Свидовець
Свидовець
18-20 жовтня 2014р.
Мандруючи Ґорґанами або Чорногорою, знаходив поглядом вершину Близниці на горизонті і ловив себе на думці, що пора відвідати Свидовець. Влітку завжди щось ставало на заваді, похід все відкладався і відкладався. Пройшла вже половина осені і тут я пригадав, що минулий похід з друзями цими місцями відбувся при такій же холодній осінній погоді… далекого 1988 року, коли ми вирішили, що навчання в інституті може тиждень почекати.
Це був один з перших походів, коли я брав з собою фотоапарат. Мали б залишитися слайди або фотографії. Так і є. Знаходжу коробку із слайдами і бачу, що час добряче «попрацював» над ними. Крім традиційних плям і подряпин змінилися кольори, ніби хтось крутив баланс білого в різні боки. Виймаю один слайд з рамки. Все зрозуміло - плівка «Свема». Але ж мають бути ще негативи з іншого фотоапарата, бо в товариша була «Смєна-сімвол». Знаходжу не одну, а дві коробочки «Свема» з написом «Свидовець 1988».
Негативи, на перший погляд, в кращому стані. Та при більш детальному огляді виявляється, що плівка була проявлена не дуже якісно. Відразу впадають в око недоліки експозиції і загальний низький контраст негативів. Це вже потім, при збільшенні, до цього додадуться плями різного розміру і подряпини. Кадр за кадром починаю пригадувати маршрут і деталі походу.
Вирушили ми з Ясині в бік Драгобрату. В той час, замість сучасного царства пластику, пінопласту і гіпсокартону, там був лише один притулок для туристів з двоповерховими нарами. Погода була зовсім поганою і тому вирішили зупинитися на притулку для ночівлі.
На ранок погода і не думала поправлятися, планова туристична група вирушила далі, а ми залишилися ще на день. Після цього встали дуже рано, піднялися на хребет і за один день пройшли до Лопухова. Звідти лісовозом добралися до Усть-Чорної, звідки через хребет Красна помандрували на Колочаву.
В цьогорічному поході до погоди також були питання. Виїхали зі Львова після сильних дощів, маючи, як ми думали, чотири дні відносно доброї погоди попереду. З Чорної Тиси в бік біостаціонару дорога без сюрпризів. Далі, після повороту вздовж потоку Апшинець, доходимо до місця, де бачимо, що сліди УАЗа роблять розворот. В той момент ми ще не звернули на це уваги. А вже за кілька десятків метрів стає зрозуміло, що далі дороги вже нема, тільки русло потоку. Дорога існує тільки на мапах від генштабу до найновішої польської мапи Свидовця.
Рухаємося в обхід ледь-помітною стежкою, яка стрімко дереться вгору, переходить в щось подібне на райшток, траверсує Велику Кичеру, потім знову падає до струмка. Знову та ж історія. Від дороги залишилися тільки невеликі відтинки густо зарослі кущами. Продираємося десь цим гущаком, десь піднімаємося вище в ліс і доходимо до місця, де треба перебиратися через потік. По камінчиках переправитися не вдається - багато води, приходиться вбрід. Так, ноги на ніч вже помили, а до місця ночівлі ще далеченько. Піднімаємося на полонину. Закинута, напіврозвалена будівля з однією кімнатою, придатною для ночівлі. Короткий привал і далі, до озера. По дорозі вже вмикаємо ліхтарі, далі - рух по навігатору, поки в суцільній темряві курсор впирається в позначку озера, а в нас під ногами з’являється трава, в якій проблискує вода.
Далі було майже, як в віршику Романа Скиби
Всілись пізньої пори
Біля озера бобри.
Розвели високу ватру
З берестяної кори.
Видно місяцю згори,
Що бобрів аж цілих три.
Як до них у тебе справа -
То приходь і говори...
Майже, тому-що «бобрів» було тільки двоє. Високу ватру не стали розводити, вистарчило пальника, щоб приготувати вечерю і запаленої свічечки в десерті, в честь дня народження. З страв святкового столу варто відзначити знаменитий самогон, дистильований з сливок урожаю 2014року. Унікальний букет смаку і запаху. Рекомендую. «Многая літа» не співали, щоб не побудити місцевих ведмедів… Не вистарчало, щоб хтось, хто має справи, приходив і щось нам говорив.
Зранку, ще до сходу сонця вдалося роздивитися все навколо - обоє вперше на цьому озері. Робимо по декілька фото ранкової холодної краси і вертаємо до намету готувати сніданок. Мороз вночі був добрячий, на тенті намету густий іній, а вода в флягах, залишених за наметом промерзла майже наскрізь. Готуємо сніданок і варимо, каву по-східному, зварену на воді з потоку. Смакує знаменито!
Піднімаємося на хребет не крутою стежкою від озера, а дорогою під гору Трояска. Нам нема куди поспішати - на сьогодні запланований перехід тільки до полонини Шиса. По дорозі бачимо пару свіжих слідів в тому ж напрямку і незадовго наздоганяємо під Догяскою двох білорусів, які відпочивають біля хреста. Вони мандрують з Ґорґанів на Чорногору. Короткий відпочинок, обмін враженнями і далі в дорогу. Вже здалеку бачимо, що Близниця час від часу ховається в хмарі. Потім стане зрозуміло, що це була наша «персональна хмара», як у Фантоцці (хто його пам’ятає). На Драгобраті світить сонечко, а в нас видно з двадцять метрів стежки перед собою. Спуск з гори проходить в такому ж стилі. Фотоапарати не мають роботи.
На ночівлю зупиняємося досить швидко, на Шисі також хмари, мряка. Заглядаю в прогноз погоди і бачу, що прийдеться похід трохи скоротити. На післязавтра обіцяють в районі Рахова більше 20мм дощу протягом дня. Воно нам треба? Вимальовується два завдання на наступний день: добратися до Рахова і доїсти продукти, які мали бути на два дні походу. Сьогодні ж приступаємо до другого, складнішого, завдання і готуємо більше на вечерю.
Зранку погода не думає прояснюватися. Персональна хмара буде в нас до Переліска. На притулку зустрічає злющий пес, сумний господар (туристів нема) і купа кошенят, які мало не по штанинах деруться, щоб отримати щось смачне. Далі по дорозі - тільки покинуті полонини з розваленими колибами і старі хрести, які давно ніхто не доглядає.
В Рахів сходимо старою австрійською дорогою, викладеною каменем. Такий собі зразок якості і надійності імперських часів. Все-ще добре тримається «бруківка», стоять підпірні стінки і працюють водовідводи.
Повертаюся думками до того походу 88-го року і пригадую, скільки з того часу змінилося наплічників, спальників, фотоапаратів, а найпростіші речі з спорядження служать і сьогодні.
