у дитинстві, як справжня українська дівчинка, я змушена була відвідувати гурток вишивання. саме змушена, бо ніхто згоди і не питав. моя мама гарно вишиває. натхненно. її вишивки, шо зі споду, що з "лиця" витончені, вирізьблені голкою і нитками. отож і доця мала б вишивати. враховуючи кричущу "домашність" доці, велику роль відіграло і близьке розташування будинку піонерів, через дорогу від рідної школи, у дворі за четвертою школою.
гурток вела неймовірна добра і терпляча тітонька.
у мене вічно плутались нитки, руйнувався орнамент, злітали теги... ой, чого це я? а вузлики навпаки - не хтіли триматися купи і розв’язувались. а найголовніше - у мене ржавіли голки. ржавіли просто в руках, плямили тканину, залишали сліди на спітнілих пальцях. хрестик за хрестиком намагалась я вишити шось, не пам’ятаю зара шо, і навряд чи уявляла шо ж це мало б бути навіть тоді. здавалось, я зашивала собі доступ до повітря. я плутала послідовність перехресних рівнів, чого ніяк не могла збагнути мама. для неї вишивка завше була інтуїтивно зрозумілим алгоритмом. чітким і зрозумілим.
тітонька терпляче пропонувала мені нові і нові орнаменти, квіти, просто візерунки. марно. з кожним разом спроби були все жалюгіднішими і голки все частіше доводилось міняти. плутаючись у нитках власної свідомості я розуміла, шо просто тра відмовитись і не ходити на гурток. але рятівним помахом ножиць, розплутуючи мій черговий шедевр, тітонька проголосила моїй мамі, шо нема чого мучити дитину і взагалі, краще запитати мене, чи хочу я вишивати.
звісно, я не хтіла.
на уроках праці ми вчились пришивати ґудзики, голки ржавіли...
поки я намагалась пошити якусь неоковирну спідницю, запас шкільних голок доходив кінця. слід зауважити, шо викрійку я робила разів десять, перемірявши себе з ніг до голови і таки не втнувши зробити її правильно. вчителька, теж добра і терпляча жіночка, врешті-решт зробила викрійку сама. а потім на цьому все завершилось. незважаючи на доброту їй потрібні були голки, і в руки вона мені їх більше не давала. з наступного року починалось плетіння гачком, і всі зітхнули з полегшення. гачки у мені не ржавіли. ну кілька разів зламались, шо пришвидшило мій перехід на плетіння шпицями.
і знаєте шо? я до сих пір не вишиваю, не шию, а гудзики пришиває чоловік. і шо?
цього літа мені довелось взяти до рук голку. слід зауважити, що коханий мій не вірить у всякі відьминьскі заяви про зіржавілі голки, прочитав мені у наметі лекцію з матеріалознавства на тему, з чого роблять голки і чому вони не можуть ржавіти в руках.
а потім я порвала йому штани. ні, не у відповідь на лекцію чи недовіру до слів. я просто падала у потічок, наплічник тягнув мене назад, я валилась сракою в болото та воду, шо змусило мене вхопитись за нього... за штани. ну звалитись я таки звалилась, інакше не була б валькірою. і штани порвала. ну самі подивіться, як я спромоглась додати перчику до власного падіння у болото, гггг.
а потім, уже під петросом усі пішли на той самий петрос, залишивши мене і брата стерегти таш табір. ну а шо, ми поволали пісень, поганяли корів нахаб, зробили димову завісу на весь ліс, ледь не залишившись без вогнища. а потім я сіла зашивати штани. і поки наші вернулись у мене в руках лежала голка з помітними слідами іржі. довелось кинути її у вогнище. і таки змиритись - не для мене це. і фотокамеру вони взяли на петрос, а то я б сфоткала і обовязково вам показала б!!!