Рассказ Волк Собаця перевод Жанны Максименко-Довгич "Званий бенкет"
Званий бенкет.
Якось Вовка Собацю запросили на обід його нові друзі - родина метеликів на прізвище де Міль.
“Ох, як же це чудово - ходити в гості! - думав вовк. - Можна дізнатися стільки цікавого, приємно провести час і, що не менш важливо, добряче попоїсти.”
Познайомилися вони у друзів. Слово за слово - знайшлися спільні інтереси: де Молі дуже любили літературу. Скільки вони всього знали і з яким неймовірним захопленням говорили про книжки! І які цікаві оповідання в них бувають, і що в старих екземплярах часом трапляються гарнющі закладки, а іноді навітьлюбовні листи чи секретні послання. Що обкладинки старовинних книжок зроблені з чистого золота чи срібла, а ще бувають прикрашені справжнім дорогоцінним камінням. Що є настільки велетенські книжки, що й підняти їх несила. І чим старіша книжка, тим вона, зазвичай, цінніша.
Вовк Собаця ще не обідав і навіть майже не снідав. З думкою про їжу він поглянув на годинник і почав збиратися на прийняття до де Молів.
“Що їм подарувати?“ - розмірковував Вовк.
Його погляд упав на книжкову шафу. Старі книжки! Ось про що так пристрасно вони розмовляли з паном де Молем при останній зустрічі!
«Ця, напевно, підійде», - вирішив вовк. Діставши з горішньої полиці стару книжку і здмухнувши з неї пилюку, Собаця прочитав назву: «Кулінарія для фахівців». Це якраз те, що треба! Де Молі були відомими гурманами й обіцяли йому багатий і поживний обід. Звичайно, багато жирного вовку їсти не можна, про це він пам’ятав ще з дитинства, але де Міль запевняв, що найліпший спосіб завжди бути в формі - щонайситніше їсти влітку, адже взимку це не завжди вдається.
«Ну і правильно, - міркував вовк. - спобуй-но накопай відро картоплі в лютий мороз. Навряд чи. Або, скажімо, яйця: в холодну пору року кури несуться без особливого ентузіазму…
Отже, рівно опівдні Вовк Собаця вийшов з дому. По дорозі він зустрів свого друга Бобра. Бобер теж був не проти сходити в гості: його вабила думка про відро картоплі, звареної “в мундирах”. Вже уявляючи собі, як парує гаряча бараболя, він пригадав, як рік чи два тому прочитав невелику статтю в журналі “Зуби бобрів”. Стаття називалася “Комахи-шкідники і як з ними боротися”. Тож Бобер знав, що йому буде як підтримати розмову про книжки. Це надало йому впевненості, і друзі попрямували до де Молів.
І ось Вовк Собаця і Бобер стояли перед старовинними дверима дому де Молів. Вони жили в дуже незвичному помешканні: будівля була майстерно складена з купи шаф так, що вийшло цілком собі просторе житло. У передчутті смачного обіду Вовк постукав у двері. Відчинила красуня де Міль, найстарша серед дочок господаря дому. Вона була дуже гарним метеликом-міллю. Чи не найгарніша з родини Молевих.
- Доброго дня, - протяжно, ніби проспівавши, привітала вона гостей. Собаця від такої краси отетерів і одразу ж простяг красуні книгу, яку приніс у подарунок.
- Ну, це-е-е-е, вам. І… - вовк не зміг закінчити свою промову.
Зніяковіла панна де Міль була в захваті.
- О-о-о-о! - висловила вона свої почуття.
Тут з’явився господар дому і глава сімейства, сам батько де Міль.
- Доброго дня! Це всім вам, - Собаця тицьнув пальцем на книгу, яку вже тримала в руках юна панянка.
- О! - схвально вигукнув пан де Міль. - Дуже цікаво. Так, а тепер у нас обід, - додав він, - ну, ви розумієте…
- Так-так, - погодився Вовк Собаця.
«Ну дійсно, не книжки ж зараз читати”, - подумав він.
- А це мій друг Бобер, він теж любить літературу, - продовжив Вовк.
- Дуже радий, дуже радий! - привітав його де Міль і по-змовницьки підмигнув.
- Я теж! - рішуче сказав Бобер і простяг де Молю грецький горіх, який валявся в кишені його брюк невідь з яких часів.
- Ой, ну що ви, друже, не варто було, -- так само весело й радісно відповів де Міль і прийняв дарунки.
Посред вітальні де Молів стояв чудово сервірований стіл. Вовк усівся на стілець і дещо розгублено подивився на прибори: поруч з кожною тарілкою лежали три різного виду та розміру виделки й подібне ж розмаїття ложок і ножів.
За столом сиділи метелики і бабки, а також інші члени родини де Молів - огрядні й худенькі гусені з родини Молевих. Вони всі разом трохи поговорили про те, про се… Особливо захопливою була розповідь батька сімейства про те, як днями він придбав цілих шість томів з історії мистецтв.
- Ви лишень уявіть собі, їх знову перевидали!!! Нові книжки, це, звичайно, добре, але старі, старі куди? - обурювався він з неприхованою радістю. - Тож я купив їх за якісь копійки, - продовжував вихвалятися своїми знахідками у світі книг де Міль.
Нарешті, господиня дому пані де Міль внесла велетенський таріль, накритий округлою металевою кришкою. Здавалося, що під нею лежить пів світу їжі. Де Міль-батько підняв блискучу кришку-напівсферу і з вигуком: “тадам!” - зиркнув на вовка. У того відкрилася паща, і через те, що він був голодним, на стіл несподівано впали дві краплинки слини. А від того, що він побачив, його очі дуже округлилися: на тарелі лежала стара хутряна шуба! Точніше, її рукав і передня частина з ґудзиками з перламутру.
- Ой, перепрошую, - сказав вовк.
- Нічого-нічого, - вибачив гостя де Міль, - я вас розумію! Така розкіш!
Дуже швидко стіл наповнився й іншими “смаколиками”: це були навдивовижу неїстівні, як на вовка, пригощення. Сказати, що Собаця здивувався, коли побачив неймовірно смачні, за словами гостей дому, страви, нічого не сказати. Це були добре залежані шовкові панчохи, новенький мохеровий светер, вовняні шкарпетки, трикотажні перчатки всіх розмірів, дві хутряні вушанки та ще кілька різнокольорових шерстяних шапок. Також гостям подали кілька кілограм вівсяного борошна, змішаного з якоюсь, напевно, вкрай рідкісною крупою. І ось тут Вовк Собаця зрозумів, що перш, ніж іти в гості, варто хоч трохи перекусити вдома. А може, навіть, і як слід поїсти, щоб не опинитися в становищі голодного, як вовк, гостя.
Де Молі-старші майже нічого не їли. Глава сімейства повідомив, що вони-то вже давно живуть на цьому світі й на своєму віку попоїли чимало всілякої смакоти. А от пухкенькі голодні дітки, гусінь сімейства і личинки-німфи, жадібно поглинали делікатеси без жодних застережень.
- Ну що ви, друже, не соромтеся, - підбадьорював вовка пан де Міль. Бобер від здивування не міг повірити своїм очам і то відкривав рота, то закривав його, не видаючи жодного звуку. Мабуть, тому він поклав собі в тарілку вовняну шкарпетку і, ніби в якомусь ступорі, одразу ж почав її жувати. Трохи прожувавши, Бобер вигукнув:
- Але ж це справжня шкарпетка! Як ви можете їсти таку гидоту?!! Та ще й годувати нею ваших дітей? ! Це ж не можливо їсти!!!
Вовк Собаця страшенно зніяковів.
- Перепрошую, - опустивши очі, сказав він.
Шокована пані де Міль-старша застигла з ложечкою якоїсь рідини, в якій плавала пелюстка орхідеї. Бобер, тим часом, продовжував виносити свій вердикт:
- Це неможливо їсти! Це взагалі не їжа!
Зрештою, друг Вовка встав з-за столу. Ображений і злий, він з гуркотом відсунув стілець, а далі сухо, голосно й урочисто промовив:
- Дякую, я вже ситий!
Після чого, зумисно міряючи будівлю велетенськими кроками, попрямував до виходу з домівки де Молів і демонстративно плеснув за собою дверима.
- Вибачте його, - попросив вовк упівголоса.
У кімнаті стало тихо. Усі присутні дивилися на вовка.
- Покладіть мені, будь ласка, трохи светра і пів шкарпетки, - попросив Вовк Собаця. Щоб якось розрядити обстановку, він боязко всміхнувся. Де Молі зітхнули з полегшенням. Вовк почав жувати светр.
- Смачно, - сказав гість. Але проковтнути шматочок було непросто. Тоді він наважився сказати правду, але так, щоб не образити господарів:
- Неймовірно цікаво й дуже незвично, як на мій вовчий смак. Але, знаєте, я не готовий до таких розкішних і витончених страв, - продовжував думку Собаця, ретельно підбираючи слова.
- Так-так, - підхопила мама де Міль з якоюсь метушливо-радісною інтонацією, - ми розуміємо…
Тієї ж миті вона пурхнула в іншу кімнату і майже одразу повернулася звідти з тарілкою, на якій лежало маленьке яблучко і гірчиця.
- Ми все розуміємо, тому приготували звичну для вас їжу, - ввічливо сказала вона.
Вовк краяв яблуко на крихітні шматочки і їв настільки повільно, наскільки міг. Гірчицею він теж вирішив не гребувати й навіть кілька разів вмочив у неї кусник: ну звідки де Молі могли знати, що яблука не їдять з гірчицею? - думав Собаця.
Напружена атмосфера, нарешті, розтанула, тож Вовк і де Молі мило поспілкувалися про літературу. За розмовою з’ясувалося, що батько де Міль цінує книжки не за зміст: довгими зимовими вечорами понад усе на світі він любить добряче ними повечеряти.
- З’їсти пару старовинних книжок - що може бути приємніше! - подружжя де Міль ділилося з вовчиком своїм захопленням.
Голодний, але сповнений новими знаннями в світі кулінарних вподобань своїх крилатих друзів, Вовк Собаця повертався додому.
“Як дивовижно живуть інші”, - розмірковував він по дорозі, пожовуючи шерстяну ниточку від светра, що застрягла між зубами.
Уже вдома, стоячи біля холодильника й жадібно кусаючи сиру сосиску, він запивав її кефіром і думав: “Ось якщо я запрошу когось угості, то обов’язково поцікавлюся, яку страву гість хоче бачити на столі крім того, що люблю я.
- Фух, - видихнув вовк, наївшись. Задоволений і ситий, він, нарешті, ліг спати. І йому снилися чудові, кольорові сни. В яких разом зі своїми друзями Вовчик їв різні смачнющі страви.
Якось Вовка Собацю запросили на обід його нові друзі - родина метеликів на прізвище де Міль.
“Ох, як же це чудово - ходити в гості! - думав вовк. - Можна дізнатися стільки цікавого, приємно провести час і, що не менш важливо, добряче попоїсти.”
Познайомилися вони у друзів. Слово за слово - знайшлися спільні інтереси: де Молі дуже любили літературу. Скільки вони всього знали і з яким неймовірним захопленням говорили про книжки! І які цікаві оповідання в них бувають, і що в старих екземплярах часом трапляються гарнющі закладки, а іноді навіть любовні листи чи секретні послання. Що обкладинки старовинних книжок зроблені з чистого золота чи срібла, а ще бувають прикрашені справжнім дорогоцінним камінням. Що є настільки велетенські книжки, що й підняти їх несила. І чим старіша книжка, тим вона, зазвичай, цінніша.
Вовк Собаця ще не обідав і навіть майже не снідав. З думкою про їжу він поглянув на годинник і почав збиратися на прийняття до де Молів.
“Що їм подарувати?“ - розмірковував Вовк.
Його погляд упав на книжкову шафу. Старі книжки! Ось про що так пристрасно вони розмовляли з паном де Молем при останній зустрічі!
«Ця, напевно, підійде», - вирішив вовк. Діставши з горішньої полиці стару книжку і здмухнувши з неї пилюку, Собаця прочитав назву: «Кулінарія для фахівців». Це якраз те, що треба! Де Молі були відомими гурманами й обіцяли йому багатий і поживний обід. Звичайно, багато жирного вовку їсти не можна, про це він пам’ятав ще з дитинства, але де Міль запевняв, що найліпший спосіб завжди бути в формі - щонайситніше їсти влітку, адже взимку це не завжди вдається.
«Ну і правильно, - міркував вовк. - спобуй-но накопай відро картоплі в лютий мороз. Навряд чи. Або, скажімо, яйця: в холодну пору року кури несуться без особливого ентузіазму…
Отже, рівно опівдні Вовк Собаця вийшов з дому. По дорозі він зустрів свого друга Бобра. Бобер теж був не проти сходити в гості: його вабила думка про відро картоплі, звареної “в мундирах”. Вже уявляючи собі, як парує гаряча бараболя, він пригадав, як рік чи два тому прочитав невелику статтю в журналі “Зуби бобрів”. Стаття називалася “Комахи-шкідники і як з ними боротися”. Тож Бобер знав, що йому буде як підтримати розмову про книжки. Це надало йому впевненості, і друзі попрямували до де Молів.
І ось Вовк Собаця і Бобер стояли перед старовинними дверима дому де Молів. Вони жили в дуже незвичному помешканні: будівля була майстерно складена з купи шаф так, що вийшло цілком собі просторе житло. У передчутті смачного обіду Вовк постукав у двері. Відчинила красуня де Міль, найстарша серед дочок господаря дому. Вона була дуже гарним метеликом-міллю. Чи не найгарніша з родини Молевих.
- Доброго дня, - протяжно, ніби проспівавши, привітала вона гостей. Собаця від такої краси отетерів і одразу ж простяг красуні книгу, яку приніс у подарунок.
- Ну, це-е-е-е, вам. І… - вовк не зміг закінчити свою промову.
Зніяковіла панна де Міль була в захваті.
- О-о-о-о! - висловила вона свої почуття.
Тут з’явився господар дому і глава сімейства, сам батько де Міль.
- Доброго дня! Це всім вам, - Собаця тицьнув пальцем на книгу, яку вже тримала в руках юна панянка.
- О! - схвально вигукнув пан де Міль. - Дуже цікаво. Так, а тепер у нас обід, - додав він, - ну, ви розумієте…
- Так-так, - погодився Вовк Собаця.
«Ну дійсно, не книжки ж зараз читати”, - подумав він.
- А це мій друг Бобер, він теж любить літературу, - продовжив Вовк.
- Дуже радий, дуже радий! - привітав його де Міль і по-змовницьки підмигнув.
- Я теж! - рішуче сказав Бобер і простяг де Молю грецький горіх, який валявся в кишені його брюк невідь з яких часів.
- Ой, ну що ви, друже, не варто було, -- так само весело й радісно відповів де Міль і прийняв дарунки.
Посред вітальні де Молів стояв чудово сервірований стіл. Вовк усівся на стілець і дещо розгублено подивився на прибори: поруч з кожною тарілкою лежали три різного виду та розміру виделки й подібне ж розмаїття ложок і ножів.
За столом сиділи метелики і бабки, а також інші члени родини де Молів - огрядні й худенькі гусені з родини Молевих. Вони всі разом трохи поговорили про те, про се… Особливо захопливою була розповідь батька сімейства про те, як днями він придбав цілих шість томів з історії мистецтв.
- Ви лишень уявіть собі, їх знову перевидали!!! Нові книжки, це, звичайно, добре, але старі, старі куди? - обурювався він з неприхованою радістю. - Тож я купив їх за якісь копійки, - продовжував вихвалятися своїми знахідками у світі книг де Міль.
Нарешті, господиня дому пані де Міль внесла велетенський таріль, накритий округлою металевою кришкою. Здавалося, що під нею лежить пів світу їжі. Де Міль-батько підняв блискучу кришку-напівсферу і з вигуком: “тадам!” - зиркнув на вовка. У того відкрилася паща, і через те, що він був голодним, на стіл несподівано впали дві краплинки слини. А від того, що він побачив, його очі дуже округлилися: на тарелі лежала стара хутряна шуба! Точніше, її рукав і передня частина з ґудзиками з перламутру.
- Ой, перепрошую, - сказав вовк.
- Нічого-нічого, - вибачив гостя де Міль, - я вас розумію! Така розкіш!
Дуже швидко стіл наповнився й іншими “смаколиками”: це були навдивовижу неїстівні, як на вовка, пригощення. Сказати, що Собаця здивувався, коли побачив неймовірно смачні, за словами гостей дому, страви, нічого не сказати. Це були добре залежані шовкові панчохи, новенький мохеровий светер, вовняні шкарпетки, трикотажні перчатки всіх розмірів, дві хутряні вушанки та ще кілька різнокольорових шерстяних шапок. Також гостям подали кілька кілограм вівсяного борошна, змішаного з якоюсь, напевно, вкрай рідкісною крупою. І ось тут Вовк Собаця зрозумів, що перш, ніж іти в гості, варто хоч трохи перекусити вдома. А може, навіть, і як слід поїсти, щоб не опинитися в становищі голодного, як вовк, гостя.
Де Молі-старші майже нічого не їли. Глава сімейства повідомив, що вони-то вже давно живуть на цьому світі й на своєму віку попоїли чимало всілякої смакоти. А от пухкенькі голодні дітки, гусінь сімейства і личинки-німфи, жадібно поглинали делікатеси без жодних застережень.
- Ну що ви, друже, не соромтеся, - підбадьорював вовка пан де Міль. Бобер від здивування не міг повірити своїм очам і то відкривав рота, то закривав його, не видаючи жодного звуку. Мабуть, тому він поклав собі в тарілку вовняну шкарпетку і, ніби в якомусь ступорі, одразу ж почав її жувати. Трохи прожувавши, Бобер вигукнув:
- Але ж це справжня шкарпетка! Як ви можете їсти таку гидоту?!! Та ще й годувати нею ваших дітей? ! Це ж не можливо їсти!!!
Вовк Собаця страшенно зніяковів.
- Перепрошую, - опустивши очі, сказав він.
Шокована пані де Міль-старша застигла з ложечкою якоїсь рідини, в якій плавала пелюстка орхідеї. Бобер, тим часом, продовжував виносити свій вердикт:
- Це неможливо їсти! Це взагалі не їжа!
Зрештою, друг Вовка встав з-за столу. Ображений і злий, він з гуркотом відсунув стілець, а далі сухо, голосно й урочисто промовив:
- Дякую, я вже ситий!
Після чого, зумисно міряючи будівлю велетенськими кроками, попрямував до виходу з домівки де Молів і демонстративно плеснув за собою дверима.
- Вибачте його, - попросив вовк упівголоса.
У кімнаті стало тихо. Усі присутні дивилися на вовка.
- Покладіть мені, будь ласка, трохи светра і пів шкарпетки, - попросив Вовк Собаця. Щоб якось розрядити обстановку, він боязко всміхнувся. Де Молі зітхнули з полегшенням. Вовк почав жувати светр.
- Смачно, - сказав гість. Але проковтнути шматочок було непросто. Тоді він наважився сказати правду, але так, щоб не образити господарів:
- Неймовірно цікаво й дуже незвично, як на мій вовчий смак. Але, знаєте, я не готовий до таких розкішних і витончених страв, - продовжував думку Собаця, ретельно підбираючи слова.
- Так-так, - підхопила мама де Міль з якоюсь метушливо-радісною інтонацією, - ми розуміємо…
Тієї ж миті вона пурхнула в іншу кімнату і майже одразу повернулася звідти з тарілкою, на якій лежало маленьке яблучко і гірчиця.
- Ми все розуміємо, тому приготували звичну для вас їжу, - ввічливо сказала вона.
Вовк краяв яблуко на крихітні шматочки і їв настільки повільно, наскільки міг. Гірчицею він теж вирішив не гребувати й навіть кілька разів вмочив у неї кусник: ну звідки де Молі могли знати, що яблука не їдять з гірчицею? - думав Собаця.
Напружена атмосфера, нарешті, розтанула, тож Вовк і де Молі мило поспілкувалися про літературу. За розмовою з’ясувалося, що батько де Міль цінує книжки не за зміст: довгими зимовими вечорами понад усе на світі він любить добряче ними повечеряти.
- З’їсти пару старовинних книжок - що може бути приємніше! - подружжя де Міль ділилося з вовчиком своїм захопленням.
Голодний, але сповнений новими знаннями в світі кулінарних вподобань своїх крилатих друзів, Вовк Собаця повертався додому.
“Як дивовижно живуть інші”, - розмірковував він по дорозі, пожовуючи шерстяну ниточку від светра, що застрягла між зубами.
Уже вдома, стоячи біля холодильника й жадібно кусаючи сиру сосиску, він запивав її кефіром і думав: “Ось якщо я запрошу когось угості, то обов’язково поцікавлюся, яку страву гість хоче бачити на столі крім того, що люблю я.
- Фух, - видихнув вовк, наївшись. Задоволений і ситий, він, нарешті, ліг спати. І йому снилися чудові, кольорові сни. В яких разом зі своїми друзями Вовчик їв різні смачнющі страви.
Якось Вовка Собацю запросили на обід його нові друзі - родина метеликів на прізвище де Міль.
“Ох, як же це чудово - ходити в гості! - думав вовк. - Можна дізнатися стільки цікавого, приємно провести час і, що не менш важливо, добряче попоїсти.”
Познайомилися вони у друзів. Слово за слово - знайшлися спільні інтереси: де Молі дуже любили літературу. Скільки вони всього знали і з яким неймовірним захопленням говорили про книжки! І які цікаві оповідання в них бувають, і що в старих екземплярах часом трапляються гарнющі закладки, а іноді навітьлюбовні листи чи секретні послання. Що обкладинки старовинних книжок зроблені з чистого золота чи срібла, а ще бувають прикрашені справжнім дорогоцінним камінням. Що є настільки велетенські книжки, що й підняти їх несила. І чим старіша книжка, тим вона, зазвичай, цінніша.
Вовк Собаця ще не обідав і навіть майже не снідав. З думкою про їжу він поглянув на годинник і почав збиратися на прийняття до де Молів.
“Що їм подарувати?“ - розмірковував Вовк.
Його погляд упав на книжкову шафу. Старі книжки! Ось про що так пристрасно вони розмовляли з паном де Молем при останній зустрічі!
«Ця, напевно, підійде», - вирішив вовк. Діставши з горішньої полиці стару книжку і здмухнувши з неї пилюку, Собаця прочитав назву: «Кулінарія для фахівців». Це якраз те, що треба! Де Молі були відомими гурманами й обіцяли йому багатий і поживний обід. Звичайно, багато жирного вовку їсти не можна, про це він пам’ятав ще з дитинства, але де Міль запевняв, що найліпший спосіб завжди бути в формі - щонайситніше їсти влітку, адже взимку це не завжди вдається.
«Ну і правильно, - міркував вовк. - спобуй-но накопай відро картоплі в лютий мороз. Навряд чи. Або, скажімо, яйця: в холодну пору року кури несуться без особливого ентузіазму…
Отже, рівно опівдні Вовк Собаця вийшов з дому. По дорозі він зустрів свого друга Бобра. Бобер теж був не проти сходити в гості: його вабила думка про відро картоплі, звареної “в мундирах”. Вже уявляючи собі, як парує гаряча бараболя, він пригадав, як рік чи два тому прочитав невелику статтю в журналі “Зуби бобрів”. Стаття називалася “Комахи-шкідники і як з ними боротися”. Тож Бобер знав, що йому буде як підтримати розмову про книжки. Це надало йому впевненості, і друзі попрямували до де Молів.
І ось Вовк Собаця і Бобер стояли перед старовинними дверима дому де Молів. Вони жили в дуже незвичному помешканні: будівля була майстерно складена з купи шаф так, що вийшло цілком собі просторе житло. У передчутті смачного обіду Вовк постукав у двері. Відчинила красуня де Міль, найстарша серед дочок господаря дому. Вона була дуже гарним метеликом-міллю. Чи не найгарніша з родини Молевих.
- Доброго дня, - протяжно, ніби проспівавши, привітала вона гостей. Собаця від такої краси отетерів і одразу ж простяг красуні книгу, яку приніс у подарунок.
- Ну, це-е-е-е, вам. І… - вовк не зміг закінчити свою промову.
Зніяковіла панна де Міль була в захваті.
- О-о-о-о! - висловила вона свої почуття.
Тут з’явився господар дому і глава сімейства, сам батько де Міль.
- Доброго дня! Це всім вам, - Собаця тицьнув пальцем на книгу, яку вже тримала в руках юна панянка.
- О! - схвально вигукнув пан де Міль. - Дуже цікаво. Так, а тепер у нас обід, - додав він, - ну, ви розумієте…
- Так-так, - погодився Вовк Собаця.
«Ну дійсно, не книжки ж зараз читати”, - подумав він.
- А це мій друг Бобер, він теж любить літературу, - продовжив Вовк.
- Дуже радий, дуже радий! - привітав його де Міль і по-змовницьки підмигнув.
- Я теж! - рішуче сказав Бобер і простяг де Молю грецький горіх, який валявся в кишені його брюк невідь з яких часів.
- Ой, ну що ви, друже, не варто було, -- так само весело й радісно відповів де Міль і прийняв дарунки.
Посред вітальні де Молів стояв чудово сервірований стіл. Вовк усівся на стілець і дещо розгублено подивився на прибори: поруч з кожною тарілкою лежали три різного виду та розміру виделки й подібне ж розмаїття ложок і ножів.
За столом сиділи метелики і бабки, а також інші члени родини де Молів - огрядні й худенькі гусені з родини Молевих. Вони всі разом трохи поговорили про те, про се… Особливо захопливою була розповідь батька сімейства про те, як днями він придбав цілих шість томів з історії мистецтв.
- Ви лишень уявіть собі, їх знову перевидали!!! Нові книжки, це, звичайно, добре, але старі, старі куди? - обурювався він з неприхованою радістю. - Тож я купив їх за якісь копійки, - продовжував вихвалятися своїми знахідками у світі книг де Міль.
Нарешті, господиня дому пані де Міль внесла велетенський таріль, накритий округлою металевою кришкою. Здавалося, що під нею лежить пів світу їжі. Де Міль-батько підняв блискучу кришку-напівсферу і з вигуком: “тадам!” - зиркнув на вовка. У того відкрилася паща, і через те, що він був голодним, на стіл несподівано впали дві краплинки слини. А від того, що він побачив, його очі дуже округлилися: на тарелі лежала стара хутряна шуба! Точніше, її рукав і передня частина з ґудзиками з перламутру.
- Ой, перепрошую, - сказав вовк.
- Нічого-нічого, - вибачив гостя де Міль, - я вас розумію! Така розкіш!
Дуже швидко стіл наповнився й іншими “смаколиками”: це були навдивовижу неїстівні, як на вовка, пригощення. Сказати, що Собаця здивувався, коли побачив неймовірно смачні, за словами гостей дому, страви, нічого не сказати. Це були добре залежані шовкові панчохи, новенький мохеровий светер, вовняні шкарпетки, трикотажні перчатки всіх розмірів, дві хутряні вушанки та ще кілька різнокольорових шерстяних шапок. Також гостям подали кілька кілограм вівсяного борошна, змішаного з якоюсь, напевно, вкрай рідкісною крупою. І ось тут Вовк Собаця зрозумів, що перш, ніж іти в гості, варто хоч трохи перекусити вдома. А може, навіть, і як слід поїсти, щоб не опинитися в становищі голодного, як вовк, гостя.
Де Молі-старші майже нічого не їли. Глава сімейства повідомив, що вони-то вже давно живуть на цьому світі й на своєму віку попоїли чимало всілякої смакоти. А от пухкенькі голодні дітки, гусінь сімейства і личинки-німфи, жадібно поглинали делікатеси без жодних застережень.
- Ну що ви, друже, не соромтеся, - підбадьорював вовка пан де Міль. Бобер від здивування не міг повірити своїм очам і то відкривав рота, то закривав його, не видаючи жодного звуку. Мабуть, тому він поклав собі в тарілку вовняну шкарпетку і, ніби в якомусь ступорі, одразу ж почав її жувати. Трохи прожувавши, Бобер вигукнув:
- Але ж це справжня шкарпетка! Як ви можете їсти таку гидоту?!! Та ще й годувати нею ваших дітей? ! Це ж не можливо їсти!!!
Вовк Собаця страшенно зніяковів.
- Перепрошую, - опустивши очі, сказав він.
Шокована пані де Міль-старша застигла з ложечкою якоїсь рідини, в якій плавала пелюстка орхідеї. Бобер, тим часом, продовжував виносити свій вердикт:
- Це неможливо їсти! Це взагалі не їжа!
Зрештою, друг Вовка встав з-за столу. Ображений і злий, він з гуркотом відсунув стілець, а далі сухо, голосно й урочисто промовив:
- Дякую, я вже ситий!
Після чого, зумисно міряючи будівлю велетенськими кроками, попрямував до виходу з домівки де Молів і демонстративно плеснув за собою дверима.
- Вибачте його, - попросив вовк упівголоса.
У кімнаті стало тихо. Усі присутні дивилися на вовка.
- Покладіть мені, будь ласка, трохи светра і пів шкарпетки, - попросив Вовк Собаця. Щоб якось розрядити обстановку, він боязко всміхнувся. Де Молі зітхнули з полегшенням. Вовк почав жувати светр.
- Смачно, - сказав гість. Але проковтнути шматочок було непросто. Тоді він наважився сказати правду, але так, щоб не образити господарів:
- Неймовірно цікаво й дуже незвично, як на мій вовчий смак. Але, знаєте, я не готовий до таких розкішних і витончених страв, - продовжував думку Собаця, ретельно підбираючи слова.
- Так-так, - підхопила мама де Міль з якоюсь метушливо-радісною інтонацією, - ми розуміємо…
Тієї ж миті вона пурхнула в іншу кімнату і майже одразу повернулася звідти з тарілкою, на якій лежало маленьке яблучко і гірчиця.
- Ми все розуміємо, тому приготували звичну для вас їжу, - ввічливо сказала вона.
Вовк краяв яблуко на крихітні шматочки і їв настільки повільно, наскільки міг. Гірчицею він теж вирішив не гребувати й навіть кілька разів вмочив у неї кусник: ну звідки де Молі могли знати, що яблука не їдять з гірчицею? - думав Собаця.
Напружена атмосфера, нарешті, розтанула, тож Вовк і де Молі мило поспілкувалися про літературу. За розмовою з’ясувалося, що батько де Міль цінує книжки не за зміст: довгими зимовими вечорами понад усе на світі він любить добряче ними повечеряти.
- З’їсти пару старовинних книжок - що може бути приємніше! - подружжя де Міль ділилося з вовчиком своїм захопленням.
Голодний, але сповнений новими знаннями в світі кулінарних вподобань своїх крилатих друзів, Вовк Собаця повертався додому.
“Як дивовижно живуть інші”, - розмірковував він по дорозі, пожовуючи шерстяну ниточку від светра, що застрягла між зубами.
Уже вдома, стоячи біля холодильника й жадібно кусаючи сиру сосиску, він запивав її кефіром і думав: “Ось якщо я запрошу когось угості, то обов’язково поцікавлюся, яку страву гість хоче бачити на столі крім того, що люблю я.
- Фух, - видихнув вовк, наївшись. Задоволений і ситий, він, нарешті, ліг спати. І йому снилися чудові, кольорові сни. В яких разом зі своїми друзями Вовчик їв різні смачнющі страви.
Якось Вовка Собацю запросили на обід його нові друзі - родина метеликів на прізвище де Міль.
“Ох, як же це чудово - ходити в гості! - думав вовк. - Можна дізнатися стільки цікавого, приємно провести час і, що не менш важливо, добряче попоїсти.”
Познайомилися вони у друзів. Слово за слово - знайшлися спільні інтереси: де Молі дуже любили літературу. Скільки вони всього знали і з яким неймовірним захопленням говорили про книжки! І які цікаві оповідання в них бувають, і що в старих екземплярах часом трапляються гарнющі закладки, а іноді навіть любовні листи чи секретні послання. Що обкладинки старовинних книжок зроблені з чистого золота чи срібла, а ще бувають прикрашені справжнім дорогоцінним камінням. Що є настільки велетенські книжки, що й підняти їх несила. І чим старіша книжка, тим вона, зазвичай, цінніша.
Вовк Собаця ще не обідав і навіть майже не снідав. З думкою про їжу він поглянув на годинник і почав збиратися на прийняття до де Молів.
“Що їм подарувати?“ - розмірковував Вовк.
Його погляд упав на книжкову шафу. Старі книжки! Ось про що так пристрасно вони розмовляли з паном де Молем при останній зустрічі!
«Ця, напевно, підійде», - вирішив вовк. Діставши з горішньої полиці стару книжку і здмухнувши з неї пилюку, Собаця прочитав назву: «Кулінарія для фахівців». Це якраз те, що треба! Де Молі були відомими гурманами й обіцяли йому багатий і поживний обід. Звичайно, багато жирного вовку їсти не можна, про це він пам’ятав ще з дитинства, але де Міль запевняв, що найліпший спосіб завжди бути в формі - щонайситніше їсти влітку, адже взимку це не завжди вдається.
«Ну і правильно, - міркував вовк. - спобуй-но накопай відро картоплі в лютий мороз. Навряд чи. Або, скажімо, яйця: в холодну пору року кури несуться без особливого ентузіазму…
Отже, рівно опівдні Вовк Собаця вийшов з дому. По дорозі він зустрів свого друга Бобра. Бобер теж був не проти сходити в гості: його вабила думка про відро картоплі, звареної “в мундирах”. Вже уявляючи собі, як парує гаряча бараболя, він пригадав, як рік чи два тому прочитав невелику статтю в журналі “Зуби бобрів”. Стаття називалася “Комахи-шкідники і як з ними боротися”. Тож Бобер знав, що йому буде як підтримати розмову про книжки. Це надало йому впевненості, і друзі попрямували до де Молів.
І ось Вовк Собаця і Бобер стояли перед старовинними дверима дому де Молів. Вони жили в дуже незвичному помешканні: будівля була майстерно складена з купи шаф так, що вийшло цілком собі просторе житло. У передчутті смачного обіду Вовк постукав у двері. Відчинила красуня де Міль, найстарша серед дочок господаря дому. Вона була дуже гарним метеликом-міллю. Чи не найгарніша з родини Молевих.
- Доброго дня, - протяжно, ніби проспівавши, привітала вона гостей. Собаця від такої краси отетерів і одразу ж простяг красуні книгу, яку приніс у подарунок.
- Ну, це-е-е-е, вам. І… - вовк не зміг закінчити свою промову.
Зніяковіла панна де Міль була в захваті.
- О-о-о-о! - висловила вона свої почуття.
Тут з’явився господар дому і глава сімейства, сам батько де Міль.
- Доброго дня! Це всім вам, - Собаця тицьнув пальцем на книгу, яку вже тримала в руках юна панянка.
- О! - схвально вигукнув пан де Міль. - Дуже цікаво. Так, а тепер у нас обід, - додав він, - ну, ви розумієте…
- Так-так, - погодився Вовк Собаця.
«Ну дійсно, не книжки ж зараз читати”, - подумав він.
- А це мій друг Бобер, він теж любить літературу, - продовжив Вовк.
- Дуже радий, дуже радий! - привітав його де Міль і по-змовницьки підмигнув.
- Я теж! - рішуче сказав Бобер і простяг де Молю грецький горіх, який валявся в кишені його брюк невідь з яких часів.
- Ой, ну що ви, друже, не варто було, -- так само весело й радісно відповів де Міль і прийняв дарунки.
Посред вітальні де Молів стояв чудово сервірований стіл. Вовк усівся на стілець і дещо розгублено подивився на прибори: поруч з кожною тарілкою лежали три різного виду та розміру виделки й подібне ж розмаїття ложок і ножів.
За столом сиділи метелики і бабки, а також інші члени родини де Молів - огрядні й худенькі гусені з родини Молевих. Вони всі разом трохи поговорили про те, про се… Особливо захопливою була розповідь батька сімейства про те, як днями він придбав цілих шість томів з історії мистецтв.
- Ви лишень уявіть собі, їх знову перевидали!!! Нові книжки, це, звичайно, добре, але старі, старі куди? - обурювався він з неприхованою радістю. - Тож я купив їх за якісь копійки, - продовжував вихвалятися своїми знахідками у світі книг де Міль.
Нарешті, господиня дому пані де Міль внесла велетенський таріль, накритий округлою металевою кришкою. Здавалося, що під нею лежить пів світу їжі. Де Міль-батько підняв блискучу кришку-напівсферу і з вигуком: “тадам!” - зиркнув на вовка. У того відкрилася паща, і через те, що він був голодним, на стіл несподівано впали дві краплинки слини. А від того, що він побачив, його очі дуже округлилися: на тарелі лежала стара хутряна шуба! Точніше, її рукав і передня частина з ґудзиками з перламутру.
- Ой, перепрошую, - сказав вовк.
- Нічого-нічого, - вибачив гостя де Міль, - я вас розумію! Така розкіш!
Дуже швидко стіл наповнився й іншими “смаколиками”: це були навдивовижу неїстівні, як на вовка, пригощення. Сказати, що Собаця здивувався, коли побачив неймовірно смачні, за словами гостей дому, страви, нічого не сказати. Це були добре залежані шовкові панчохи, новенький мохеровий светер, вовняні шкарпетки, трикотажні перчатки всіх розмірів, дві хутряні вушанки та ще кілька різнокольорових шерстяних шапок. Також гостям подали кілька кілограм вівсяного борошна, змішаного з якоюсь, напевно, вкрай рідкісною крупою. І ось тут Вовк Собаця зрозумів, що перш, ніж іти в гості, варто хоч трохи перекусити вдома. А може, навіть, і як слід поїсти, щоб не опинитися в становищі голодного, як вовк, гостя.
Де Молі-старші майже нічого не їли. Глава сімейства повідомив, що вони-то вже давно живуть на цьому світі й на своєму віку попоїли чимало всілякої смакоти. А от пухкенькі голодні дітки, гусінь сімейства і личинки-німфи, жадібно поглинали делікатеси без жодних застережень.
- Ну що ви, друже, не соромтеся, - підбадьорював вовка пан де Міль. Бобер від здивування не міг повірити своїм очам і то відкривав рота, то закривав його, не видаючи жодного звуку. Мабуть, тому він поклав собі в тарілку вовняну шкарпетку і, ніби в якомусь ступорі, одразу ж почав її жувати. Трохи прожувавши, Бобер вигукнув:
- Але ж це справжня шкарпетка! Як ви можете їсти таку гидоту?!! Та ще й годувати нею ваших дітей? ! Це ж не можливо їсти!!!
Вовк Собаця страшенно зніяковів.
- Перепрошую, - опустивши очі, сказав він.
Шокована пані де Міль-старша застигла з ложечкою якоїсь рідини, в якій плавала пелюстка орхідеї. Бобер, тим часом, продовжував виносити свій вердикт:
- Це неможливо їсти! Це взагалі не їжа!
Зрештою, друг Вовка встав з-за столу. Ображений і злий, він з гуркотом відсунув стілець, а далі сухо, голосно й урочисто промовив:
- Дякую, я вже ситий!
Після чого, зумисно міряючи будівлю велетенськими кроками, попрямував до виходу з домівки де Молів і демонстративно плеснув за собою дверима.
- Вибачте його, - попросив вовк упівголоса.
У кімнаті стало тихо. Усі присутні дивилися на вовка.
- Покладіть мені, будь ласка, трохи светра і пів шкарпетки, - попросив Вовк Собаця. Щоб якось розрядити обстановку, він боязко всміхнувся. Де Молі зітхнули з полегшенням. Вовк почав жувати светр.
- Смачно, - сказав гість. Але проковтнути шматочок було непросто. Тоді він наважився сказати правду, але так, щоб не образити господарів:
- Неймовірно цікаво й дуже незвично, як на мій вовчий смак. Але, знаєте, я не готовий до таких розкішних і витончених страв, - продовжував думку Собаця, ретельно підбираючи слова.
- Так-так, - підхопила мама де Міль з якоюсь метушливо-радісною інтонацією, - ми розуміємо…
Тієї ж миті вона пурхнула в іншу кімнату і майже одразу повернулася звідти з тарілкою, на якій лежало маленьке яблучко і гірчиця.
- Ми все розуміємо, тому приготували звичну для вас їжу, - ввічливо сказала вона.
Вовк краяв яблуко на крихітні шматочки і їв настільки повільно, наскільки міг. Гірчицею він теж вирішив не гребувати й навіть кілька разів вмочив у неї кусник: ну звідки де Молі могли знати, що яблука не їдять з гірчицею? - думав Собаця.
Напружена атмосфера, нарешті, розтанула, тож Вовк і де Молі мило поспілкувалися про літературу. За розмовою з’ясувалося, що батько де Міль цінує книжки не за зміст: довгими зимовими вечорами понад усе на світі він любить добряче ними повечеряти.
- З’їсти пару старовинних книжок - що може бути приємніше! - подружжя де Міль ділилося з вовчиком своїм захопленням.
Голодний, але сповнений новими знаннями в світі кулінарних вподобань своїх крилатих друзів, Вовк Собаця повертався додому.
“Як дивовижно живуть інші”, - розмірковував він по дорозі, пожовуючи шерстяну ниточку від светра, що застрягла між зубами.
Уже вдома, стоячи біля холодильника й жадібно кусаючи сиру сосиску, він запивав її кефіром і думав: “Ось якщо я запрошу когось угості, то обов’язково поцікавлюся, яку страву гість хоче бачити на столі крім того, що люблю я.
- Фух, - видихнув вовк, наївшись. Задоволений і ситий, він, нарешті, ліг спати. І йому снилися чудові, кольорові сни. В яких разом зі своїми друзями Вовчик їв різні смачнющі страви.