Иллюстрации к книге "Гайдамаки", Т.Г. Шевченко. 1886 г.
Иллюстрации к книге "Гайдамаки" Тараса Шевченко, выпущенной в 1886 году издательством Суворина. Рисунки были выполнены талантливым украинским живописцем Афанасием Георгиевичем Сластеном, который с поразительной точностью и душевностью изобразил ключевые моменты поэмы великого кобзаря.
Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля, Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі.
Була колись шляхетчина, Вельможная пані: Мірялася з москалями, З ордою, з султаном.
Яремо, герш-ту! Хамів сину! Піди кобилу приведи, Подай патинки господині, Та принеси мені води.
А на ліжку... ох, аж душно, Білі рученята, Розкидала, розкрилася, Як квіточка в гаю.
«Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий, одчиняй!» Ламайте двері, поки вийде. Вікна посипались. Стривай!
«Не жартую, давай гроші!» «Де мені їх взяти? Ні шеляга! я панською, Ласкою багатий».
«Сідай же й ти коло мене». Сів та й обнялися. «Серце моє, крихто моя». Знову полилися.
Кропи його! отак! холоне, Мерщій же приском посипай! Що! скажеш, шельмо! І не стогне!
Ляхи пропали... чуть жива, Пропала з ними і Оксана.
Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви пановали, Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали, Козацької слави убогих руїн.
Сю ніч погуляєм, Ляхів погойдаєм, Та так погуляєм, Що аж пекло засміється.
Задзвонили в усі дзвони, По всій Україні, Закричали гайдамаки: "Гине шляхта, гине!"
«Ні, погано... стривай лишень... Пиши Галайдою».
Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» «Ба ні, дядьку; батько казав, Що його спалили.»
А серед базару, Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: "Ляхам кари!!"
Всі танцюють, - а Галайда, Не чує, не бачить. Сидить собі кінці стола, Тяжко, важко плаче.
«Признавайся! я все знаю, Де діли Оксану?» Махнув ножем. «Ховай Боже!» «Я тебе сховаю!»
"Я сирота, з Вільшаної, Сирота, бабусю, Батька ляхи замучили, А мене, - боюся.."
Аж ось ведуть гайдамаки, Ксьондза єзуїта, І двох хлопців. "Гонто! Гонто! Оце твої діти."
Через базар переходить, Став, розрива купу, Ляхів мертвих, шука когось, Нагнувся, два трупи.
Поклав обоїх; із кишені, Китайку виймає. Поціловав мертвих в очі, Христить, накриває.
Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось; Як ляхи канали, як Сміла горіла... Сусіди од страху, од жалю німіли...
Могила Т.Г. Шевченко. 1886 г.
Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля, Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі.
Була колись шляхетчина, Вельможная пані: Мірялася з москалями, З ордою, з султаном.
Яремо, герш-ту! Хамів сину! Піди кобилу приведи, Подай патинки господині, Та принеси мені води.
А на ліжку... ох, аж душно, Білі рученята, Розкидала, розкрилася, Як квіточка в гаю.
«Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий, одчиняй!» Ламайте двері, поки вийде. Вікна посипались. Стривай!
«Не жартую, давай гроші!» «Де мені їх взяти? Ні шеляга! я панською, Ласкою багатий».
«Сідай же й ти коло мене». Сів та й обнялися. «Серце моє, крихто моя». Знову полилися.
Кропи його! отак! холоне, Мерщій же приском посипай! Що! скажеш, шельмо! І не стогне!
Ляхи пропали... чуть жива, Пропала з ними і Оксана.
Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви пановали, Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали, Козацької слави убогих руїн.
Сю ніч погуляєм, Ляхів погойдаєм, Та так погуляєм, Що аж пекло засміється.
Задзвонили в усі дзвони, По всій Україні, Закричали гайдамаки: "Гине шляхта, гине!"
«Ні, погано... стривай лишень... Пиши Галайдою».
Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» «Ба ні, дядьку; батько казав, Що його спалили.»
А серед базару, Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: "Ляхам кари!!"
Всі танцюють, - а Галайда, Не чує, не бачить. Сидить собі кінці стола, Тяжко, важко плаче.
«Признавайся! я все знаю, Де діли Оксану?» Махнув ножем. «Ховай Боже!» «Я тебе сховаю!»
"Я сирота, з Вільшаної, Сирота, бабусю, Батька ляхи замучили, А мене, - боюся.."
Аж ось ведуть гайдамаки, Ксьондза єзуїта, І двох хлопців. "Гонто! Гонто! Оце твої діти."
Через базар переходить, Став, розрива купу, Ляхів мертвих, шука когось, Нагнувся, два трупи.
Поклав обоїх; із кишені, Китайку виймає. Поціловав мертвих в очі, Христить, накриває.
Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось; Як ляхи канали, як Сміла горіла... Сусіди од страху, од жалю німіли...
Могила Т.Г. Шевченко. 1886 г.