знищували будь-які символи української держави. Як примусом та погрозами фізичного знищення намагались долучити українських вчителів до співпраці. Але все одно чіпляються за колективного пушкіна...
Моя зрілість прийшлася на часи, коли немає напівтонів і кожному в потилицю дихає смерть. Буквально кожному вона дихнула надто осяжно своїм сморідом навесні 2022. Не всі це досі пам’ятають, вважаючи, що небезпека розсмокталась якось природнім шляхом, як минулорічний сніг, сама по собі, без надлюдських зусиль. Не всі навіть усвідомлюють, яким дивом деякі міста врятувались від окупації і повного знищення, в тому числі і Одеса. І це часи, коли білі пальто дуже швидко можуть перетворитись на білі прапори, які, однак, ще нікому не гарантували порятунку від смерті.
Одне скажу, навіть якщо це спровокує срач і підпал пʼятих точок. Розповіді про те, що топонімів на мапі не вистачить щоб вшанувати всіх - це маніпуляція. Не наша провина, що загиблих героїв тепер більше, ніж вулиць в містах і селах. Але залишати все як є - це якийсь сором і дно по відношенню до кожного загиблого воїна. Взагалі, мʼяко кажучи, не є фанатом Кіпера, але розпорядження яке він підписав - можливо буде єдиним правильним вчинком в його біографії. Я так вважаю. І залиште вже того Дюка в спокої, ніхто його зносити не збирається».
Roman Koval: «Топонімічна революція в Одесі й на Одещині.
Начальник Одеської обласної військової адміністрації Олег Кіпер 26.07.2024 підписав історичне розпорядження № 694/А-2024 "Про перейменування об’єктів топонімії у населених пунктах Одеської області". Починається розпорядження так: "Перейменувати об’єкти топонімії у населених пунктах, назви яких містять символіку російської імперської політики або присвячені особам/подіям, зазначеним у Законі України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії»". І пішли в небуття вулиці, названі на честь російських окупантів, і засяяли назви героїв українських!
Одеські вулиці ошляхетнили імена Михайла Омеляновича-Павленка (замість Маріїнської), Андрія Гулого-Гуленка (замість віцеадмірала Азарова), Олександра Кошиця (замість Дунаєвського), Всеволода Змієнка, Івана Луценка (на жаль, тільки провулок), Січових стрільців (замість Леваневського), Святослава Караванського, Ніни Строкатої, Ганни Михайличенко, Галини Могильницької та проспект Лесі Українки - замість проспекту Гагаріна! А ще з’явилися провулки Гайдамацький, Козацький, Кобзарський, Характерників і сквер Дмитра Дорошенка! Вулиця Михайла Омеляновича-Павленка - легендарного командарма Першого зимового походу! - з’явилися також в Ананьєві, в селах Білине, Новосільське, Михайло-Олександрівка, а Андрія Гулого-Гуленка - генерала-хорунжого Армії УНР - в Ананьєві, в селах Крижовлин і Сахарове. У Балті тепер милуватимуть око вулиці отаманів Якова Кощового і Семена Заболотного, І в Кодимі вже є вулиця Семена Заболотного. Вулиці Миколи Міхновського осяяли селища Долинське, Ширяєве, села Сухолужжя та Стрюкове. У Стрюковому можна нині пройтися вулицями Симона Петлюри, Андрія Мельника, Романа Шухевича, Олени Теліги, Якова Кощового та славного Євгена Чикаленка! Дивовижно. Щира подяка ініціаторам!
Не забули на Одещині й Дмитра Донцова, В’ячеслава Липинського, Симона Петлюру, полковника УСС Василя Вишиваного, генералів-хорунжих Армії УНР Марка Безручка і Всеволода Змієнка, Олександра Кошиця, Мартирія Галина, Івана Луценка, Івана Липу, його сина - геніального письменника Юрія Липу, Івана та Юрія Лип (замість Ільфа і Петрова! - село Петродолинське). Закарбували на Одещині імена історика Дмитра Дорошенка (міста Ізмаїл, Кілія, с. Городнє), Олени Пчілки (сел. Саврань) та Григорія Сковороди (село Михайлопіль). Вшановано діячів ОУН Євгена Коновальця (село Великодолинське), Андрія Мельника, Олену Телігу, Степана Бандеру (село Приченівка), діячів УПА Романа Шухевича та Ніла Хасевича. Не забули і наших гетьманів: у селі Зорі віднині є вул. Івана Виговського, в селі Козацькому - Петра Сагайдачного, в селі Михайлополі - Івана Мазепи, а у Холодній Балці - кошового отамана Костя Гордієнка. Увічнено в назвах вулиць й ім’я Гетьмана України Павла Скоропадського - в селах Мирони і Криничне. Ушановано й шестидесятників - Святослава Караванського, Ніну Строкату, Євгена Сверстюка та Степана Хмару.
А що ми "втратили"?
Пішли у небуття вулиці, названі іменами російських воєначальників, - Олександра Невського, Нахімова, Суворова, Ватутіна, Ковпака, Маліновського, Швигіна, Петрова, Цветаєва, Гудовича, Толбухіна, Марінеско, Гастелло, лейтенанта Шмідта, Сидора Ковпака, Чкалова, Матросова та інших. "Невинними жертвами українізації" стали русифікатори - російські письменники Короленко, Бабель, Багрицький, Бунін, Чехов, Лермонтов, Пушкін, Горькій, Єсенін, Лев Толстой, Віра Інбер, Паустовський, Гайдар, Микола Островський, Висоцький...
Дісталося і російським композиторам - Ісаку Дунаєвському (з його "вєсьолимі рєб’ятамі") та Чайковському - тепер вулиця композитора Дмитра Бортнянського в с. Молодіжному! "Пішли під ніж" вулиці Дворянська, Піонерська, Колгоспна, Ленінградська, Першотравнева, Мічуріна, Гагаріна, Ломоносова та Олега Кошового - тепер вулиця отамана Якова Кощового у с. Стрюкове! Відчуваю і свою причетність до очищення Одеси й Одещини від російського намулу і повернення до українських першоджерел. Одеським козакам і козачкам слава!»
Facebook post