Образ
Часто собі думаю, що вірити людям - це водночас вірити і в те, що Всевишній існує.. але як бути, коли настають ситуації зневіри в людях? То означає, що аналогічно втрачаю і віру в Бога? А отже, я грішу в самій суті віри. Як бути? Боже, як знову повірити? Де взяти сили? Як перейти через чорну бурхливу ріку страху по тоненькій кладочці надії? Страху зі замкнутості та ізольованості? Колись, коли я ще була маленька, мій дідусь Миколай, про якого я завше думала, що це переодягнений святий Миколай, мав одну таку картину. Вона спочатку, ще на старій квартирі, була схована за шафою, бо не було де повісити. Потім, коли бабуся з дідусем переселилися на Сихів після отримання нової квартири в -дцятьлітній черзі, дідусь цю картину повісив у спальні - якраз навпроти ліжка. І от, коли я часто на вихідні приїжджала до дідуся з бабусею, завжди дивилася на цей заворожливий образ. Картина, виявляється, походила ще з передсовєтських часів, здається, ще з часів молодості мого дідуся (дідусь народився у 1918 році). Лише якимсь дивом ця картина вціліла і береглася стільки років - я не знаю як, але хоч і пошкрябана та понівечена на краях, дідусь картину старанно попідклеював i домалював так, що й нічого не можна було зауважити, адже він у мене був художником, як і мій батько пізніш, може, могла бути ним і я, та якось не склалося, але менше з тим.. Так от. Картина, яка крізь всі ці бурхливі роки у вигляді сувою лежала собі за шафою, вкрита павутинням, враз розгорнулася і засяяла у золотім (звісно, позолоченім) обрамленні. На цій картині було зображено ніч, згори сяяла звізда - та така ясна, що випромінюючися, створювала в обрисах світла етеричний образ Янгола-Хоронителя. Внизу на цій картині булa тонкa, поламанa кладкa через глибоченну прірву. По тій кладці йшло маленьке золотокучере у рожевенькій суконці, зі дзбаником у руці та з пов´язкою на очах дівча - дівчинка йшла наосліп. Відразу видко було, як вона боїться. Але Янгол-Хоронитель з величезними снігобілими крилами та, здається, в шовковому напівпрозорому, наче струмені водоспаду, та аж сяйливому вбранні (так мені тоді здалося), підтримує однією рукою дівчинку за спину, а другою веде її за руку, водночас вказуючи шлях.. Шлях через прірву, через ніч і через засліпленість. Не знаю чому, але до сих пір постійно згадую собі цю картину, на яку я так завше любила по вечорах перед спанням і ранках після прокинення дивитися. Це вже коли виросла, розуміла символічне значення цього образу. Дивним є ще те, що я з дідусем часто розмовляла про Бога, про Ісусика, Матір Божу, янголиків, але от про цю картину я чомусь боялася запитати. То саме мій дідусь мені вперше, коли мені було десь так три чи чотири рочки, намагався пояснити, хто такий Бозя... A я і досі не знаю таємниці цієї картини, бо так і не розпитала про неї у своїх рiдних, яких вже, нажаль, немає між нами.. Але ж вона ще досі висить у квартирі у Львові, яку я успадкувала. І чому лише раніше мені не спало на гадку взяти її зі собою? Тому, мабуть, перше, що я зроблю після повернення до Львова і після відвідин рідних на цвинтарі, зніму цей образ зі стіни і заберу його в Прагу (звісно, якщо українська митниця це дозволить), повішу собі його вдома - також у спальні - і дивитимуся на нього, щоб він мені завше нагадував, що вірити таки треба, що треба йти далі - хоч і наосліп, проте треба. Що твій Янгол-Хоронитель все-таки тебе підтримає і вкаже дорогу через прiрву відчаю і зневіри.. Боже, дай мені сили знову вірити...